Сталося пограбування шале, яке належить видатному меценатові зі зв’язками з паризьким Національним музеєм природничої історії. Французька поліція провела арешт. Злодія затримали з дорожньою сумкою, набитою самоцвітами.

Він довго чекає. Капітан роздивляється нігті на лівій руці, потім на правій, потім знову на лівій. Фон Румпель того вечора почувається дуже слабким, його навіть трохи нудить; лікар каже, що процедури закінчено, що вони атакували пухлину й тепер мають чекати, але деякими ранками, зав’язавши шнурівки, він не може випростатися.

Під’їжджає автомобіль. Капітан виходить йому назустріч. Фон Румпель дивиться у вікно.

Із заднього сидіння двоє поліціянтів витягають слабкого на вигляд чоловіка в бежевому костюмі з бездоганним червоним синцем під лівим оком. Руки в кайданках. Комір забризканий кров’ю. Наче він щойно зіграв роль лиходія в кіно. Поліціянт веде арештованого всередину, а тим часом капітан забирає з багажника торбину.

Фон Румпель витягає з кишені білі рукавички. Капітан зачиняє двері у свій кабінет, кладе валізу на письмовий стіл і зашторює вікно. Нахиляє плафон настільної лампи. Райнгольд чує, як десь у будівлі зі стукотом зачиняються двері камери. З валізи капітан дістає адресний довідник, пачку листів і жіночу пудреницю. А тоді виймає фальшиве дно, під яким — шість оксамитових мішечків.

Він відкриває їх по одному. У першому — три розкішні шматки берилу: рожеві, великі, шестигранні. Усередині другого — один шматок амазоніту кольору морської хвилі з невеликими білими прожилками. У третьому — грушуватий діамант.

Захват наповнює фон Румпеля до кінчиків пальців. Капітан дістає з кишені лупу; на його обличчі світиться вираз неприхованої жадоби. Він довго оглядає діамант, крутячи його так і сяк. Райнгольд і досі уявляє собі фюрерів музей: блискучі корпуси, підпертий колонами дах, самоцвіти за склом. І ще щось — тьмяну силу, що, мов слабка напруга, лине від каменя. Шепочучи до нього, обіцяючи забрати його хворобу.

Нарешті капітан опускає лупу, що залишає навколо його ока рожевий обідок. Вологі губи блищать при світлі лампи. Він кладе діамант назад на рушник.

З іншого боку столу фон Румпель піднімає діамант. Ідеальна вага. Холодить йому пальці навіть крізь бавовняні рукавички. З обрамленими глибоким синім кольором гранями.

Чи вірить він?

Дюпонові майже вдалося розпалити в камені вогонь. Але навіть без лýпи фон Румпель бачить, що цей діамант такий самий, як і той, що він оглядав у музеї два роки тому. Він кладе копію назад на стіл.

— Але ж ми маємо щонайменше зробити рентген, — каже капітан французькою, не приховуючи розчарування. — Ні?

— Певна річ, робіть, що хочете. Я хотів би забрати оті листи.

Ще до настання півночі він повертається в готель. Дві фальшивки. Це прогрес. Два камені знайдено, залишається знайти ще два, один із яких має бути справжнім діамантом. На вечерю він замовляє м’ясо вепра зі свіжими грибами. І пляшку бордо. Такі речі не втрачають важливості у воєнний час. Саме вони відрізняють цивілізовану людину від варвара.

Готелем гуляють протяги, ресторан порожній, але офіціант працює бездоганно. Він граційно наливає вина й відходить. У бокалі червоне, мов кров, бордо здається майже живим. Фон Румпелеві приємно знати, що він єдина на світі людина, яка має привілей його скуштувати, перш ніж пляшка спорожніє.

Грудень 1943 року. Між будинками осідає холод. На розпал залишилося лише сире дерево, й місто пропахло димом. Ідучи до пекарні, п’ятнадцятирічна Марі-Лор мерзне, як ніколи. У домі лише трохи краще. Здається, кімнатами літають сніжинки, занесені вітром крізь щілини в стінах.

Вона слухає кроки свого двоюрідного діда на горищі, його голос:

— 310, 1467, 507, 2222, 576881, — а тоді мелодію із платівки «Місячне світло», що лине, мов блакитний туман.

Над містом низько, зледачіло гудять літаки. Іноді дуже близький їхній гул викликає в Марі-Лор страх, що вони можуть зчесати дахи, збити димарі своїми животами. Але не стається ні авіакатастроф, ні вибухів. Здається, взагалі нічого не міняється, окрім того, що Марі-Лор росте: вона вже не може вбрати нічого з того одягу, який її батько приніс у своєму наплічнику три роки тому. Черевики затісні; і доводиться, натягнувши три пари шкарпеток, узувати старі Етьєнові туфлі з китицями.

Подейкують, що в Сен-Мало дозволять залишитися тільки тим, хто виконує важливу роботу або має негаразди зі здоров’ям.

— Ми не поїдемо, — каже Етьєн. — Не зараз — ми нарешті робимо добру справу. Якщо лікар не дасть нам довідок, ми знайдемо спосіб дістати їх за гроші.

Щодня на кілька годин їй удається загубитися в глибинах спогадів: розпливчатих дитячих вражень її шестирічної про світ, коли вона ще не осліпла. Париж був схожий на величезну кухню: скрізь піраміди капусти й моркви, пекарські прилавки, повні випічки, риба, складена, мов дрова, у ятці продавця, срібна луска в канавах, сніжно-білі чайки кидаються вниз, щоб схопити тельбухи. Кожен куточок, куди падав її погляд, майорів кольорами: зелень цибулі, насичена фіолетова шкірка баклажанів.

Тепер її світ став сірий. Сірі обличчя, сіра тиша, сірий дратівливий жах, що висить над чергою в пекарню, і колір ненадовго повертається в цей світ, тільки коли Етьєн піднімається сходами на горище, скриплячи коліньми, щоб прочитати в ефір ще один набір цифр, надіслати ще одне повідомлення, передане мадам Руель, увімкнути музику. П’ять хвилин маленьке горище переливається бузковим, аквамариновим та золотим, а тоді радіо вимикається і знову суне сірість, і її дід важко ступає до сходів.

Може, це через рагу з якоїсь безіменної української кухні, або партизани отруїли воду, або Вернер просто забагато сидів у сирості. Хай там як, але в нього починається гарячка, а з нею — жахлива діарея, і, присівши в багнюці за «Опелем», Вернер почувається так, наче витискає із себе залишки своєї цивілізованості. По декілька годин він нічого не може робити, крім як притискатися гарячою щокою до стіни кузова, знайшовши хоч щось холодне. А тоді його, швидко й сильно, починають бити дрижаки, і йому ніяк не вдається зігрітися й хочеться стрибнути у вогонь.

Фолькгаймер пропонує каву, Нойман Другий — пігулки, що, як тепер знає Вернер, не від болю в спині. Він відмовляється й від кави, й від пігулок. 1943 рік стає 1944. Вернер не писав Юті майже рік. Останній лист, що надійшов від неї шість місяців тому, починається словами: «Чому ти не пишеш?»

І все одно йому вдається знаходити нелегальні передачі, щодва тижні чи близько того. Він забирає поганеньке радянське обладнання, покрите тонкою крицею, злютоване абияк. Усьому бракує системи. Як вони можуть воювати з таким нікудишнім обладнанням? Їхній опір Вернерові зображали чудово організованим: небезпечні, дисципліновані партизани, що слухаються жорстоких, спраглих крові лідерів. Але тепер він на свої очі бачить, як слабкість їхніх зв’язків між собою зводить нанівець їхні зусилля — вони брудні й убогі, вони живуть у ямах. Погано організовані головорізи, яким нічого втрачати.

Як йому зрозуміти, де тут правда? На думку Вернера, усі навколо підпільники й партизани. Кожен, хто не належить до німців, навіть найулесливіший, хоче німцям смерті. Вони тікають від вантажівки, почувши її гуркіт на міських вулицях, вони ховають лиця, ховають свої сім’ї. Їхні магазини переповнені взуттям, знятим із мертвих.

Подивіться на них.

Що він відчуває в найгірші дні тієї безжалісної зими, доки іржа вкриває вантажівку, гвинтівки й радіо, доки німецькі дивізіони відступають на всіх фронтах, так це глибоку огиду до всіх людей, яких вони проминають. Димливі, зруйновані села, розбита цегла на вулицях, замерзлі трупи, розтрощені стіни, перекинуті машини, собачий гавкіт, мишва й вошва — як вони можуть так жити? У лісах, у горах, у селах вони мали б висмикувати безлад із корінням. Загальна ентропія будь-якої системи, як казав доктор Гауптман, зменшиться, тільки якщо збільшиться ентропія іншої системи. Природа вимагає симетрії. Ordnung muss sein.[52]