Іноді вантажівка проїжджає групу полонених, і Фолькгаймер просить Ноймана Першого сповільнитися. Він виструнчується на своєму сидінні й вишукує поглядом такого ж високого чоловіка, як сам. Побачивши, стукає по панелі приладів. Нойман Перший гальмує, і Фолькгаймер бреде через сніг, перекидається кількома словами з охоронцем і йде поміж в’язнів, попри холод зазвичай маючи на собі тільки сорочку.

— Залишив гвинтівку в кузові, — лається Нойман Перший. — Не взяв свою чортову гвинтівку.

Іноді Фолькгаймер відходить задалеко. Іноді Вернер чудово його чує.

— Ausziehen, — Фолькгаймер видихає перед себе клуби пари, і майже щоразу велетень-росіянин розуміє.

«Роздягайся». Кремезний російський юнак з обличчям людини, яку вже нічим на цьому світі не здивує. Окрім, напевно, цього — ще одного велетня навпроти нього.

Злітають рукавиці, вовняна сорочка, заношене пальто. Вираз їхніх облич змінюється лише тоді, коли він наказує їм роззуватися: вони хитають головою, опускають чи піднімають погляд, закочують очі, мов налякані коні. «Залишитися босим, — розуміє Вернер, — означає померти. Але Фолькгаймер стоїть і чекає, велетень проти велетня, і щоразу полонений здається. Залишившись у благеньких шкарпетках на втоптаному снігу, полонений намагається ззирнутися з іншими бранцями, але на нього ніхто й не гляне. Фолькгаймер піднімає одежини, міряє й віддає назад, якщо вони не підходять. А тоді простує назад, і Нойман Перший тисне на газ.

Хрускіт льоду, села, що горять серед лісів, ночі, коли стає надто холодно навіть для сніговиці — ця зима дивна й сповнена тривог. Вернер прочісує ефір, як раніше він із Ютою прочісував вулиці, тягнучи возика через Цольферайн. Голос виринає і стихає, і його охоплює тривога. «Ось, — думає Вернер, знову його знайшовши, — ось: таке відчуття, наче заплющуєш очі й обмацуєш кілометрову шворку, аж доки твої пальці знаходять крихітний горбик вузла».

Іноді минають дні, перш ніж Вернер, почувши першу трансляцію, ловить наступну. Проблема, яку треба розв’язати, вправа для його мозку: звісно, це краще, ніж сидіти в якомусь смердючому, замерзлому окопі, повному вошей, — так, як старі вчителі з Шульпфорти воювали в першій війні. Ця робота чистіша, механічніша, ця війна ведеться невидно, у повітрі, лінія фронту — навкруги. Хіба це полювання не дарує п’янкої втіхи, коли вантажівка підстрибує на нічній дорозі, а серед дерев з’являється антена?

Я тебе чую.

Голки в копиці сіна. Шпички в левовій лапі. Вернер їх знаходить, а Фолькгаймер висмикує.

Усю зиму німці їздять кіньми, саньми, танками й вантажівками по тих самих дорогах, утрамбовуючи сніг, перетворюючи його на гладкий, заплямований кров’ю лід. А коли нарешті настає квітень, принісши сморід тирси і трупів, високі пагорби снігу валяться, але лід на дорогах уперто не хоче сходити, залишаючись блискучою, смертоносною схемою вторгнення, шрамом від розп’яття Росії.

Однієї ночі вони переїжджають міст через Дніпро, попереду вимальовуються бані й облиті квітом дерева Києва, скрізь літає попіл, а на вулицях купками стоять повії. Зайшовши в кав’ярню, вони сідають за два столики від піхотинця, не набагато старшого за Вернера. Втуплені в газету, його очі посмикуються. Він сьорбає каву й здається сильно здивованим. Спантеличеним.

Вернер не спроможний відвести від нього погляд. Урешті до нього перехиляється Нойман Перший.

— Знаєш, чого він так?

Вернер хитає головою.

— Відморозив повіки. Бідолаха.

Листи до них не доходять. Минають місці, а Вернер нічого не пише сестрі.

Окупаційна влада постановляє, що на дверях кожного будинку має висіти перелік мешканців: М. Етьєн Леблан, 63 роки. М-ль Марі-Лор Леблан, 16 років. Марі-Лор мордує себе мріями про наїдки, виставлені на довгих столах: тарілки з нарізаною свинячою вирізкою, печені яблука, бананове flambé,[51] ананаси зі збитими вершками.

Якогось літнього ранку 1943 року вона йде до пекарні. Мрячить. Черга простягається за двері. Коли вона нарешті підходить до прилавка, мадам Руель бере її долоні у свої і дуже тихо каже: «Запитай, чи не міг би він прочитати ще й це». Під хлібиною виявляється складений аркуш паперу. Марі-Лор кладе її в наплічник, а папір затискає в кулаці. Віддає продуктовий талон, іде просто додому й замикає за собою двері на засув.

Етьєн човгає на першому поверсі.

— Що там написано, діду?

— «Мосьє Дроже передає своїй доньці із Сен-Кулома, що йому вже краще».

— Вона сказала, що це важливо.

— Що це означає?

Марі-Лор знімає наплічника, запихає руку й відриває кусень хліба:

— На мою думку, це означає, що мосьє Дроже передає своїй доньці, що в нього все гаразд.

Упродовж кількох тижнів з’являються нові записки. Новонароджений у Сен-Вінсенті. Бабуся на смертному ложі в Ла-Марі. Мадам Гардіньє з Ла-Рабіне передає синові, що пробачає йому. Чи є в цих посланнях секретні повідомлення, чи «Мосьє Фаю спіткав серцевий напад, і він тихо помер» означає «Висадіть у повітря сортувальний вузол у Ренні», Етьєнові невідомо. Важливо те, що їх напевно хтось слухає, що звичайні громадяни мають радіо і, здається, потребують отримувати повідомлення одне від одного. Він не виходить із дому, не бачиться ні з ким, окрім Марі-Лор, і все ж він якось опинився у самому центрі інформаційної павутини.

Він вмикає мікрофон і читає спочатку цифри, а тоді повідомлення. Він транслює їх на п’ятьох різних частотах, оповіщає, коли буде наступна передача, і ставить уривок мелодії зі старої платівки. Уся ця справа забирає щонайбільше шість хвилин.

Надто довго. Майже точно надто довго.

І все одно ніхто не приходить. Дзвоники не дзвонять. У двері не грюкає німецький патруль і не стріляє їм у голови з пістолета.

Хоч Марі-Лор і знає їх напам’ять, мало не щовечора вона просить Етьєна прочитати листи від батька. Цього вечора він сидить на краєчку її ліжка.

Сьогодні я бачив дуба, що прикидається каштаном.

Я впевнений, що ти вчиниш правильно.

Якщо тобі колись захочеться зрозуміти, подивися всередині Етьєнового будинку, всередині будинку.

— Як ти думаєш, чому він написав «усередині будинку» двічі?

— Ми вже так багато разів це обговорювали, Марі-Лор.

— Як думаєш, що він зараз робить?

— Спить, дитино. Я певний, що спить.

Вона перекочується на бік, і він накриває її плечі ковдрами, задуває свічку і вглядається в мініатюрні дахи та димарі моделі в ногах її ліжка. Виринає спогад: він разом зі своїм братом на полі, східніше від міста. Того літа в Сен-Мало з’явилися світлячки, і їхній батько цьому зрадів, дав їм сачки й банки. Етьєн з Анрі ганяли серед високої трави, а світлячки тікали від них, то спалахуючи, то згасаючи, здається, завжди піднімаючись трохи зависоко, так, що вони не могли дістати, наче це тліла земля, а від їхніх кроків розліталися навсібіч іскри.

Анрі сказав, що хотів би наловити повну банку світлячків і поставити її на підвіконні, щоб його спальню бачили моряки за багато кілометрів.

Якщо цього літа і були світлячки, то вони не залітали на рю Воборель. Здається, тепер тут лише тіні й тиші. Тиша — це плід окупації, вона звисає з гілок, скрапує з ринв. Мадам Гібу, мати чоботаря, поїхала з міста. Як і старенька мадам Бланшар. Так багато темних вікон. Місто наче перетворилося на бібліотеку з книжками невідомою мовою. Будинки — величезні полиці, повні нерозбірливих томів, й усі лампи вимкнуті.

Однак ось на горищі знову працює машина. Вогник посеред темряви.

На вулиці чується тихе постукування, Етьєн заглядає в щілину між віконницями в спальні Марі-Лор на шостому поверсі й бачить унизу привида мадам Манек, що стоїть у місячному світлі. Вона простягає руку, й на неї один за одним сідають горобчики, й вона ховає їх усіх собі в пальто.

Виблискують Піренеї. Дірявий місяць висить на їхніх гребенях, наче простромлений. Штабс-фельдфебель фон Румпель у таксі їде по залитих платиновим місячним світлом вулицях до комісаріату й стає перед капітаном поліції, який увесь час водить великим і вказівним пальцями лівої руки по розкішних вусах.