Порвані штани, засмальцьовані бушлати, на одному з чоловіків — підтяжки. У них немає уніформ.

Нойман Перший зриває мішок із-під картоплі, що правив за фіранку, й виносить його надвір, і Вернер чує, як він обливає його бензином. Нойман Другий стягує з другого чоловіка підтяжки, знімає заплетену в косу цибулю, що висить на одвірку, ховає за пазуху і теж іде.

На кухні лежить напівз’їдений кусень сиру, поряд — ніж із витертою дерев’яною ручкою. Вернер відчиняє єдину шухляду. Усередині — гніздо забобонів: банки з темними рідинами, знеболювальні без етикеток, патока, чайні ложки, що прилипли до дна, баночка з написом латиною «Беладона», ще одна баночка, позначена буквою Х.

Передавач — поганенький, високочастотний — напевно, знятий із російського танка, на вигляд — заледве не просто жменя деталей, припасованих у коробці. Заземлена антена, встановлена біля будинку, розсилала сигнал на кількадесят кілометрів щонайбільше.

Вернер виходить надвір, оглядається на хатину, матово-білу в усе слабшому світлі. Він думає про кухонну шухляду з її дивними мікстурами. Собаку, що не вберіг своїх господарів. Може, ці партизани володіли якоюсь чорною лісовою магією, але їм не варто було бавитися з вищою магією радіо. Він вішає свою гвинтівку через плече і несе великий пошарпаний передавач — виводи, жалюгідний мікрофон — через соняхи до «Опеля» з увімкненим двигуном; Нойман Другий та Фолькгаймер у кабіні. Він чує слова доктора Гауптмана: «Роботу науковця визначають два чинники. Його зацікавлення й зацікавлення його епохи». Усе до цього його вело: смерть його батька; години, що він провів, слухаючи з Ютою той детекторний радіоприймач на горищі; Ганс і Геріберт, які носили червоні пов’язки під сорочками, щоб фрау Елена не побачила; чотириста темних, знадливих ночей у Шульпфорті, просиджених за конструюванням приймачів-передавачів для доктора Гауптмана. Знищення Фредеріка. Усе привело до цієї миті, коли Вернер складає безладне козацьке обладнання в кузов вантажівки, сідає спиною до свого приладу й дивиться, як світло від охопленої полум’ям хатини піднімається над полем. Бернд залазить у кузов за ним, кладе собі на коліна гвинтівку, і жоден із них не завдає собі клопоту зачинити задні двері, коли «Опель» із гуркотом рушає з місця.

Фельдфебеля фон Румпеля викликають на склад в околицях Лодзі. Це його перша поїздка, відколи він закінчив лікування в Штутгарті, й у нього таке відчуття, наче його кістки стали крихкіші. Шестеро охоронців у крицевих касках чекають за колючим дротом. Клацають п’ятами, салютують. Він знімає мундир і вдягає комбінезон на блискавці, без кишень. Відчиняються три засуви. У двері видно чотирьох військових в однакових комбінезонах, що стоять за столами. До кожного столу прикручені лампи, якими зазвичай користуються ювеліри. Вікна забиті дошками.

Темноволосий Gefreiter[50] пояснює процедуру. Перший витягає самоцвіти з оправ. Другий миє їх один за одним у місткості з мийним засобом. Третій зважує кожен самоцвіт, оголошує масу і передає його фон Румпелеві. Той оглядає камені в лупу й називає чистоту: «із украпленнями», «з невеликими вкрапленнями», «майже чистий». П’ятий чоловік, Gefreiter, записує результати оцінювання.

— Працюватимемо змінами по десять годин, доки не закінчимо.

Фон Румпель киває. Його хребет наче ось-ось хрясне. Gefreiter витягає з-під столу зав’язаний мішок, знімає пломбу й висипає вміст на вкриту оксамитом тацю. Тисячі самоцвітів: смарагди, сапфіри, рубіни. Цитрин. Олівін. Хризоберил. Між ними виблискують сотні й сотні маленьких діамантів, більшість ще на ланцюжках, браслетах, запонках чи сережках.

Перший чоловік несе тацю до свого столу, ставить заручний перстень у лещата і щипчиками розгинає тримачі. Діамант вирушає з рук у руки. Фон Румпель рахує інші торбинки під столом — дев’ять.

— Звідки, — починає він питати, — усе це…

Але він і так знає, звідки все це взялося.

Кілька місяців по смерті мадам Манек Марі-Лор усе ще очікує почути кроки старенької на сходах, її важке дихання, її моряцьку вимову.

— Матір Божа, дитино, як холодно!

Але не чує.

Черевики в ногах ліжка, під моделлю. Ціпочок у кутку. На першому поверсі її наплічник висить на гачку. Надвір. Двадцять два кроки по рю Воборель, а тоді звернути праворуч і пройти шістнадцять дощових риштаків. Звернути ліворуч на рю Робер С’юркуф. І ще пройти повз дев’ять риштаків до пекарні.

— Одну просту хлібину, будь ласка.

— Як поживає твій дід?

— У нього все гаразд, дякую.

Іноді в хлібині запечений білий згорточок, а іноді — ні. Іноді мадам Руель дістає для Марі-Лор кілька гостинців: капусту, червоний перець, мило. Повернутися на перехрестя з рю д’Естре. Замість того щоб звернути ліворуч на рю Воборель, Марі-Лор іде прямо. П’ятдесят кроків до міської стіни, десь сто з гаком уздовж стіни до виходу на вуличку, що стає все вужчою.

Вона навпомацки знаходить замок, дістає з кишені ключ, який Убер Базен дав їй торік. Вода льодяна й сягає їй до гомілки, її пальці на ногах німіють в одну мить. Але грот вміщає власний прихований Усесвіт, і в цьому Усесвіті обертаються незліченні галактики: ось, у перекинутій половині скойки, живе морський жолудь, а в крихітній, схожій на веретено мушельці оселився ще менший рак-самітник. А що на раковому панцері? Ще менший морський жолудь. А що на тому жолуді?

У вологій коробці старої псарні вона чує, як море змиває решту звуків; вона доглядає за молюсками, мов за рослинами в садку. Від відпливу до відпливу, від миті до миті: вона приходить послухати, як створіння повзають, переміщаються й поскрипують, подумати про батька у в’язничній камері, про мадам Манек на полі дикої моркви, про свого діда, на два десятки років ув’язненого у власному будинку.

А тоді вона навпомацки повертається до воріт і замикає їх за собою.

Тієї зими електроенергію часто вимикають; Етьєн під’єднує два корабельні акумулятори до передавача, щоб виходити в ефір, коли немає світла. Щоб зігрітися, вони палять ящики, папір і навіть старі меблі. Марі-Лор затягає важкий клаптиковий килим, що лежав на підлозі в кімнаті мадам Манек, аж на шостий поверх і кладе його поверх своєї ковдри. У деякі ночі в кімнаті так холодно, що їй здається, наче вона чує, як підлога береться інеєм.

Будь-які кроки на вулиці можуть належати поліціянтові. Будь-який гуркіт двигуна — може бути автомобілем наряду, що приїхав по них.

Нагорі Етьєн знову виходить в ефір, і вона думає: «Я маю стати біля вхідних дверей на випадок, якщо вони прийдуть. Я зможу виграти для нього кілька хвилин». Але дуже холодно вилізати. Куди краще залишатися в ліжку під вагою килима й бачити сни про музей, проводити пальцями по знайомих стінах, іти через лунку Велику залу до шафи з ключами. Вона лише має пройти кахляною підлогою, звернути ліворуч, і там, за своїм верстатом для ключів, стоятиме Papa.

Він скаже: «Чого ти так довго, пташечко?»

Він скаже: «Я ніколи тебе не покину, навіть за мільйон років».

У січні 1943 року Вернер знаходить другу нелегальну трансляцію із саду, у якому впала бомба, розколовши більшість дерев навпіл. За два тижні — третю, потім четверту. Кожна наступна здається варіацією попередньої: утворюється трикутник, усі сторони водночас зменшуються, вершини наближаються, аж доки він перетворюється на крапку: хлів, хатину, підвал фабрики чи огидну яму, вирубану в кризі.

— Він і зараз щось передає?

— Так.

— У тому хліві?

— Бачиш антену вздовж західної стіни?

Коли може, Вернер записує, що кажуть партизани, на магнітну стрічку. Усім, відкриває для себе він, подобається чути свій голос. Гординя, як у біблійних історіях. Вони піднімають антену зависоко, залишаються в ефірі задовго, думаючи, що світ безпечний і добрий, а це, звісно, зовсім не так.

Капітан переказує захоплення їхніми успіхами; обіцяє відпустки, біфштекси, бренді. Усю зиму «Опель» об’їжджає окуповані території, міста, які Юта колись позначала на шкалі радіо: Прагу, Мінськ, Любляну.