— Мамо, це ти?

І жінка, вбрана в зелений лижний костюм із білими смугами на штанинах, заходить, вигукуючи:

— Фредде! Фредде!

Вона обіймає свого сина, потім трохи відступає, не забираючи витягнутих рук, а тоді проводить пальцем по рані вздовж його лоба, що вже майже повністю зажила. Фредерік зиркає з-над її плеча трохи стривожено. Він боїться, що матір побачить, що він розглядав заборонену книжку? Чи що вона розсердиться через його синці? Вона нічого не каже, а просто дивиться на сина, заглиблена в думки, які Вернер не може розгадати. Потім раптом опам’ятовується.

— А ти, напевно, Вернер? — на її обличчя повертається усмішка. — Фредерік багато про тебе писав! Яке в тебе волосся! Ох, ми обожнюємо гостей.

Вона піднімається драбиною і повертає важкі томи Одюбона на їхню полицю по одному, наче ховаючи щось, що її дратує. Усі троє сідають за широкий дубовий стіл, Вернер дякує їй за квитка на потяг, вона розповідає про чоловіка, з яким вона «от щойно зіштовхнулась, неймовірно, оце так», він, вочевидь, відомий тенісист. Час від часу вона простягає руку й стискає Фредерікове передпліччя.

— Ти був би страшенно вражений, — повторює вона не раз, і Вернер вглядається в другове обличчя, намагаючись збагнути, чи справді це його вразило б.

Повертається Фанні, щоб виставити вино і ще копченого сиру, й на годину Вернер забуває про Шульпфорту, про Бастіана й чорний гумовий кийок, і про єврейку нагорі. Які речі є в цих людей! Скрипка на підставці в кутку, елегантні меблі з хромованої сталі, мідний телескоп, набір шахів зі срібла за склом і цей чудовий сир, що на смак, мов дим, змішаний із маслом.

Вино сонно гріє Вернерові живіт, а з лип скрапує сльота. Фредерікова матір оголошує, що вони йдуть гуляти.

— Відновиш старі зв’язки, гаразд?

Вона запудрює Фредерікові синці, й вони прямують до бістро, до такого кафе, куди Вернер і мріяти не міг увійти, і хлопець у білому піджаку, заледве старший за нього, приносить ще вина.

Інші відвідувачі кафе безперервним потоком підходять до їхнього столика, потискають руки Вернерові й Фредерікові й тихими улесливими голосами питають Фредерікову матір про свіже службове підвищення її чоловіка. Вернер помічає дівчину в кутку, що, осяйна, танцює сама, закидаючи голову. Із заплющеними очима. Їжа смачна, й час від часу Фредерікова матір сміється, друг неуважливо торкається макіяжу на своєму обличчі, а його матір у цей час каже:

— Ну, Фредде має все найкраще в тій школі, усе найкраще.

І наче щохвилини з’являється чиєсь нове обличчя, хтось цілує Фредерікову матір в обидві щоки й шепоче їй на вухо. Вернер випадково чує, як Фредерікова матір каже якійсь жінці:

— Ой, цієї старої карги Шварценберґер до кінця року вже не буде, й тоді ми собі матимемо горішній поверх, du wirst schon sehen.[38]

Він зиркає на Фредеріка, чиї замацані окуляри тьмяно блищать при світлі свічок, а пудра тепер має дивний і непристойний вигляд, наче не приховала синці, а, навпаки, підкреслила їх, і сильне відчуття тривоги переповнює його. Він чує свист, із яким Рьодель махає кийком, ляскіт, із яким той опускається на Фредерікові підняті руки. Він чує голоси хлопців зі свого братства, ще в Цольферайні, які співали: «Живи чесно, борися мужньо й помри сміючись».[39] Кафе переповнене; усі надто швидко рухають губами; від жінки, що говорить із Фредеріковою матір’ю, нудотно відгонить парфумами; і у водянистому світлі раптово здається, що шарф, який звисає з шиї дівчини-танцівниці, — це насправді зашморг.

— Усе гаразд? — питає Фредерік.

— Усе чудово, — але Вернер відчуває, як усередині нього щось стискається сильніше й сильніше.

Дорогою додому Фредерік і його матір крокують попереду. Вона бере його під руку й стишено до нього говорить. Фредде це, Фредде те. Вулиця безлюдна, у вікнах темно, електричні вивіски вимкнені. Стільки магазинів, навколо них — стільки квартир, однак чого так порожньо? Недалеко від будинку якась жінка в сукні, прихилившись до стіни, нагинається й блює на тротуар.

Удома Фредерік перевдягається в піжаму з яскраво-зеленого шовку, залишає складені окуляри на нічному столику і босий залізає на своє дитяче мідне ліжко. Вернер лягає на розкладачку, за яку Фредерікова матір перепросила тричі, хоча її матрац зручніший за всі, на яких він коли-небудь спав.

У будинку стає тихо. Моделі автомобілів виблискують на Фредерікових полицях.

— Тобі коли-небудь хотілося, — шепоче Вернер — щоб не треба було повертатися в школу?

— Батькові потрібно, щоб я вчився в Шульпфорті. І мамі теж. Моє бажання не має значення.

— Авжеж, має. Я хочу стати інженером. А ти хочеш вивчати пташок. Бути, як той американський художник у болотах. Нащо тоді це все, якщо не для того, щоб ми стали тими, ким хочемо?

У кімнаті стоїть тиша. Надворі, за Фредеріковим вікном, ліхтар світиться якимось неземним світлом.

— Твоя біда, Вернере, — каже Фредерік, — у тому, що ти й досі віриш, ніби твоє життя належить тобі.

Коли Вернер прокидається, сонце вже високо. У нього болить голова, а очі важкі, мов гирі. Фредерік уже вбраний у штани, попрасовану сорочку й краватку і стоїть на колінах перед вікном, притиснувши носа до скла.

— Гірська трясогузка.

Він показує пальцем. Вернерів погляд ковзає повз нього на голі липи.

— На вигляд непоказна, правда? — питає Фредерік. — Якихось кількадесят грамів пір’я й кісток. Але ця пташка може долетіти до Африки й назад. Живлячись жуками, хробаками й силою бажання.

Трясогузка перескакує з гілки на гілку. Вернер тре свої болящі очі. Це ж лише пташка.

— Десять тисяч років тому, — розповідає Фредерік, — вони прилітали сюди мільйонами. Коли тут був сад, один нескінченний сад від краю до краю.

Марі-Лор прокидається й думає, що чує човгання батькових черевиків, дзенькіт його ключів. Четвертий поверх, п’ятий, шостий. Його пальці гладять дверну ручку. Його тіло випромінює слабке, але відчутне тепло в кріслі поруч неї. Його маленькі інструменти стукають по дереву. Він пахне клеєм, шмерґелевим папером і синіми «Ґолуаз».

Але це лише стогне будинок. Море кидає піну на камені. Її розум потішається над нею.

На двадцятий ранок без звістки від батька Марі-Лор не підводиться з ліжка. Їй тепер байдуже, що двічі її двоюрідний дідусь начіпляв старезну краватку й стояв біля вхідних дверей і наспівував собі дивні пісеньки: «À la pomme de terre, je suis par terre; au haricot, je suis dans l’eau»,[40] — силкуючись, але так і не знаходячи в собі мужності вийти надвір. Вона більше не вмовляє мадам Манек повести її на вокзал, написати ще одного листа і згаяти ще одне пообіддя в префектурі, намагаючись подати прохання до окупаційної влади знайти її батька. Вона стає недосяжна, замкнута. Вона не купається, не гріється біля вогню на кухні, більше не проситься піти надвір. Майже нічого не їсть.

— Із музею відповіли, що шукають його, дитино, — шепоче мадам Манек, але, коли вона пробує поцілувати Марі-Лор у лоба, дівчина сахається, наче від опіку.

Музей відповідає на Етьєнові звернення. Звідти повідомляють, що батько Марі-Лор не приїжджав.

— Не приїжджав? — перепитує Етьєн уголос.

Саме це питання і гризе Марі-Лор. Чому він не доїхав до Парижа? Чому тоді не повернувся в Сен-Мало?

Я ніколи тебе не покину, навіть за мільйон років.

Їй тільки й хочеться, що повернутися додому, стати у їхній чотирикімнатній квартирі й слухати, як за її вікном шелестить каштан, слухати, як продавець сиру розгортає тент над магазином, відчувати батькову долоню на своїй.

Якби ж вона вмовила його не їхати!

Тепер у будинку все її лякає: скрипливі сходи, зачинені віконниці, порожні кімнати. Мотлох і тиша. Етьєн намагається проводити безглузді експерименти, щоб її розважити: вулкан з оцту, торнадо в пляшці.