— Чуєш, Марі? Чуєш, як воно там крутиться?

Вона не виказує зацікавлення. Мадам Манек приносить їй омлети, касуле, брошетки з риби, вигадуючи дива з продуктових талонів і вмісту своїх шухляд, але Марі-Лор відмовляється їсти.

— Мов той равлик, — випадково чує вона слова Етьєна за своїми дверима. — Скрутилася у своїй черепашці.

Але вона злиться. На Етьєна за те, що так мало робить, на мадам Манек за те, що робить так багато, на свого батька за те, що його тут немає і їй немає кому допомогти зрозуміти причини його відсутності. На свої очі за те, що вони не бачать. На все й на всіх. Хто знав, що любов може вбити? Вона проводить години самотою на шостому поверсі, стоячи навколішки біля відчиненого вікна. З моря дме льодяний вітер; її пальці, якими вона торкається моделі Сен-Мало, поволі німіють. На південь — до Дінанських воріт. На захід — до Пляжу дю Моль. Назад — на рю Воборель. Щосекунди Етьєнів будинок стає холодніший; щосекунди здається, наче її батько все віддаляється й віддаляється.

Одного лютневого ранку кадетів піднімають із ліжок о другій ночі й виганяють на засніжений плац. У центрі горять смолоскипи. Череватий Бастіан виходить перевальцем, з-під мундира видніються голі ноги.

Із темряви з’являється Франк Фолькгаймер, волочачи обірваного й худезного чоловіка в різних черевиках. Фолькгаймер кидає його на землю поряд із комендантом, де зі снігу стирчить стовп. Він старанно прив’язує чоловіка до стовпа.

У них над головами висять зірки; над двориком повільно, як у нічних жахіттях, піднімається хмара пари, яку видихають кадети.

Фолькгаймер відходить; наближається комендант.

— Хлопці, ви не повірите, що це за істота. Що за смердюча тварина, гібрид, унтерменш.[41]

Усі витягують шиї. У полоненого закуті щиколотки, а руки зв’язані від зап’ясть до передпліч. Його тонка сорочка розійшлася по швах, і він вглядається кудись закляклим від холоду поглядом. Він схожий на поляка. Може, росіянина. Навіть прив’язаний до стовпа, він хитається з боку в бік.

— Цей чоловік утік із трудового табору. Намагався залізти на ферму й украсти літр свіжого молока. Але його зупинили, перш ніж він зміг вчинити щось іще мерзенніше, — комендант непевно вказує на стіну. — Цей варвар, якщо йому дозволити, за секунду порозриває вам горлянки.

Від тієї мандрівки до Берліна у Вернерових грудях розцвів великий страх. Він зростав поступово, яскравішаючи, мов сонце над горизонтом, але тепер Вернер розуміє, що, пишучи листи до Юти, мусить приховувати правду, мусить запевняти її, що все гаразд, хоч так не почувається. Він занурюється в сни, у яких Фредерікова матір перетворюється на вузькоротого демона зі зловісною посмішкою, що б’є його по голові трикутниками доктора Гауптмана.

Тисяча змерзлих зірок стежить за хлопцями. Холод немилосердно пробирає до кісток, не дає думати.

— Бачите його погляд? — каже Бастіан і змахує своєю пухкою рукою. — Бачите, до чого він себе довів? Німецький солдат ніколи до цього не опуститься. Це називається «довго не протягне».

Хлопці стараються не дрижати. Полонений дивиться на цю сцену, наче звідкись із висоти. Фолькгаймер повертається, гримлячи відрами; ще двоє старшокласників тягнуть через двір пожежний шланг. Бастіан пояснює: спочатку вчителі. Далі старшокласники. Кожен пройде в колоні й виллє на полоненого відро води. Кожнісінька людина в цій школі.

Вони починають. Один за одним, кожен учитель бере у Фолькгаймера повне відро й виливає його вміст на полоненого, прив’язаного за кілька метрів. У крижану ніч лунають схвальні вигуки.

Після перших двох чи трьох обливань полонений оживає, хитаючись на п’ятах. У нього між бровами з’являються вертикальні складки; він наче намагається згадати щось важливе.

Серед учителів у темних плащах проходить і доктор Гауптман, притримуючи комір навколо горла пальцями в рукавичках. Гауптман бере своє відро, вихлюпує воду й не затримується подивитися, як та обіллє полоненого.

Вода ллється і ллється. Обличчя в’язня стає відсторонене. Він опускається на мотузки, що його тримають, і його тулуб сповзає; і час від часу Фолькгаймер виходить із тіней, здаючись фантастично великим, і тоді він знову випростується.

Старшокласники зникають за дверима замку. Замерзлі відра, наповнюючись, приглушено дзвенять. Шістнадцятирічні закінчили. П’ятнадцятирічні закінчили. Вигуки звучать уже без запалу, й Вернера переповнює виразне бажання тікати. Бігти. Бігти.

Троє хлопців перед ним. Двоє. Вернер намагається щось уявляти перед собою, але виходить геть зле: буксир над дев’ятою шахтою, згорблені шахтарі, що йдуть так, наче тягнуть за собою важезні ланцюги. Хлопець зі вступних іспитів, що тремтить перед падінням. Кожен прив’язаний до своєї ролі: сироти, кадети, Фредерік, Фолькгаймер, стара єврейка, що живе нагорі. Навіть Юта.

Коли настає його черга, Вернер виливає воду, як і решта, поціляє полоненому в груди; звучить машинальне схвалення. Він приєднується до кадетів, які чекають, щоб їх відпустили. Мокрі чоботи, мокрі манжети; його руки так заніміли, що здаються чужими.

Після п’ятьох хлопців настає черга Фредеріка. Фредеріка, що явно без окулярів погано бачить. Який не кричав радісно щоразу, коли вода з відра досягала цілі. Який осудливо дивиться на полоненого, наче розуміє, що щось не так.

Вернер знає, що Фредерік збирається зробити.

Наступному хлопцеві доводиться підштовхувати Фредеріка вперед. Старшокласник вручає йому відро, й Фредерік виливає його на землю.

Бастіан робить крок уперед. Його обличчя яскраво червоніє на холоді.

— Дай йому ще відро.

І знову Фредерік вихлюпує воду собі під ноги. Він каже тихо й тоненько:

— Йому вже досить, пане комендант.

Старшокласник протягує третє повне відро.

— Вилий на нього! — велить Бастіан.

Парує ніч, горять зірки, полонений гойдається, хлопці дивляться, комендант нахиляє голову. Фредерік вихлюпує воду на землю.

— Не виллю.

Батько Марі-Лор зник безвісти двадцять дев’ять днів тому. Вона прокидається від стукоту великих черевиків мадам Манек, що піднімається на третій поверх, на четвертий, на п’ятий.

Етьєнів голос у коридорі за дверима кабінету:

— Не треба.

— Він не дізнається.

— Я за неї відповідаю.

У голосі мадам Манек неочікувано дзвенить криця.

— Я більше не можу залишатися осторонь!

Вона піднімається на останній поверх. Зі скрипом відчиняються двері в кімнату Марі-Лор; літня жінка робить кілька кроків і прикладає важку долоню до лоба дівчинки.

— Ти не спиш?

Марі-Лор відкочується в кут і відповідає з-під ковдри:

— Ні, мадам.

— Я поведу тебе надвір. Бери ціпок.

Марі-Лор вбирається; мадам Манек зустрічає її внизу біля сходів з окрайцем хліба. Вона обв’язує голову Марі-Лор шарфом, застібає її пальто на всі ґудзики аж до коміра й відчиняє вхідні двері. Кінець лютого. Стоїть ранок, повітря пахне спокоєм і дощем.

Марі-Лор вагається, прислухаючись. Серце робить два удари, чотири, шість, вісім.

— Надворі ще майже нікого немає, любонько, — заспокоює мадам Манек. — І ми не робимо нічого поганого.

Скриплять ворота.

— Одна сходинка вниз, а тепер прямо, ось і все.

Черевики Марі-Лор час від часу зачіпаються об виступи вуличної бруківки, кінчик її ціпка щось намацує, вібрує, знову намацує. Дрібний дощ накрапає на дахи, стікає риштаками, прикрашає краплями її шарф. Звук відлунює від високих будинків; вона почувається так само, як і в першу годину, проведену тут — наче зайшла в лабіринт.

Високо над ними хтось трусить ганчірку з вікна. Нявкає кіт. Які жахіття тут скреготять зубами? Від чого її батько так палко хотів її захистити? Вони повертають один раз, тоді вдруге, а потім мадам Манек веде її ліворуч, куди Марі-Лор не очікувала звернути, туди, де міські стіни, вкриті мохом, тягнулися суцільною стіною, а тепер виявилися ворота.