Два тижні Фредерік шкутильгав, побитий, повільний і спухлий, і жодного разу в його звертаннях до Вернера не звучало нічого, крім завсідної неуважливої доброти. Жодного разу не звинуватив він Вернера у зраді, хоча Вернер і пальцем не поворухнув, доки Фредеріка били, й відтоді теж нічого не зробив: не цькував Рьоделя, не наставив гвинтівку на Бастіана й не гупав обурено у двері до кабінету доктора Гауптмана, вимагаючи справедливості. Так, наче Фредерік уже зрозумів, що кожен із них відтепер іде своєю дорогою, з якої їм не звернути.

— Я не маю… — відповідає Вернер.

— Мама купить тобі квитка. — Фредерік відхиляється і втуплюється в стелю. — Це дрібниця.

Поїздка в потязі — сонна шестигодинна епопея, щогодини їхній труський вагон відтягують на запасні колії, щоб пропустити повні солдат ешелони, які мчать повз них на фронт. Нарешті Вернер і Фредерік виходять на тьмяній темно-сірій станції й піднімаються багатьма сходовими маршами, де на кожній сходинці написаний той самий лозунг: «Берлін курить “Юно!”» — і виходять на вулиці міста, більшого за яке Вернер в житті не бачив.

Берлін! Одна назва дзвенить переможним дзвоном. Столиця науки, місце роботи фюрера, колиска Айнштайна, Штаудінґера, Байєра. Десь на цих вулицях був винайдений пластик, були відкриті рентгенівські промені, був визначений континентальний дрейф. Якими дивами наука займається тут тепер? «Солдатами-надлюдьми, — каже доктор Гауптман, — машинами, що роблять погоду, й ракетами, якими людина зможе керувати на відстані тисячі кілометрів».

Із неба тягнуться срібні нитки сльоти. Ряди сірих будинків, що туляться один до одного наче для тепла, сходяться на горизонті. Хлопці проходять повз магазини, повні м’яса, повз якогось п’яничку з розбитою мандоліною на колінах, повз трійко повій під навісом, що свистять услід, побачивши їхні уніформи.

Фредерік заводить Вернера в п’ятиповерховий будинок за квартал від гарної вулиці під назвою Кнісбекштрассе. Він натискає кнопку з номером два, усередині лунає дзвінок, і двері відмикаються. Вони заходять у тьмяне фойє й стають перед двома однаковими дверима. Фредерік натискає кнопку, десь високо в будинку щось гуркотить, і Вернер шепоче:

— У вас є ліфт?

Фредерік усміхається. Наближається брязкіт машинерії, кабіна ліфта опускається на місце. Фредерік штовхає дерев’яні дверцята всередину. Вернер зачудовано дивиться, як повз них пропливає інтер’єр будинку. Коли вони приїжджають на другий поверх, він питає:

— А можна ще раз з’їздити?

Фредерік сміється. Вони спускаються. Піднімаються. Униз, угору, тоді вчетверте — униз, і Вернер вглядається в кабелі й ваги над кабінкою, намагаючись збагнути, як працює цей механізм, коли мініатюрна жінка заходить у будинок і струшує парасолю. В іншій руці в неї паперова торбинка, вона швидко окидає оком уніформи хлопців, білизнý Вернерового волосся й багряні синці у Фредеріка під очима. На лацкані її пальта — зірка, охайно вишита гірчично-жовтим. Ідеально рівно — один промінь униз, інший — угору. Краплі сипляться з кінчика парасолі, мов насіння.

— Добридень, фрау Шварценберґер, — вітається Фредерік. Він притискається спиною до задньої стіни ліфта й жестом запрошує її увійти.

Вона протискається в ліфт, а Вернер ступає за нею. З її торбинки звисає жмуток прив’ялої зелені. Її комір, бачить він, почав відриватися від пальта — протерлися нитки. Якщо вона обернеться, їхні очі опиняться на відстані долоні.

Фредерік натискає кнопку два, а тоді п’ять. Ніхто більше не каже й слова. Літня жінка потирає брову тремтячим кінчиком вказівного пальця. Ліфт зі стукотом піднімається на один поверх. Фредерік прочиняє клітку, Вернер виходить за ним. Сірі черевики старої пропливають угору перед його носом. Двері з номером два вже відчинені, і вбрана у фартух жінка з обвислою шкірою на руках і пухким обличчям виходить й обіймає Фредеріка. Вона цілує його в обидві щоки, а тоді торкається його синяків великими пальцями.

— Це пусте, Фанні, хлопчачі пустощі.

Квартира охайна й світла, підлога вкрита м’якими килимами, що поглинають шум. Із великих дальніх вікон видно чотири безлисті липи. Надворі й досі сльота.

— Мами ще нема. — Фанні обома руками пригладжує фартух. Вона не зводить із Фредеріка очей. — Ти певний, що все гаразд?

— Звісно, — відповідає Фредерік, і вони з Вернером нечутною ходою простують у спальню, де тепло й пахне чистотою. Фредерік відчиняє шухляду, а коли обертається, то на ньому окуляри з чорною оправою. Він сором’язливо дивиться на Вернера.

— Ой, годі, хіба ти не здогадався?

«В окулярах Фредерікове обличчя має спокійніший вираз; отаке воно природніше, оце, — думає Вернер, — справжній Фредерік. Окулярник із ніжною шкірою, карамельним волоссям й тонесенькою тінню вусів над губою. Любитель пташок. Хлопець із грошима».

— Та я заледве влучав у цілі на заняттях. Ти що, справді не здогадався?

— Може, й ні, — відказує Вернер. — А може, й здогадався. Як тобі вдалося пройти медогляд?

— Завчив таблицю.

— Вона ж не одна.

— Я завчив усі чотири. Батько дістав їх наперед. Мама мені допомогла.

— А бінокль?

— Відкалібрований спеціально для моїх очей. Це забрало цілу вічність.

Вони сидять у великій кухні за столом із мармуровою стільницею. Служниця на ім’я Фанні з’являється з темною хлібиною і кружалом сиру. Кладучи їх, вона всміхається до Фредеріка. Розмовляють про Різдво й про те, як шкода Фредерікові було його пропустити; служниця заходить за двері й повертається з двома білими тарілками, такими делікатними, що вона дзвенять, коли вона ставить їх на стіл.

У Вернера паморочиться в голові. Ліфт! Єврейка! Служниця! Берлін! Вони йдуть у Фредерікову кімнату, заставлену олов’яними солдатиками, моделями літаків і дерев’яними ящиками, повними коміксів. Лежать на животах, гортають комікси, насолоджуючись тим, що вони не в школі, зиркаючи час від часу один на одного, наче намагаючись зрозуміти, чи їхня дружба й далі триватиме деінде.

— Я йду! — гукає Фанні.

І, щойно за нею зачиняються двері, Фредерік веде Вернера за руку у вітальню, залізає по драбинці, приставленій до високих дерев’яних шаф, відтягує вбік великого плетеного кошика і дістає з-позад нього два томи в золотавих коробках, кожен завбільшки з дитячий матрац.

— Дивися, — радість у голосі, радість в очах. — Ось що я хотів тобі показати.

Усередині — яскраві кольорові малюнки пташок. Два білих соколи з роззявленими дзьобами нападають один на одного. Криваво-червоний фламінго підносить дзьоба з чорним кінчиком до нерухомої води. Лискучі гуси стоять на мисі й вглядаються в похмуре небо. Фредерік перегортає сторінки обома руками. Віялохвоста мухоловка. Довгоносий крохаль. Кокардовий дятел. Багато з них на малюнках більші, ніж насправді.

— Одюбон був американцем, — розповідає Фредерік. — Роками бродив болотами й лісами, ще тоді, коли вся їхня країна була вкрита болотами й лісами. Цілісінькими днями він спостерігав за однією пташкою, а тоді впольовував її, ставив на підпорки й малював. Напевно, він знав більше за будь-якого птахолова до й після нього. Більшість пташок він, намалювавши, з’їдав. Можеш собі уявити? — Фредеріків голос дрижить від запалу. Він підводить погляд. — Прозора імла, рушниця на плечі й здорові очі.

Вернер намагається уявити те, що уявляє Фредерік: часи до виникнення фотографії, до бінокля. І навіть тоді знайшлася людина, готова йти в дикі ліси, що кишать невідомим, і повертатися з малюнками. Ця книжка не так про пташок, як про скороминущість, про синьокрилі, дзвінкі загадки лісів і боліт.

Він думає про радіопередачу того француза, про «Принципи механіки» Герца — хіба ж у Фредеріковому голосі він чує не таке саме збудження?

— Моїй сестрі це страшенно сподобалося б.

— Батько каже, що краще нам було б не тримати книжки´ вдома. Що ми мусимо ховати їх отам нагорі, за кошиком, бо вони американські й надруковані в Шотландії. Але це ж просто пташки!

Відчиняються вхідні двері й у коридорі лунають кроки. Фредерік поспіхом повертає книжки в коробки, гукає: