Фредерік перебирає в повітрі пальцями й питає:

— Тобі подобаються пташки?

— Звісно.

— Знаєш про сірих ворон?

Вернер хитає головою.

— Сірі ворони розумніші за більшість ссавців. Навіть за мавп. Я бачив, як вони клали горіхи, яких не могли розлущити, на дорогу й чекали, доки їх переїде авто, щоб дістати ядерце. Вернере, ми з тобою станемо добрими друзями, я в цьому впевнений.

Портрет фюрера дивиться зі стіни в кожному класі. Вони вчаться, сидячи на лавах без спинок, за дерев’яними столами, покарбованими нудьгою незчисленних хлопців, що були тут до них, — дворян, монахів, рекрутів, кадетів. У перший день Вернер проходить повз напіввідчинені двері науково-технічної лабораторії й зиркає в кімнату завбільшки з аптеку в Цольферайні з рядами новісіньких раковин уздовж стін і заскленими шафами, всередині яких чекають блискучі мірні склянки, градуйовані циліндри, ваги й жарівки. Фредерікові доводиться примушувати його звідти піти.

На другий день перед усіма виступає з презентацією зморшкуватий френолог.[30] У їдальні приглушують світло, гуде проектор, і на дальній стіні з’являється схема з безліччю кіл. Старий стоїть поряд з екраном проектора і кінчиком кия вказує на схеми.

— Білі кола означають чисту німецьку кров. Кола з чорним позначають пропорцію чужої крові. Зверніть увагу на групу два, номер п’ять, — він стукає по екрану києм, і по ньому йдуть брижі. — Шлюб між чистокровними німцями і євреями на одну чверть ще допустимий, бачите?

За півгодини Вернер і Фредерік читають Ґете на занятті з поезії. А потім вони намагнічують голки на польових заняттях. Завідувач гуртожитку зачитує розклад візантійської складності: у понеділки — механіка, історія, расові науки; у вівторки — мистецтво їзди верхи, спортивне орієнтування, воєнна історія. Кожного, навіть дев’ятирічних, навчать чистити, розбирати й користуватися маузером.

По обіді вони обв’язують себе патронними поясами й бігають. Біжать до кювета, біжать до прапора, біжать до верхівки схилу. Біжать, несучи товариша на спині, біжать, тримаючи гвинтівки над головою. Біжать, повзуть, пливуть. А тоді знову біжать.

Зоряні ночі, росяні ранки, тихі амбулаторії, вимушений аскетизм — Вернер ще ніколи не відчував такого єднання з іншими. Ще ніколи не відчував він такого палкого бажання бути своїм. Тут є хлопці, що розказують про гірські лижі, дуелі, джазові клуби, гувернанток і полювання на вепрів; хлопці, що вживають лайку з віртуозною майстерністю, та хлопці, що говорять про сигарети, названі на честь зірок кінематографу; хлопці, що згадують про «телефонну розмову з полковником», та хлопці, які мають за матерів баронес. Серед учнів є такі, кого прийняли не завдяки успіхам у чомусь, а тому, що їхні батьки обслуговують міністрів. А як вони розмовляють! «Як можна чекати фіґи від будяків?», «Та я б відразу її обробив, слинько ти!», «Вище хвости і вперед, хлопці!» Є серед них і такі, хто все робить зразково: їхня постава — бездоганна, стрілецька майстерність — відмінна, а чоботи начищені так ідеально, що в них відбиваються хмари. Є кадети, у яких сніжно-біла шкіра, очі, мов сапфіри, а руки з внутрішнього боку помережані тонесенькими синіми венами. Однак поки що, під батогом адміністрації, вони всі однакові, всі вони — jungmänner.[31] Вони разом проштовхуються крізь ворота, разом жують яєчню, маршують через внутрішній двір, проводять переклик, салютують прапору, стріляють із гвинтівок, бігають, купаються і страждають разом. Кожен із них — кусень глини, і гончар — опасистий комендант із лискучим обличчям — ліпить чотириста однаковісіньких глечиків.

«Молоді ми, — співають вони — ми незламні, ми на поступки не йшли, чекають нас ще безліч перемог».

Вернер почувається то виснаженим, то збентеженим, то захопленим. Йому не віриться, що його життя повернуло в зовсім іншому напрямку. Він приборкує сумніви, вивчаючи напам’ять слова пісень чи маршрути до класних кімнат, а ще — утримуючи перед очима образ науково-технічної лабораторії: дев’ять столів, тридцять стільців; котушки, різноманітні конденсатори, підсилювачі, батареї, лютувальники, замкнені за заскленими дверцятами шаф.

У нього над головою, стоячи на койці на колінах, Фредерік вдивляється у відчинене вікно через свій старезний бінокль і відмітиною позначає на бильці ліжка побачену пташку. Одна зарубка під сірощокою пірникозою, водоплавною птахою. Шість зарубок під солов’єм звичайним. За вікном група десятирічних хлопців несуть до річки смолоскипи та прапори зі свастикою. Процесія зупиняється, порив вітру нахиляє полум’я. Коли вони знову рушають, їхня пісня вихором лине у вікно, мов яскрава, пульсуюча хмара.

Штабс-фельдфебелеві Райнгольду фон Румпелю сорок один — ще не надто старий, щоб забути про підвищення. У нього вологі червоні губи, бліді, майже прозорі щоки, схожі на рибне філе, і вроджене уміння скористатися моментом, що рідко його підводить. Він має дружину, яка без нарікань зносить його відсутність, розставляючи порцелянових кошенят за кольором, від найсвітлішого до найтемнішого, на двох полицях у вітальні їхнього будинку в Штутгарті. Також має двох доньок, яких він не бачив уже дев’ять місяців. Старша, Вероніка, страшенно ідейна дитина. У її листах до нього трапляються вирази на кшталт: «священна готовність», «небачені досягнення» та «безпрецедентний випадок в історії».

Фон Румпель наділений талантом — талантом до діамантів: він уміє гранувати й шліфувати камені незгірш за арійських ювелірів у Європі й часто впізнає підробки з першого погляду. Він вивчав кристалографію в Мюнхені, стажувався у шліфувальника в Антверпені й навіть одного прекрасного дня на Чартергауз-стрит у Лондоні відвідав ювелірну крамницю без вивіски, де його попросили вивернути кишені, повели на третій поверх через троє замкнених дверей і посадили за стіл, за яким чоловік із гострими, мов ніж, навоскованими вусами дозволив йому оглянути необроблений діамант із Південної Африки вагою дев’яносто два карати.

До війни Райнгольдові фон Румпелю жилося досить добре: він був гемологом, фахівцем із коштовного каміння, оцінював самоцвіти у своїй крамничці на другому поверсі, за Старою канцелярією Штутгарта. Клієнти приносили камені, а він називав їм вартість. Іноді він переграновував діаманти чи надавав консультації щодо складних гранувальних робіт. Якщо він іноді ошукував клієнта, то переконував себе, що це — частина гри.

Через війну його обов’язки розширилися. Тепер штабс-фельдфебель Райнгольд фон Румпель має змогу зробити те, чого ніхто не робив упродовж століть — жодного разу від часів Монгольської імперії, жодного разу від часів, коли ще були хани. А може, й за всю історію людства. Франція капітулювала лише кілька тижнів тому, а він уже бачив те, чого і не мріяв побачити й за шість життів. Глобус сімнадцятого століття завбільшки з невеликий автомобіль, із рубінами замість вулканів, сапфірами на полюсах і діамантами на місці столиць світу. Він тримав у руках — тримав у руках! — руків’я кинджала, якому щонайменше чотириста років, зроблене з білого нефриту й інкрустоване смарагдами. Ось лише напередодні, дорогою до Відня, він забрав порцеляновий сервіз із п’ятисот сімдесяти предметів, із діамантом гранування «маркіза» на обідку кожнісінького з них. Звідки поліція конфіскувала ці скарби і в кого, він не питає. Райнгольд особисто вже спакував їх у ящик, забив його наглухо, написав на ньому номер білою фарбою й прослідкував, щоб його завантажили у вагон потяга, супроводжуваний цілодобовою охороною.

Тепер вагон чекає відправлення вищому командуванню. Чекає на поповнення вантажу.