Литмир - Электронная Библиотека

— Передачі з Парижа. Вони казали протилежне тому, що передає «Радіо Німеччини». Вони називали нас чудовиськами. Казали, що ми чинимо звірства. Ти знаєш, що означає звірства?

— Будь ласка, Юто.

— Невже це правильно, — веде далі Юта, — робити щось лише тому, що решта так роблять?

Сумніви. Вони прослизають, мов вугрі. Вернер їх відганяє. Юті ще немає й дванадцяти, вона ще дитина.

— Я писатиму тобі листи щотижня. Двічі на тиждень, якщо зможу. Ти не маєш показувати їх фрау Елені, якщо не хочеш.

Юта заплющує очі.

— Це не назавжди, Юто. Може, років на два. Половина хлопців не довчаються до випуску. Але, може, я чогось таки навчуся? Може, я вивчуся й стану справжнім інженером? Може, я зможу навчитися водити літак, як каже малий Зіґфрід. Не хитай головою, нам же завжди хотілося побувати в літаку, правда? Ми полетимо на захід, ти і я, і фрау Елену візьмемо, якщо вона захоче. Або поїдемо потягом. Їхатимемо через ліси, через villages de montagnes,[29] про які розповідала фрау Елена, коли ми були малі. А може, доїдемо аж до Парижа.

Розцвітає світанок. М’яко шелестить трава. Юта розплющує очі, але на нього не дивиться.

— Годі брехати, Вернере. Можеш розповідати казки собі, але мені не бреши.

За десять годин він уже в потязі.

Етьєн

За всі три дні, проведені в будинку, Марі-Лор не трапляється нагоди познайомитися зі своїм двоюрідним дідом. А тоді, на четвертий ранок, навпомацки йдучи в туалет, вона наступає на щось маленьке та тверде, нагинається і щось знаходить.

Воно закручене й гладеньке. Загострена спіраль із рельєфними вертикальними складками. Широкий овальний отвір.

— Черевоніг, — шепоче вона.

Попереду, за крок від першої мушлі, вона знаходить ще одну. А тоді третю й четверту. Доріжка з мушель огинає ванну кімнату й веде її на п’ятий поверх, до зачинених дверей, як вона вже знає, його кімнати, з-за яких долинає ладний шепіт кількох піаніно.

— Заходь, — каже голос.

Вона очікує на задуху, затхлий старечий сморід, але в кімнаті стоїть ледь чутний запах мила, книжок і сухих водоростей. Майже як у лабораторії доктора Жефара.

— Етьєне?

— Марі-Лор.

Його голос тихий і м’який, мов шовкова стрічка, яку тримають у шухляді й виймають лише зрідка, просто щоб провести по ній пальцями. Вона навмання простягає руку і відчуває дотик його холодної й кістлявої долоні. Він каже, що вже почувається краще.

— Мені шкода, що не міг познайомитися з тобою раніше.

Піаніно м’яко вторують одне одному; здається, їх грає з десяток водночас, так, наче звуки долинають із кожної сторони світу.

— Скільки в тебе приймачів, діду?

— Давай покажу, — він підводить її до полиці за руку. — Оцей — стереофонічний. Гетеродин. Я сам його зібрав.

Вона уявляє крихітного піаніста, вбраного у фрак, що грає всередині цього пристрою. Далі Етьєн кладе її долоні на велике корпусне радіо, а тоді на третє, не більше за тостер.

— Разом одинадцять приймачів, — розповідає він із хлопчачою гордістю в голосі. — Можу слухати перемовини кораблів у морі. Мадрид. Бразилію. Лондон. Одного разу чув Індію. Тут, на краєчку міста, та ще й так високо над землею, сигнал ловиться чудово.

Він дозволяє їй покопирсатися в коробці з запобіжниками і в іншій — з перемикачами. Далі підводить її до книжкових полиць: оправи сотень книжок, пташина клітка, жуки в сірникових коробках, електрична пастка на мишей, скляне прес-пап’є, усередині якого, за його словами, поховано скорпіона, бляшанки з різноманітними роз’ємами, сотні інших речей, які їй не вдається впізнати.

Він один займає весь п’ятий поверх — окрім сходового майданчика — одну велику кімнату. Троє вікон на фасаді виходять на рю Воборель, ще троє на задній стороні — у провулок. У кімнаті — маленьке старезне ліжко з гладеньким і туго натягнутим покривалом. Охайний письмовий стіл, тахта.

— Оце й уся екскурсія, — каже він майже пошепки. Її двоюрідний дід здається добрим, допитливим і цілком сповна розуму. Непорушність — ось що він випромінює більше за все. Непорушність дерева. Непорушність миші, що причаїлася в темряві.

Мадам Манек приносить бутерброди. В Етьєна немає нічого авторства Жуля Верна, але є Дарвін, і він читає їй уривки з «Подорожі на “Біглі”», перекладаючи французькою з англійської на ходу: «…Кількість видів стрибучих павуків здається майже нескінченною…» Із приймачів лине музика, і це так чудово — дрімати на тахті, бути ситою і в теплі й відчувати, як слова піднімають її і відносять кудись у далечінь.

* * *

За шість кварталів від будинку, на телеграфній станції, батько Марі-Лор притискається лицем до вікна, щоб подивитися, як два німецькі мотоцикли з колясками ревучи проїжджають через порт Сен-Вінсент. По всьому місту віконниці зачинені, але тисячі очей зиркають у щілини. За мотоциклами плавно їдуть дві вантажівки, а за ними — чорний «Мерседес». Сонячне світло виблискує на прикрасах на даху та хромованій оздобі. Ця невелика процесія зупиняється на під’їзній дорозі перед укритими лишайником, високими стінами Шато де Сен-Мало. Літній, неприродньо засмаглий чоловік — мер (пояснює хтось) — чекає, тримаючи у великій, як у матроса, руці білу хусточку. Його рука ледь помітно труситься.

Німці — їх понад десяток — спішуються. Їхні чоботи вилискують на сонці, а однострої вирізняються охайністю. Двоє тримають гвоздики; один тягне за собою бігля з мотузкою на шиї. Декілька з роззявленими ротами вирячуються на фасад шато.

Низенький чоловік у польовому капітанському однострої підводиться із заднього сидіння «Мерседеса» і змітає з рукава невидиму пилинку. Він перекидається кількома словами з худим ад’ютантом, який перекладає мерові. Мер киває. Після цього коротун зникає у величезних дверях. За кілька хвилин ад’ютант прочиняє віконниці на горішніх вікнах і на хвилю окидає оком дахи, перш ніж розгорнути над цеглою багряний прапор і закріпити його на підвіконні.

Jungmänner

Будівля школи схожа на казковий зáмок: вісім чи дев’ять кам’яниць туляться до пагорба, дахи кольору іржі, вузькі вікна, шпилі та башточки, між черепицею пробиваються бур’янини. Через спортивні майданчики звивається гарненька річечка. У Цольферайні навіть у найяснішу годину найяснішого дня Вернер не дихав таким чистим, незапиленим повітрям.

Однорукий вихователь швидким злим голосом перераховує правила.

— Ось ваша парадна уніформа, ось — польова, а ось — уніформа для спортзалу. Шлейки мають бути перехрещені на спині, паралельні спереду. Рукави підкочені до ліктів. Кожен повинен носити із собою ніж у піхвах на правому боці ременя. Як захочете висловитися, піднімайте праву руку. Завжди шикуйтесь по десятеро. Ніяких книжок, ніяких сигарет, ніякої їжі, ніяких особистих речей, у ваших шафах не має бути нічого, крім уніформ, чобіт, ножа й крему для взуття. Ніяких розмов після відбою. Листи додому будуть надсилатися в середу. Ви позбудетеся своєї слабкості, свого боягузтва, своїх вагань. Ви станете як водоспад, як залп куль — мчатимете в одному напрямку, з однаковою швидкістю, заради однієї мети. Ви забудете про зручність і житимете самим обов’язком. Ви матимете країну за матір, а народ — за батька. Усі зрозуміли?

Хлопці кричать, що так. Їх тут чотириста, плюс тридцять викладачів і ще п’ятдесят осіб персоналу: вихователів і кухарів, єгерів та конюхів. Деяким кадетам лише по дев’ять років. Найстаршим — сімнадцять. Готичні обличчя, тонкі носи, гострі підборіддя. І в усіх — блакитні очі.

Вернер ділить крихітну кімнатку із сімома чотирнадцятирічними хлопцями. Койка над ним належить Фредеріку, високому й худому, мов тріска, зі шкірою кольору сметани. Фредерік теж новенький. Він із Берліна. Його батько працює помічником якогось посла. Коли Фредерік розмовляє, то підводить погляд, наче шукає щось у небі.

Вони з Вернером, вбрані в накрохмалені білі уніформи, вперше снідають за довгим дерев’яним столом у їдальні. Деякі хлопці говорять пошепки, деякі сидять самі, деякі глитають свої порції так, наче днями не бачили їжі. Через троє аркових вікон світанок сипле освячені золоті промені.

вернуться

29

Гірські села (фр.).

24
{"b":"553410","o":1}