Вона занурює голову. Ніколи не ходити надвір! Роками й роками ховатися в цьому дивному, вузькому домі!

Перед вечерею її вбирають у накрохмалену сукню, якій хтозна-скільки десятиліть. Вони сидять за квадратним кухонним столом, її батько й мадам Манек — одне напроти одного, упираючись коліньми. Вікна щільно зачинені. Радіо уривчасто бубонить імена міністрів: де Ґолль у Лондоні, Петен обіймає посаду Рейно. Вони їдять рибу, тушковану з зеленими помідорами. Її батько розповідає, що листи не привозять і не надсилають уже три дні. Телеграфні лінії не працюють. Найсвіжіша газета вийшла шість днів тому. На радіо диктор зачитує приватні повідомлення.

Мосьє Шеміну, що втік в Оранж, шукає своїх трьох дітей, залишених разом із багажем в Іврі-сюр-Сен.

Франсіс у Женеві шукає інформацію про Марі-Жанну, яку востаннє бачили в Жантії.

Матір переказує, що молиться за Люка й Альберта, хай де вони є.

Л. Раб’є шукає новин про свою дружину, яку востаннє бачили на вокзалі д’Орсе.

А. Коттер переказує свої мамі, що безпечно дістався Лаваля.

Мадам Мейзьо шукає шістьох дочок, відправлених потягом до Редона.

— У всіх хтось загубився, — бурмоче мадам Манек.

Батько Марі-Лор вимикає радіо; клацають, вистигаючи, лампи. Нагорі, ледь чутно, той самий голос і далі читає імена. Чи ж це їй здається? Вона чує, як мадам Манек підводиться й збирає тарілки, а її батько видихає сигаретний дим так, наче він тисне йому на легені і йому приємно того диму позбутися.

Того вечора вони з батьком піднімаються звивистими сходами й разом лягають у те саме горбкувате ліжко в тій самій кімнаті на шостому поверсі з обтріпаними шовковими шпалерами. Її батько клопочеться над своїм наплічником, над дверним замкóм, над своїми сірниками. Досить скоро чути знайомий запах його сигарет: сині «Ґолуаз». Вона чує, як зі стуком і стогоном відчиняються стулки вікна, а тоді — приємний шелест вітру або ж вітру і хвиль — її вуха не здатні їх розділити. З ним чуються запахи солі, сіна, рибних ринків і далеких боліт, але нічогісінько не пахне їй війною.

— Можна буде завтра піти до океану, Papa?

— Напевне, не завтра.

— А де дідусь Етьєн?

— Думаю, у своїй кімнаті на п’ятому поверсі.

— І бачить те, чого немає?

— Нам пощастило, що він у нас є, Марі.

— І що є мадам Манек. Вона чудово куховарить, правда, Papa? Мабуть, трішечки краще за тебе.

— Так, трішечки краще.

Марі-Лор рада почути усмішку в його голосі. Але вона відчуває, що за усмішкою його думки б’ються, мов спіймані пташки.

— Що це означає, Papa, що вони нас окупують?

— Це означає, що вони понаставляють вантажівок на площах.

— Вони примушуватимуть нас говорити їхньою мовою?

— Може, примусять перевести годинники на годину вперед.

Скрипить будинок. Кричать чайки. Він запалює ще одну сигарету.

— А що таке «окупація», Papa?

— Це щось на кшталт військового контролю. Досить уже на сьогодні питань.

Вона мовчить. Двадцять ударів серця. Тридцять.

— Як одна країна може примусити іншу перевести годинники? А що як усі відмовляться?

— Тоді багато людей поприходять рано. Або запізняться.

— Пам’ятаєш нашу квартиру, Papa? Мої книжки, модель міста, шишки на підвіконні?

— Звісно.

— Я розкладала шишки за розміром, від найбільшої до найменшої.

— Вони й досі там.

— Ти так думаєш?

— Я точно знаю.

— Ти не можеш цього знати.

— Добре, не знаю. Але я в це вірю.

— А німецькі солдати зараз лягають у наші ліжка, Papa?

— Ні.

Марі-Лор намагається лежати й не ворушитися. Їй майже чути, як у батьковій голові крутяться коліщатка його думок.

— Усе буде гаразд, — шепоче вона і стискає його руку. — Ми побудемо тут якийсь час, а тоді повернемося у квартиру й шишки будуть там, де ми їх залишили, і «Двадцять тисяч льє під водою» лежатимуть у шафі для ключів, і ніхто не спатиме в наших ліжках.

Віддалений гомін моря. Стукіт чиїхось підборів по бруківці далеко внизу. Їй так хочеться почути батькове: «Так, звісно, ma chérie», — але він мовчить.

Йому не вдається зосередитися ні на домашніх завданнях, ні на простих розмовах, ні на дорученнях від фрау Елени. Щоразу, заплющивши очі, він уявляє Шульпфорту: багряні прапори, м’язисті коні, блискучі лабораторії. Найкращі хлопці Німеччини. Іноді він вважає себе уособленням можливостей, на яке всі звертають погляди. Однак іншим разом згадує того опасистого хлопця зі вступного іспиту, згадує, як він бліднів, стоячи високо над танцювальною залою. Як він упав. Як ніхто й не поворухнувся, щоб йому допомогти.

Чому Юта не може за нього порадіти? Чому, навіть у такі моменти, коли він втікає від дійсності, якесь незрозуміле попередження має до нього промовляти з далеких закутків свідомості?

— Розкажи нам ще раз про ручні гранати! — просить Мартін Саксе.

— І про соколине полювання! — додає Зіґфрід Фішер.

Тричі він намагається щось пояснити Юті, й тричі Юта повертається спиною і йде геть. Година за годиною вона допомагає фрау Елені з молодшими дітьми, ходить на ринок чи знаходить інший привід бути корисною, бути зайнятою, бути не вдома.

— Вона не хоче слухати, — скаржиться Вернер фрау Елені.

— Усе одно не опускай рук.

Він і незчувся, коли до від’їзду залишається день. Вернер прокидається до світанку і заходить до Юти в дівчачу спальню. Вона спить, обхопивши руками голову, тіло закутане у вовняну ковдру, а подушка впала в діру між матрацом і стіною — навіть уві сні вона відкидає порядок. Над ліжком висять її фантазійні малюнки олівцем: село, де народилася фрау Елена, Париж із вихорами пташиних зграй над тисячею білих башт.

Він кличе її на ім’я.

Вона тугіше закутується в ковдру.

— Пройдешся зі мною?

На його здивування, вона підводиться. Вони виходять надвір, доки в будинку ще всі сплять. Він іде мовчки. Вони перелазять через один паркан, через другий. За Ютиними черевиками волочаться незав’язані шнурівки. Чортополох дряпає їм коліна. Досвітнє сонце яскравою крапкою світиться на горизонті.

Вони зупиняються на краю зрошувального каналу. В минулі зими Вернер мав звичку привозити її на возику саме на це місце, де вони дивилися, як люди на ковзанах ганяли замерзлим каналом — селяни в чоботах із прив’язаними ковзанами, і вкритими інеєм бородами, групами по п’ять чи шість, пліч-о-пліч, на дистанції у дванадцять чи п’ятнадцять кілометрів. Очі в ковзанярів були такі ж, як у коней, що пробігли не один кілометр. Вернера завжди захоплювало на них дивитися, відчувати збурений ними вітер, чути, як у такт стукають їхні ковзани, як цей звук стихає. Йому здавалося, що, якби могла, його душа відірвалася б від тіла й помчала з ними. Але щойно вони завертали за ріг і залишали після себе лише білі сліди від ковзанів на кризі, його захват минав, і він віз Юту назад у сиротинець, почуваючись ще самотнішим, покинутішим і замкнутішим у своєму житті, ніж раніше.

— Минулої зими тут не було ковзанярів, — зауважує він.

Його сестра вдивляється в канал. Її очі лавандової барви, волосся сплутане, неслухняне і, можливо, навіть світліше, ніж у нього. Schnee.

Вона відповідає:

— І цієї теж не буде.

Шахти простягаються в неї за спиною димливим чорним хребтом. Навіть звідси Вернерові чути віддалений машинний барабанний дріб: перша зміна спускається під землю, а нічна підіймається — усі ці хлопці зівтомленими очима й чорними від сажі обличчями виходять назустріч сонцю, — і на мить він відчуває щось велике й страшне десь зовсім близько.

— Я знаю, що ти злишся…

— Ти станеш такий, як Ганс і Геріберт.

— Не стану.

— Проведеш досить часу серед таких хлопців і станеш.

— Тож ти хочеш, щоб я залишився? Щоб пішов працювати в шахту?

Вони спостерігають за велосипедистом на дорозі вдалині. Юта ховає долоні під пахви.

— Ти знаєш, що я слухала на нашому радіо? Перш ніж ти його розбив?

— Тихше, Юто, будь ласка.