Цього літнього пообіддя в запилюженій геологічній бібліотеці у Відні штабс-фельдфебель фон Румпель петляє поміж стелажів із періодичними виданнями за худющою секретаркою в брунатних черевиках, брунатних панчохах, брунатній спідниці й брунатній сорочці. Секретарка розкладає стілець-драбинку, піднімається по ньому, простягає руку.

«Подорожі Індією» Таверньє, 1676 рік.

«Подорожі південними провінціями Російської імперії» П. С. Палласа, 1793 рік.

«Самоцвіти й мінерали» Стрітера, 1898 рік.

Подейкують, що фюрер складає список коштовних речей з усієї Європи та Росії, які хотів би мати. Кажуть, що він має намір зробити з австрійського Лінца неземне місто, культурну столицю світу. З широким променадом, мавзолеєм, акрополем, планетарієм, бібліотекою, оперним театром — і все це побудоване з мармуру й граніту й дивовижно чисте. У центрі міста фюрер планує облаштувати музей завдовжки кілометр — скарбницю з найбільшими досягненнями людської культури.

Цей список є, так переказували фон Румпелю. Чотириста сторінок.

Він сідає за стіл у книгосховищі. Намагається покласти ногу на ногу, але сьогодні його непокоїть невеликий набряк у пасі — дивний, однак не болючий. Боязка секретарка приносить книжки. Він повільно гортає Таверньє, Стрітера, «Замальовки з Персії» Мюррея. Читає статті про діамант «Орлов» із Москви вагою триста каратів, про «Нур-аль-Айн», про зелений Дрезденський діамант на сорок вісім із половиною каратів. Ближче до вечора він її знаходить — розповідь про принца, якого було неможливо вбити, про священика, що попереджав про прокляття богині, про французького прелата, який був певний, що купив саме цей камінь кілька століть потому.

«Море полум’я». Сірувато-блакитне з червоним у центрі. Згідно з записами — сто тридцять три карати. Або загублене, або відписане королю Франції 1738 року з умовою, що камінь має перебувати під замком упродовж двохсот років.

Він підводить очі. Підвісні лампи, ряди золотавих запилених книжкових оправ. Європа всіяна коштовностями, а він збирається знайти один камінчик, схований у її складках.

Батько каже, що їхня зброя блищить так, наче з неї ще не стріляли. Що в них чисті чоботи й бездоганні уніформи, що вигляд у них такий, ніби вони щойно вийшли з провітрюваних вагонів потяга.

Містянки, які по одній та по двоє заходять на хвилинку й зупиняються біля дверей на кухні в мадам Манек, розповідають, що німці (вони їх називають бошами) скупили всі поштові листівки в кожній аптеці, солом’яних ляльок, зацукровані абрикоси й зачерствілі пироги з вітрини цукерні. Що боші купують сорочки у мосьє Вердьє й жіночу білизну в мосьє Морвана; боші вимагають абсурдно багато масла й сиру; боші вихлестали все шампанське, яке змогли купити у винарні, до останньої пляшки.

Гітлер, шепочуть жінки, об’їжджає паризькі монументи.

Запроваджено комендантську годину. Заборонено музику, яку чути знадвору, танці на вулицях.

— Країна в жалобі, й ми маємо поводитися відповідно, — оголошує мер. Однак неясно, які в нього залишилися повноваження.

Коли Марі-Лор недалеко від батька, вона постійно чує чиркання сірника, яким він запалює чергову сигарету. Він увесь час обмацує своєї кишені. Ранками він або на кухні в мадам Манек, або в магазині тютюну, або на пошті, у нескінченній черзі до телефону. По обіді він зазвичай щось ремонтує в будинку: розхитані двері шафи, скрипливу сходинку. Він питає мадам Манек, чи їхні сусіди — надійні люди. Він знову й знову клацає замком на своєму футлярі з інструментами, аж доки Марі-Лор просить його більше так не робити.

Якогось дня Етьєн запрошує Марі-Лор до себе і читає їй своїм м’яким голосом, наступного — страждає буцімто від головного болю й замикається у себе в кабінеті. Мадам Манек потай частує Марі-Лор шоколадками й куснями торта. Цього ранку вони витискали сік із лимонів у цукровану воду і вона дозволила Марі-Лор пити лимонаду донесхочу.

— Скільки він там пробуде, мадам?

— Часом виходить за день чи два, — відповідає мадам Манек. — Часом — пізніше.

Один тиждень у Сен-Мало плавно перетікає в другий. Марі відчуває, ніби її життя, мов «Двадцять тисяч льє під водою», розділилося на дві частини. Був перший том, у якому Марі-Лор та її батько жили в Парижі й він ходив на роботу, а тепер почався другий, де німці їздять на мотоциклах цими дивними, вузькими вуличками, а її дідусь ховається у власному домі.

— Papa, коли ми звідси поїдемо?

— Щойно отримаємо звістку з Парижа.

— Чому ми маємо спати в цій крихітній кімнатці?

— Я певний, що ми могли б улаштуватися й у кімнаті внизу, якщо ти так хочеш.

— А чому не в тій, яка навпроти нашої?

— Ми з Етьєном домовилися нею не користуватися.

— Чому?

— Ця кімната належала твоєму дідові.

— Коли мені можна буде піти на море?

— Не сьогодні, Марі.

— Хіба ми не можемо піти прогулятися округою?

— Це надто небезпечно.

Їй хочеться верещати. Ну які там можуть бути небезпеки? Відчинивши вікно у спальні, вона не чує ні лементів, ні вибухів, лише крики пташок, яких її двоюрідний дідусь називає бакланами, і море, а також рідкісні вібрації літака, коли той пролітає над головою.

Вона годинами вивчає будинок. Перший поверх належить мадам Манек: тут чисто, всюди лад і завжди повно гостей, які заходять через кухонні двері обмінятися плітками. Тут їдальня, фойє, у коридорі — буфет, повний антикварного посуду, який дрижить щоразу, коли хтось проходить повз нього. У кухні — двері в кімнату мадам: ліжко, раковина, нічний горщик.

Одинадцять гвинтових сходинок ведуть на другий поверх, де пахне зів’ялою розкішшю: стара швацька кімната, колишня кімната служниці. «Просто тут, на сходовому майданчику, — розказує мадам Манек, — чоловіки впустили труну з двоюрідною бабусею Етьєна».

— Труна перевернулася, і небіжчиця з’їхала аж до низу. Вони всі страшенно перелякалися, але їй взагалі нічого не зробилося!

Та третьому поверсі теж мотлох: коробки з бляшанками, металеві диски, ржаві пилки; відра з якимись речами, напевне, електротехнічними деталями; стоси технічних довідників навколо туалету. До четвертого поверху речі вже займають увесь простір — у кімнатах, коридорах і на сходах: відра з якимись деталями машин, коробки з-під взуття, повні шурупів, старезних лялькових будинків, зроблених її двоюрідним дідом. Велетенська Етьєнова кімната займає цілий п’ятий поверх, то дуже тихий, то повний голосів, музики чи радіоперешкод.

А далі — шостий поверх: охайна спальня її дідуся зліва, прямо попереду — туалет, праворуч — маленька кімната, у якій сплять вони з батьком. Коли дме вітер, а значить, майже завжди, стогнуть стіни і стукають віконниці, будинок, із його переповненими кімнатами і гвинтовими сходами всередині, здається фізичним втіленням внутрішнього світу його власника: відособлений, але повний обплетених павутиною дивовиж.

На кухні подруги мадам Манек захоплюються волоссям і веснянками Марі-Лор. У Парижі, кажуть жінки, люди по п’ять годин стоять у чергах по хліб. Парижани їдять своїх хатніх улюбленців, забивають каменями голубів на суп. Немає ні свинини, ні кролятини, ні цвітної капусти. Автомобільні фари пофарбовані в синій, розповідають вони, а ночами в місті тихо, мов на цвинтарі: ні автобусів, ні потягів. Купити бензин майже неможливо. Марі-Лор сидить за квадратним столом поряд із тарілкою печива й уявляє цих літніх жінок: жилаві руки, мутні очі, величезні вуха. З вікна на кухні долинає фіть-фіть-фіть сільської ластівки, звуки кроків по фортечних мурах, стукіт мотузок об щогли, скрип петель і ланцюгів у порту. Привиди. Німці. Молюски.

Щуплявий рожевощокий викладач технічних наук доктор Гауптман знімає із себе пальто з латунними ґудзиками і вішає його на спинку стільця. Він наказує кадетам із Вернерового класу взяти відкидні металеві коробочки із замкнутої шафи в глибині лабораторії.

Усередині кожної — трибки, лінзи, запобіжники, пружини, скоби, резистори. Ось груба котушка мідного дроту, ось крихітний апаратурний молоточок і двополюсний акумулятор завбільшки з черевик — Вернер ще ніколи не тримав у руках такого якісного обладнання. Викладач-коротун стоїть біля дошки й малює схему з’єднань простого приладу для передавання коду Морзе. Він кладе крейду, зводить граційні пальці й просить хлопців зібрати схему з того, що міститься у їхніх наборах.