Щоби рятувати честь армії і характер нашого національного Зриву, деякі члени Національної Ради і армія покликали президента Петрушевича на диктатора. Повновласті диктатора успокоїли соціялістів. Директорія не визнала диктатури, а наші соціялісти переїхали до Києва, де дістали міністерські теки. Диктатор Петрушевич покликав на головнокомандуючого генерала Грекова. Він переорганізував УГА і почав офензиву з Чорткова (8 червня 1919). Наші війська проломили фронт поляків. Поляки відступали і залишали на дорогах військове майно. Бадьорість вступила в наші ряди. Ми побачили, що, як хочемо, то можемо перемагати. Ми поповнили наші ряди добровольцями, а брак зброї – здобутою на поляках зброєю.
Одним з завдань чортківської офензиви було відкинути поляків, перепровадити УГА в Карпати, опертися плечима об Чехію, дістати зі Заходу набої і зброю і дальше провадити визвольну боротьбу.
Та не так склалося.
Над придніпрянською Україною завис меч Дамокля. Нечисленне військо Петлюри, виснажене, без постачання, останками сил відбивалося від большевиків, відступаючи до Збруча. Члени Директорії виїхали закордон. Владу Директорії перебрав Петлюра. Петлюра, одинокий з цілої Директорії прихильник мілітарної сили, мав тепер свобідну руку. Та його намагання створити численну, сильну, здисципліновану армію не повелося. Час підйому початків революції проминув. До армії зголошувалося мало. Він зрозумів, що запорукою будови держави є сильна армія. Дотепер про армію не дбали, ані Центральна Рада, ані Директорія, але навпаки – зукраїнізовані полки генерала Скоропадського здемобілізувалися, забираючи зі собою зброю, бо Центральна Рада не дала їм ані приміщень, ані ніякого постачання, бо боялася, що Скоропадський може прийти до влади. Українські свідомі частини висипано на румунський фронт. На початку революції Україна була арсеналом зброї. Магазини були заладовані уніформами, обувою, зброєю і набоями. Ніхто того не забезпечив. Незабезпечені стояли колони тягарових авт. Московські частини з фронту забирали зі собою зброю на північ. Ніхто не подбав, щоби їх обеззброїти. Уряд не дбав про власне військо і не мав сили. Уряди були однопартійні, соціялістичні. Навіть найбільше патріотичних людей, що не належали до соціялістичної партії, не допущено до праці. Мотивом було: Як не буде України соціялістичної, то нехай не буде жодної, і: Нам війська не треба, бо з ким будемо воювати? Треба було братам московським соціялістам показати, що українські соціалісти чекають їх не з військом, але з відкритими руками.
Прийшли большевики, та не з обіймами українських соціялістів, але з московськими багнетами. Вони прийшли зайняти українсьу землю, а українські соціалісти могли бути їм тільки знаряддям до опанування України.
Ми стрінулися з нашими братами придніпрянцями над річкою Збручем – в подібнім положенні. Ми виперті з наших рідних земель поляками, а вони большевиками. Ми так, як вони, не мали ніякого військового постачання. Все військове майно, незабезпечене та невивезене у західні полоси, пограбувало населення, отамани, та забрали денікінці і большевики.
По договорі Петрушевича з Петлюрою закинено замір перейти в Карпати, а постановлено йти на Київ. Ми здемобілізували кількадесят тисяч стрільців, бо не було зброї, і з 85-тисячною армією перейшли Збруч (16-18 липня 1919), і злучилися з братньою придніпрянською армією та під головним командуванням Симона Петлюри, бадьоро рушили в похід на Київ. Нашим постачанням було те, що ми здобували від ворога. Ми посувалися вперед, б’ючи большевиків. Відступаючі большевики залишали багато воєнного добра і ми доззброювалися. Населення нас радо вітало, а наші стрільці без боєвого призначення розвивали в запіллі культурно-освітню працю. 31 серпня з’єднані армії зайняли Київ.
Монархістичні московські чинники старалися повалити большевиків. Антанта дала їм поміч. Доставляли їм усе воєнне постачання Чорним морем і помагали грішми. Московські старшини ген. Колчак, адм. Вранґель і ген. Денікін організували армію, звану "Добрармією". Цю добровольчу армію організували на східньо-південних землях України, на Кубані і на надволжанських землях. Найбільше людей дала Кубань, Україна, а потім москалі і донські козаки. Провід був у руках царських старшин. Армія по національності була по більшій часті українська, наставлена проти большевиків. Кубанцям (нащадкам запорожців), середньо-заможним і заможним селянам зовсім не подобалися соціялістичні кличі (часом більше радикальні чим большевицькі), ані "розкуркулююча" рільна реформа Директорії. На Кубань не звернено увага, а з найбільше надійною клясою, середньо-заможними і заможними селянами, ніхто не числився. Коли Придніпрянщина демобілізувалася, то москалі і большевики забирали наших людей до своїх рядів.
Під час нашого здобуття Києва, денікінські частини стояли під Києвом, на лівому березі Дніпра. Вони підступно вдерлися до Києва і почали роззброювати і брати в полон наших стрільців. Це їм удалося, тому, що ми мали наказ не починати воєнних дій з денікінцями. Денікін не спішився іти на Московщину виганяти большевиків, але в ім’я "єдиної-неділимої" завойовував Україну. Ми не могли боротися на два фронти і залишили Київ. Залишили все воєнне добро, здобуте на большевиках. Вийшли з Києва з тим, з чим перейшли Збруч. З тяжким серцем покидали Київ та відходили в сторону Вінниці і Жмеринки. Ми не мали харчів. Ми потворили в запіллі робітничі сотні. Вони заробляли зерно на жнивах і так ми добували хліб. М’ясо ми мусіли купувати, та не мали грошей. В тому часі на Україні можна було ще купити багато речей за гроші. Ми замовили обуву, та викупити не мали за що. Жовніри не мали одіння. Уніформи були подерті. Не було ні білля на зміну, ні обуви, ні коців. Та найгірше ще нас чекало. Серед вояцтва почав ширитися сипний тиф. Вкінці дійшло до того, що вояцтво лежало хворе на возах, по магазинах і по станціях. Шпиталів було замало. Стрільці сотками денно умирали. Навіть хоронити вже не було кому. Ліків не було. Західні країни заборонили висилати нам ліки. Ми держали фронт проти денікінців. Це властиво не був фронт, держати фронт ми не були всилі. Не було набоїв ні до крісів, ні до гармат. Землю укрив лід і сніг. Ми не могли випровадити коней зі стодол, бо коні непідкуті на зиму падали. Ми не мали за що купити підков, щоби підкувати коней. На наші рідкі застави нападали денікінці, брали стрільців у полон, а донські козаки їх убивали.
Нам грозила цілковита заглада. Денікін установив дату і загрозив нам загальною офензивою, якщо не перейдемо на його сторону. Наша делегація поїхала на переговори до Денікіна. Вислідом переговорів було підписання договору, згідно з яким УТА переходила в склад денікінської армії (6 листопада 1919). Це була дошка порятунку для потопаючого. Ми відітхнули і могли зайнятися нашими хворими. Хворих на тиф ми звозили до Вінниці і Жмеринки. Наш союз з Денікіном тривав коротко. Денікінців побили большевики. Денікінці робили відступ на Одесу, а ми з ними. Під Одесою наступив остаточний розгром армії Денікіна. Армія Денікіна пішла в розстіч. Утікали до Румунії і Польщі. Ми були окружені большевиками.
Населення відносилося до нас добре. Де ми стояли постоєм, там утримували лад і порядок, не допускали до ніяких грабунків, насильства над мешканцями ні погромів. В революційному часі населення це оцінювало, і як ми відходили, присилали до нас делегації з проханням, щоби ми залишилися, за що нам дадуть удержання (Вінниця). Як терен нашого постою зайняли безкарні большсвицькі орди і почали допускатися над нами насильства, то в нашій обороні ставали навіть місцеві комуністичні провідники. За їх порадою, щоби охоронитися перед винищенням, ми творили "ревкоми" і згодом нас включено до большевицької армії. Нас перейменовано на "ЧУГА" (Червона Українська Галицька Армія).
В тому часі Головний Отаман Петлюра був уже в Польщі. Ген. Омелянович-Павленко (б. Нач. Вожд УГА) не пішов до Польщі, але зі своєю частиною передерся на зади денікінців (ми їх перепроваджували через свої застави) і звідси провадив під’їздову війну. Коли большевики розбили денікінців, то ген. Павленко боровся на запіллю большевиків. Ми утримували з ним зв’язок, а навіть заключили договір про злуку. Та цьому перешкодили большевики. Вони нас переорганізували та кинули на польський фронт. То був час, коли поляки з Петлюрою ішли на Київ (квітень 1920).
