ЯК Я ЗУСТРІВСЯ З АВТОРОМ НЕКРОЛОГА ПРО МЕНЕ

За п’ять-шість років мого перебування в Росії я був кілька разів убитий і відправлений на той світ різними організаціями й окремими особами.

Повернувшись на батьківщину, я дізнався, що мене тричі повісили, двічі розстріляли й один раз четвертували дикі повстанці-киргизи біля озера Кале-Ісил.

Нарешті, мене остаточно закололи ножем під час дикої бійки з п’яними матросами в якійсь одеській корчмі. Така моя смерть і мені самому видається найвірогіднішою.

І не тільки мені, а й моєму доброму приятелеві Кольманові, який, знайшовши очевидця моєї безславно-геройської смерті, написав про цю таку неприємну для мене подію статтю у своїй газеті.

Однак він не обмежився лише маленькою оповіддю. Добре серце змусило його написати про мене некролог, який я прочитав невдовзі після повернення до Праги.

Він дуже тонко, зі смаком вилаяв мене в статті про мою смерть, певний того, що мертві з могил не встають.

Аби переконати його, що я живий, я пішов його шукати — і так виникло це оповідання. Навіть визнаний майстер наганяти жах — Е. По — не зміг би, мабуть, придумати страхітливішу історію.

Автора мого некролога я знайшов ув одній із празьких пивниць якраз опівночі, коли, згідно з якимось імператорським розпорядженням від 18 квітня 1856 року, зачиняються всі пивниці.

Він дивився на стелю. Зі столів знімали брудні скатертини. Я сів за його стіл і привітно спитав:

— Пробачте, тут вільне місце?

Він і далі розглядав якесь місце на стелі, що його дуже зацікавило, і відповів:

— Сідайте, будь ласка. Але вже зачиняють, я думаю, вам уже нічого не подадуть.

Я взяв його за руку й повернув до себе. Хвилину він мовчки дивився на мене і раптом тихо сказав:

— Скажіть, ви не були в Росії?

Я засміявся:

— Отже, ви мене впізнали? Я був убитий в Росії в одній брудній корчмі під час бійки з жорстокими п’яними матросами.

Він зблід.

— Ви… ви…

— Так, — сказав я твердо, — так, я був убитий в Одесі в корчмі п’яними матросами, а ви написали некролог про мою смерть.

З його губів ледве чутно зірвалось:

— Ви читали, що я про вас написав?

— Звичайно, некролог дуже цікавий, але там є деякі неточності. І до того ж він надто довгий. Навіть про нашого імператора, коли він помер, не писали стільки, йому ваша газета присвятила сто п’ятдесят два рядки, а мені — сто вісімдесят шість! Із розрахунку по тридцять п’ять гелерів за рядок (як мало раніше платили журналістам!) — це всього п’ятдесят п’ять крон і п’ятнадцять гелерів.

— Чого ви, власне, від мене хочете? — запитав він перелякано. — Ви хочете отримати цих п’ятдесят п’ять крон і п’ятнадцять гелерів?

— Залиште їх собі, — відповів я, — мертві не беруть гонорарів за некролог про свою смерть!

Він зблід ще дужче.

— Знаєте що, — запропонував я невимушено, — давайте розрахуємося й підемо ще куди-небудь. Я хочу провести сьогоднішню ніч з вами.

— А чи не можна було б відкласти це на завтра?

Я пильно подивився на нього.

— Дайте рахунок! — гукнув він.

Покликавши на розі візника, я звелів авторові мого некролога сісти у фіакр, а візникові наказав замогильним голосом:

— Везіть нас на Ольшанське кладовище!

Автор мого некролога перехрестився. Довго тривала гнітюча тиша, яку порушували тільки ляскання батога й форкання коней.

Я нахилився до свого супутника:

— Чи не здається вам, що десь там, у тихих вулицях Жижкова, завили собаки?

Він весь затремтів, випростався і, заїкаючись, запитав:

— Ви справді були в Росії?

— Убитий в Одесі, в корчмі, під час бійки з п’яними матросами, — відповів я сухо.

— Боже мій! — озвався мій супутник. — Це ще страшніше, ніж у «Весільній сорочці» Ербена.

І знову запанувала гнітюча тиша. Десь і справді завили собаки.

Коли ми опинилися на Страшницькій дорозі, я звелів своєму супутникові, щоб він заплатив візникові. Ми залишилися вдвох у темряві на Страшницькій дорозі.

— Скажіть, тут є який-небудь ресторан? — жалібно й безпорадно звернувся до мене автор мого некролога.

— Ресторан? — засміявся я. — Зараз ми переліземо через мур кладовища й поговоримо про мій некролог, сидячи на надгробній плиті. Перелазьте, подасте мені руку.

Він мовчки подав мені руку, і ми опинилися на кладовищі. Під ногами захрускотіли гілки кипариса. Вітер меланхолійно шумів поміж хрестами.

— Я далі не піду! — тихо зірвалося з губів мого приятеля. — Куди ви мене хочете затягти?

— А зараз, — весело сказав я, підтримуючи його, — ми підемо подивимося на склеп старої празької родини Бонепіані. Він зовсім занедбаний — перша ділянка, шостий ряд біля муру. Занедбаний ще з тих часів, коли тут поховали останнього нащадка, якого привезли в тисяча вісімсот сімдесят четвертому році з Одеси, де його вбили в якійсь брудній корчмі матроси під час бійки.

Мій супутник перехрестився вдруге.

Коли ми нарешті сіли на надгробну плиту, що прикривала прах останніх представників роду Бонепіані, я ніжно взяв за руку автора мого некролога і промовив тихим голосом:

— Дорогий друже! Ще в середній школі пани професори навчали нас красивого й благородного девізу: «Про мертвих — тільки добре!» А ви наважились написати про мене, мертвого, все найгірше. Якби я сам писав про себе некролог, я написав би, що: «Ніяка інша смерть не справила такого сумного враження, як смерть пана такого-то». Я написав би, що: «Найбільшим достоїнством покійного пана письменника була його любов до добра, до всього того, що є святим для чистих душ…» А ви написали, що: «Помер пройдисвіт і комедіант». Не плачте! Бувають хвилини, коли серце палає бажанням написати про мертвих усе найкраще, а ви написали про те, що покійник був алкоголіком.

Автор мого некролога заплакав ще дужче, і його плач тужливо лунав у тиші кладовища, гублячись десь удалині.

— Дорогий друже, — рішуче сказав я, — не плачте, зараз уже нічого не можна змінити…

Після цих слів я перескочив через кладовищенський мур і побіг до сторожа, подзвонив йому і сказав, що, повертаючись з нічної роботи, почув за кладовищенською огорожею на першій ділянці чийсь плач.

— Це, мабуть, якийсь п’яний вдівець, — цинічно відповів сторож. — Ми його зараз арештуємо.

Я почекав за рогом. Хвилин через десять автора мого некролога повели в поліцію.

Він пручався й кричав:

— Це сон чи дійсність? Панове, ви читали «Весільні сорочки» Ербена?

ДУШЕЧКА ЯРОСЛАВА ГАШЕКА РОЗПОВІДАЄ: «ЯК Я ПОМЕРЛА»

Коли моє тіло застрелили в Будейовіцях за зраду батьківщини, зраду, яку ми вчинили разом з ним у нападі білої гарячки, полетіла я, біла душечка доброго Ярослава Гашека, на небо.

Ви, мабуть, пам’ятаєте цього симпатичного молодика? Він любив государя імператора, писав різні дурниці й мав рожеве обличчя. Він мився одеколоном і любив мускус, — але це ніякого стосунку до справи не має.

Одного разу він сказав таке, з чим ніхто не погодився, і його звинуватили у зраді й розстріляли, такого лояльного мужа. Про нього можна було б говорити як про офіру, а згадувався лише п’яниця. Оскільки літери «о» й «п» в алфавіті поряд, я була цілком спокійна, радісно летіла на небеса й співала собі: «ля-ля-ля, ля-ля-ля». Коли я вже піднялася досить високо, то зробила землі непристойну гримасу, — я нічого конкретно не мала на увазі, а вчинила так просто від радості.

Моя радість була натхненна, але короткочасна. Біля небесної брами стояла велика черга. Я спробувала пробратися вперед, щоб швидше насолодитися райським блаженством, як зненацька мене вхопив за сорочку військовий поліцай. Це було щось середнє між архангелом й імператорсько-королівським поліцаєм.