— Що це ти робиш? — вигукнув мій приятель.

— Полегшую собі роботу, — відказав я, — бо таким практичним способом…

Грнчірж подав мені габлі, які я поки що, ладнаючись логічно пояснити йому свої методи, застромив у землю.

— Не роби мені ганьби, — попросив він, — настроми на габлі сніп і подавай на воза.

Спробуйте уявити, що ви підіймаєте на півтораметровій тичці п’ятнадцятикілограмову штангу й кидаєте її на висоту три метри не раз, не два, а п’ятдесят, сто, без ліку разів.

Я взяв габлі за другий кінець, настромив здалеку сніп і, хекаючи, підняв його.

Поточився до воза, кинув сніп угору.

Сили вже покидали мене, але на десятому снопі я напружився й пожбурив його з розмаху на Штепана, що стояв угорі на возі й рівно складав снопи.

То було моє останнє могутнє зусилля. Штепана я збив з воза, мов яблуко з яблуні, і він упав на жінку, що саме несла нам до полуденку пиво у великому дзбані.

Розітнувся страшний, жалісний крик, бо пиво пропало. Коли всі заспокоїлись, мені звеліли покласти габлі.

Я казав, що дуже хочу працювати. Тоді мене приставили до коней і пояснили, що це зовсім не пониження, — хоч я, звичайно, не повірив.

Але й з кіньми я не впорався. Невчасно сказав «вйо», коні рушили, смикнули воза, і бідолаха Штепан знову полетів на землю.

Тоді мене прогнали й від коней і взагалі перестали помічати. Я ходив по полю, наче вигнанець, і врешті сів на межовий камінь. Тоді ще раз спробував давати якусь користь і взяв у руки габлі.

Та їх вирвали в мене з рук. Отож я знову сів на межі. Мухи та комарі кусали мене, а один гедзь безсоромно й безсовісно вжалив у руку, і вона аж напухла. Та ніхто мене не пожалів.

Повз мене пройшла Анічка, дочка господаря, що теж невтомно в’язала снопи, і я сказав їй:

— Ось погляньте, будь ласка, що може наробити гедзь, просто диво.

— Тепер гедзів сила, — замість поспівчувати мені, мовила Анічка. — У полі скотини мало, бо все позабирали для армії, отож він і сів на вас.

Я й досі не знаю, що вона хотіла цим сказати.

Є таке розпорядження, щоб усюди склали списки людей, придатних для польових робіт. Щоб кожен допомагав.

Коли поліцай прийшов до Грнчіржів записати працездатних осіб, той глянув на мене й сказав:

— Їх я не записуватиму, вони якийсь небезпечний працівник.

Отож мені здається, що я ніколи не здобуду лаврів на арені польових робіт, хоч у небіжчика дідуся…

О Боже, що це я знов плету!..

АМСТЕРДАМСЬКИЙ ТОРГОВЕЦЬ ЧОЛОВІЧИНОЮ

Не маючи іншої змоги бути корисним чеському народові, я вирішив підвищити його інтелектуальний розвиток. З цією метою я розшукав одну видатну людину, яка вже тричі сиділа в Панкраці за розбій і мала таку чудову фантазію, що навіть викликала захоплення. Крім того, ця людина спритно володіла пером і могла своїм думкам надавати певну форму — чого бракувало моєму другому співробітникові, який зовсім не міг мислити оригінально, але в той же час блискуче розвивав задану тему і пов’язував окремі епізоди гнучкою, винахідливою, захоплюючою інтригою.

Переговоривши з ними, я оголосив обом шановним співробітникам, що маю намір заснувати книжкове видавництво, яке постачало б чеській публіці захопливі книжки.

Я уклав з ними договір, за яким вони зобов’язувалися через п’ять місяців здавати мені частинами за звичайний поаркушний гонорар захопливий роман.

Через п’ять місяців у моєму видавництві вийшов перший випуск роману «Амстердамський торговець чоловічиною», тобто «Таємниче вбивство в Чорній печері», або «Корчма „Кривавий єпископ“». Роман виходив чотири роки щотижневими випусками, по 80 гелерів за випуск, усього вийшло 208 випусків загальною вагою 18 кг. Про успіх, яким користувався цей роман, найкраще свідчить випадок із власницею продовольчої крамниці Возабовою, про що я вам і розкажу.

У Франтішека Голана, поденника, було дванадцятеро дітей, і він саме ждав тринадцятого, коли агент приніс йому перший випуск «Амстердамського торговця чоловічиною», тобто «Таємниче вбивство в Чорній печері», або «Корчму „Кривавий єпископ“». Напружено чекаючи появи в світ нового нащадка, Голан мав багато вільного часу і, щоб позбутися нудьги, почав читати той перший випуск. Інтерес його до роману чимдалі зростав. Початок був чудовий: «В Амстердамі, на одній із глухих вулиць, біля пристані, де у воді каналу за рік зникають безслідно сотні іноземців, стояв невеличкий трактир, у якому завжди можна одержати номер.

До напоїв, які подавали постояльцям, домішували снодійний порошок, а потім… потім ліжко разом з гостем провалювалось униз. Удар, страшний приглушений крик… Поряд з трактиром м’ясна крамниця. М’ясо там продають так дешево, що в крамниці завжди повно покупців. М’ясо має особливий присмак — адже тут торгують чоловічиною. Розумієте, як це робиться? У підвалі сонних постояльців убивали сокирою, викидали трупи нагору, розрубували на частини і вночі приносили людське м’ясо в крамницю. Роберту Клезі пощастило, одначе, вирватися звідти надзвичайним шляхом»… Це було останнє речення першого випуску. Відтоді поденник Голан почав купувати «Амстердамського торговця чоловічиною».

Але витрачати щотижня вісімдесят гелерів, будучи батьком тринадцяти дітей, нелегко. Тому він посилав щосуботи по черзі жебрачити своїх молодших дітей, а на вижебрані гроші купував «Амстердамського торговця чоловічиною» і розкошував, читаючи докладний перелік убивств, так дотепно складений, що кожний випуск обривався на початку вбивства, а жертва гинула лише на початку наступного випуску, в кінці якого ловили ватажка банди, що, як повідомлялось у передостанній фразі, тікає з тюрми, спустившися вниз по громовідводу і перескочивши через мур, але падає від кулі сторожі для того, щоб у наступному випуску, зібравшись із силами, втекти і, пливучи в човні, в бурхливих водах, у той момент, коли вітер вириває в нього з рук весла, зустріти в останній фразі випуску зграю контрабандистів, у ватажкові якої він упізнає свою колишню коханку, яку занапастив граф де Галуа. І так далі.

Події «Корчми „Кривавий єпископ“» розпочалися через півроку після того, як у випусках з’явилася тінь «кривавого єпископа» і війська з жандармами марно ганялися за нею.

Так пролетіло чотири роки в захопливому читанні «Амстердамського торговця чоловічиною». Поденник Голан цілі ночі проплакав над долею втікачки — принцеси де Галуа, зведеної сестри ватажка контрабандистів, перевдягнутої й занапащеної коханки ватажка банди, який, коли його оточили війська в Чорній печері, кинувся у водоспад і врятувався від ворога.

Прочитавши останній, 208-й випуск і заплативши за «Амстердамського торговця чоловічиною» всього 166 крон 40 гелерів, Голан проплакав цілу ніч. Коли він згадав про трагічний кінець ватажка банди, якого в останньому випуску повісили, то в бідолахи розірвалося серце від жалю, і він залишив удову з тринадцятьма дітьми без жодних засобів до існування. Поховавши чоловіка, вдова продала всі 208 випусків власниці продовольчої крамнички Возабовій за 1 крону 40 гелерів; тобто 18 кг паперу були продані по 8 гелерів за кілограм для загортання сосисок.

У шановної пані Возабової було два види покупців: одні брали за готівку, а другі — в борг. Вона ставилася до всіх привітно, але тим жінкам, що купували за готівку, казала: «Люб’язна пані» і «Цілую ручки», — а жінкам з другої групи просто: «Що бажаєте?» і «Моє шанування». Інших розрізнень не було.

Ця шановна пані, купивши у вдови Голанової 208 випусків «Амстердамського торговця чоловічиною», наказала віднести папір додому і, замкнувши крамницю, збиралася вже розрізати його на чвертки для фунтиків.

Вона взяла перший випуск і приступила була до справи, як раптом їй упали в очі жирні букви: «Ага! Вони продають у м’ясній крамниці м’ясо вбитих людей!»