Після того до нас почав ходити один учитель. Він увесь час розмахував руками й після кожного слова додавав: «строго кажучи». Одного разу він мені приніс глобус, а коли перестав ходити до нас, то прислав по нього.

Після вчителя до Матильди залицявся інженер із земства. В нього була погана звичка весь час сперечатися і говорити: «Цього потребують інтереси країни». Матильда його дуже любила і проплакала цілий тиждень, коли тато його вигнав, бо ж тато хотів, щоб гроші залишились у Чехії, а не переказувались у Відень.

Після цього тато привів до нас одного чиновника зі свого відділу. Це був дуже тихий чоловік. З ним до пізньої ночі батько розмовляв про державні справи.

Матильда вишивала, а тато з цим паном розмовляли про політику й пили воду.

Матильда дуже любила цього тихого пана. Але виявилось, що в нього троє дітей у Моравії. Більше він не з’являвся, і тато сказав, що його кудись перевели.

Півроку не ходив до нас ніхто. Матильда крадькома гуляла з одним офіцером. Потім про це дізнався тато і дуже лаяв її, так що вона почервоніла. Ми всі плакали при цьому, тому що тато казав: «Яка ганьба, яка ганьба!»

На другий же день батько привів якогось худорлявого чоловіка — це був саме Гандшлаг. Після того як він пішов, тато говорив, що це дуже здібна людина. Після кожного слова Гандшлаг казав: «Цілую ручки, ласкава пані», — а тата називав: «Ваше благородіє, пане раднику». Тато — його начальник. На третій день він знову прийшов і був такий шанобливий, весь час говорив «дозвольте, люба пані» і цілував руки. Він вечеряв у нас, на все, що говорив тато, кивав головою, кожний шматок ковтав шанобливо й тихо жував, примовляючи: «Це, дозвольте сказати, чудово». А також казав: «Як накажете, пане шеф».

Після того як він пішов, мені звеліли лягати спати, а самі почали радитися в їдальні. Я, як завжди, став підслуховувати під дверима й почув, що тато говорить: «Ти вийдеш заміж за нього за моїм, батьківським, наказом, а він візьме тебе зі службового обов’язку». Потім я почув, як Матильда сказала, що наречений дурень.

Матуся зітхала й казала, що зараз Матильда не повинна його любити; вона теж колись не любила татуся й лише через п’ять років звикла до нього, і що цьому чиновникові не слід показувати, що вона його не любить і вважає дурнем.

Матильда казала, що краще піде в пологовий будинок, ніж вийде заміж за людину, яку не любить. Матуся, одначе, її усіляко переконувала й говорила, що тепер у пологовому будинку немає таємного відділення.

Потім татусь пообіцяв подарувати Матильді браслет, брильянтову брошку й інші речі.

Матильда сказала, що вийде за чиновника заміж, щоб уникнути ганьби для своєї родини.

Після цього татусь із матусею цілували її й говорили: «Наша славна Матильдо!» Потім я чув, як вони говорили про Гандшлага. Тато сказав, що цього дурня він підвищить по службі, але тільки після весілля, щоб він не міг викрутитися. Він дурень, але дуже працьовитий.

— А чи візьме він її? — спитала матуся.

— Я йому накажу як начальник, — промовив батько, — і розповім йому все.

Коли на другий день прийшов наш Гандшлаг, то він тримався боязко й усе поглядав на Матильду. Перед цим Матильді сказали, щоб вона до нього усміхалась і розмовляла з ним. Вона розмовляла, а він весь час тихо їй відповідав: «Так, ласкава панно». Потім принесли вино, він пригубив і сказав: «Дозвольте, мій пане», — і почав говорити про службові посади. Цього дня, коли він пішов, про нього нічого не говорили.

На другий день тато сказав у кімнаті так, щоб я не чув: «Сьогодні прийде мій чиновник просити твоєї руки, Матильдо, причепи собі троянду до блузки». Служниця пішла купувати троянду, а матуся сердилася, що троянду купують за тридцять крейцерів, у той час як добре було б і за п’ятнадцять. Потім Матильду напахтили. Рештками парфумів я оббризкав нашого собаку.

Пан Гандшлаг прийшов у чорнім костюмі і в білих рукавичках. Він був іще блідіший і худіший, ніж учора. Коли сів на стілець, знову почав говорити про службові посади. Матуся принесла лікеру й налила йому три чарки. Коли вона почала наливати четверту, він промовив: «Доволі, ласкава пані», — і звернувся до тата: «Я хотів би, пане начальнику, поговорити з вами в приватній справі».

Тато показав мені пальцем на двері, а матуся пішла до Матильди, яка позіхала в сусідній кімнаті й говорила: «Цей телепень чогось зволікає з жениханням». Матуся ще раз напудрила Матильду, і в цей час почувся голос тата: «Матильдо!»

Я підійшов до дверей і почув, як тато мовив: «Дорога Матильдо! Ось пан Гандшлаг просить твоєї руки. Я не маю нічого проти, але вирішуєш ти. Що ти на це скажеш?» Я чув, як Матильда заплакала й сказала: «Так, так!» Потім я почув: «Матінко!» Прибігла матуся й промовила: «Діти, я одразу помітила, що ви підходите одне одному». Потім покликали: «Пепіку!» Я прийшов, і мені сказали, що пан Гандшлаг сватає Матильду. Матуся спитала мене, чи буду я його любити. Зрозуміло, я не міг сказати «ні». Тут він мене схопив, почав цілувати й кричати: «Пепік пана начальника!» З того часу він говорив моєму батькові: «Що накажете, пане начальнику й батьку?» — а матусі: «Цілую ручки, ласкава пані й матусю». Коли він збирався йти, то в передпокої дав служниці золотого, а мені крону й сказав: «Ось тобі гостинець, Пепіку пана начальника!»

На другий день він приніс каблучки і, коли подали вино, підняв чарку, й сказав:

— За наше щасливе подружнє життя, пане начальнику й батьку, ласкава пані й матінко!

— Будьте щасливі, діти! — говорила матуся й плакала.

А коли пізніше Матильда пішла провести його до передпокою, а мене вигнали з кімнати, матуся сказала татові:

— Матильда зляже в листопаді, тобто за два місяці.

— За місяць буде весілля, — відповів їй на це татусь, — і тільки тоді я підпишу наказ про його підвищення.

Потім прийшла Матильда й сказала, що цей дурень хотів, щоб вона його поцілувала.

— Це вже нахабство! — сказала матуся.

— Зате він ретельний чиновник, — зауважив татусь.

СПАДЩИНА ПО ШАФРАНЕКУ

Спадщина Франтішека Шафранека після всіх проведених формальностей становила сім гелерів. Ось і все, що залишилося після смерті цієї доброї людини. Найгірше було те, що у Шафранека не знайшлося спадкоємців, і держава вимушена була взяти ці гроші на зберігання й покласти їх у депозит. Після цих заходів власті почали розшукувати спадкоємців. Розшукували ретельно.

Нотаріат розгорнув шалену діяльність. Передусім було призначено управителя спадщиною Франтішека Шафранека, який на підставі своїх повноважень опублікував у різних журналах непогано складене оголошення, яке було надруковане за таку ж ціну, як звичайне оголошення. Він потурбувався й про те, щоб оголошення потрапило до місцевої хроніки газет, з тим щоб спадкоємці — коли вони є — могли заявити свої претензії на спадщину.

Ось зміст оголошення:

«17 червня помер у громадській лікарні шістдесятисемилітній підмайстер пічника Франтішек Шафранек, за нашими відомостями — нежонатий. Усі, хто претендує на спадщину померлого, запрошуються в нотаріат окружного суду».

Як бачите, управитель спадщиною пан Камейка енергійно взявся до справи, намагаючись розшукати родичів небіжчика Франтішека Шафранека з тією докладністю, на яку тільки здатні австрійські установи.

Пан Камейка був чиновником у суді й де в чому вже зарекомендував себе, але до цього часу ніколи ще не мав честі бути управителем спадщини, як оце тепер.

— Зроблю все можливе, — вирішив він, — і хай мене чорти візьмуть, якщо я в цій справі не покажу себе.

Поки пан Камейка невтомно обіруч працював, семигелерова спадщина Франтішека Шафранека лежала собі поряд з іншими сумами в сейфі державного банку, біля якого ходив солдат з рушницею.

Пан Камейка не спав. Він міг уже похвалитися, що опублікував близько п’ятдесяти оголошень у празьких і провінційних журналах, які обійшлися казні в шістсот крон. Писар Шмід по горло був завалений роботою щодо відсилання листів усім можливим Шафранекам, які неждано-негадано діставали виклик до суду. А тільки в самій Празі виявилося п’ятдесят вісім Шафранеків.