— Ми, друже, куримо тютюн із сушених поліцейських комісарів, — зауважив чорт Рудольф, подаючи йому сигарету. — Міцний тютюнець. Згодом ви теж навчитеся так сушити. Це приємна робота: ви сушите їх, а вони в цей час розповідають вам анекдоти про себе. А ось і головний опалювач.

І справді, до них підходив колишній директор імператорсько-королівського відомства преси, старший чорт Ріхард. Він мало змінився за час перебування в пеклі. І посміхався так само солоденько, як і на землі, коли передавав у газети офіційні повідомлення. Побачивши колишнього кореспондента «Нойє фрайє прессе», він кинувся йому в обійми.

— Панове! — звернувся він до здивованих чортів. — Прошу цього добродія любити й поважати, бо з ним не зрівняється жоден розбійник.

Чорт Рудольф почервонів. А колишній директор відомства преси вів далі:

— Цей добродій убив сотні людей. От, приміром, коли відбулася в Празі невелика демонстрація, треба було вам прочитати його повідомлення в «Нойє фрайє прессе»! Він писав, що в Празі революція, що там вирізано п’ятсот німецьких родин. Хороший був чоловік.

Тепер колишній кореспондент «Нойє фрайє прессе» підтримує вогонь під грішними чеськими душами в казані номер одна тисяча шістсот двадцять.

СІМЕЙНА ДРАМА

(Із щоденника маленького Франтішека)

Мій тато не терпить, коли його засмучують, він любить спокій, коли перетравлює їжу. Тато товстий і дуже добрий, у нього обличчя здорового червоного кольору, і він служить у магістраті. Тато коротко по-англійськи підстригає свої вуса, щоб не возитися з ними й не підкручувати. Він узагалі не любить напружуватися. О пів на третю тато приходить з роботи додому обідати і їсть майже годину, потім запалює люльку й лягає на канапу. Люлька в нього падає, а він спить до п’ятої. Після цього тато йде в кав’ярню і сидить там до шостої години. У кав’ярні тато п’є чорну каву, курить сигару й дивиться, як у залі грають у карти, щоб не втомлювати себе читанням газет.

Із кав’ярні тато йде у свій трактир на вечерю, там він зазвичай випиває чотири кухлі пива й слухає, про що балакають навколо. До десятої години вечора тато завжди повертається додому, лягає спати й спить до ранку, а вранці о пів на восьму п’є каву в ліжку. О восьмій тато йде в канцелярію.

Моя мама молода й гарна. Вона молодша за тата на 20 років і, коли до нас приходить у гості молодий пан, мене зі служницею відправляють гуляти. Цей пан — татків знайомий, іноді вечорами вони разом з татом ходять у трактир послухати, що люди говорять.

Одного разу, коли я несподівано зайшов у кімнату, де він був із мамою, я застав маму в нього на колінах. Я спитав, чи не важко йому. Він сказав, що мама легка, і почав порпатися у себе в кишенях. Тоді мама подала йому свій ридикюль, він дістав крону й дав мені. Коли він пішов, мама відібрала її в мене й пояснила, що тато дуже розсердиться, якщо мама йому скаже, що я взяв гроші від пана Фінгуліна. Мені не можна брати від нього гроші й нічого не можна просити, тому що бідолашний тато, в котрого стільки турбот, дуже засмутиться, взнавши, який у нього невихований син! Моя мама дуже ласкава з усіма. Вона всіх гладить і цілує. Гладить мене, тата і пана Фінгуліна, нашого собаку, всім усміхається — мені, татові, і панові Фінгуліну, і собаці. А цілує більше всіх мене і пана Фінгуліна. Тато, коли приходить додому, випивши трохи коньяку, відразу лягає спати, з нами майже не розмовляє. Зате пан Фінгулін заходить до нас вечорами, поки тато в трактирі, і вони з мамою сидять у темряві. Мене посилають на кухню, бо, якщо я з ними сидітиму в темряві, у мене на носі виросте пір’я, і тоді мене ніхто не буде любити. Так сказала мама.

Якось я спитав у тата, коли він прийшов із трактиру, чи правда, що в мене на носі виросте пір’я, якщо я буду сидіти в темряві. І тато сказав:

— Звичайно, виросте, ти ж знаєш!

Про що б я його не спитав, у тата одна відповідь:

— Звичайно, ти ж знаєш!

Я його спитав, чи любить мама пана Фінгуліна, і він відповів:

— Звичайно, ти ж знаєш!

Іноді тато приходить додому з трактиру трохи раніше і разом із паном Фінгуліним. Вони п’ють у нас пиво чи вино, тато лягає спати, а пана Фінгуліна просить побути з мамою й розважити її. Пан Фінгулін ніколи не відмовляється. Тата ми зачиняємо в спальні, щоб йому не було страшно, мене теж відправляють спати, і я молюсь за пана Фінгуліна.

А нещодавно ми повернулися зі служницею додому, як веліла мама, коли вже смеркло, тільки мами ще не було. Не було і пана Фінгуліна. Ми відчинили двері в їдальню і запалили світло, обійшли всі кімнати, але їх ніде не знайшли.

Служниця заявила, що їй це не до вподоби. А мені було все одно, і я почав викидати «свої фокуси». Спершу, поки не остогидло, грав на піаніно й чекав. Ніхто не приходив, ні мама, ні служниця. Не було вдома й нашого собаки. Нарешті прийшов тато і подзвонив. Коли йому ніхто не відчинив, тато, сопучи, відчинив двері своїм ключем, зняв у передпокої зимове пальто і зайшов до їдальні, де я сидів у качалці. Я побіг до нього і сказав, що мами немає, пана Фінгуліна немає, і служниці, і собаки також.

Тато спершу не зрозумів, а потім вирішив:

— Почекаємо.

Він сів до столу і послав мене в комору по вино. Ключа від комори не виявилося, і вина я не приніс. Тато засмутився:

— Цього ще забракло насамкінець!

Він запалив люльку, і ми знову почали чекати. Сиділи, сиділи, а ніхто не з’являвся. Тато почав ходити по їдальні туди-сюди і примовляти:

— Так воно і є, не інакше.

Він сів у качалку, погойдався, набив люльку, зняв черевики.

— Почекаємо до другої години ночі, а потім полягаємо спати. Снідати підемо в кав’ярню.

Ми почекали і лягли спати. Тато зітхав і примовляв, перевертаючись у ліжку:

— Ніяк не вкладається в голові.

Ми заснули, але раптом я проснувся, тому що тато сказав:

— Ну, звичайно! І грошей, певно, теж немає!

У спальні у нас стоїть маленький сейф. Тато піднявся з ліжка, підійшов до сейфа, відчинив його, заглянув усередину, знову ліг і сказав:

— Ну, звичайно, грошей теж немає!

У мене там у поросяткові було вісім крейцерів, я заплакав і спитав, чи не пропало й поросятко. Тато заспокоїв мене і сказав, що моя скарбничка на місці. Я зрадів і заснув. Голос тата ще раз розбудив мене, тато говорив сам собі:

— У житті людини бувають моменти, коли навіть скотина здатна з’їхати з глузду!

Тато промовив це, заглядаючи в шафу з маминими сукнями. Шафа стоїть якраз навпроти мого ліжка, і я побачив, що в ній порожньо. Поруч із маминою була татова шафа. Тато відчинив також її, проте там усе висіло на місці й тато пробурчав:

— Мій одяг завеликий для нього. Фінгулін поряд зі мною печериця.

Я спитав тата:

— Таточко, правда ж, пан Фінгулін порядна людина?

Тато довго дивився на мене, а потім сказав, як завжди:

— Ну, звичайно, маленький, спи!

Я знову заснув, ліг і тато. Вранці він розбудив мене, і нам довелося потрудитися, поки ми наносили води. Коли ми вмилися, я спитав, де мама, пан Фінгулін, служниця і собака.

Тато пояснив, що вони поїхали погуляти за місто і взяли з собою собаку, а ми будемо їх шукати.

— Вони мені нічого не говорили, — сказав я.

— Мені також, — зітхнув тато.

Потім ми пішли в кафе снідати, і я радів, що все так здорово виходить, і я також побачу що-небудь цікаве.

Звідси ми пішли в якийсь великий дім, де були самі поліцаї й пани в кашкетах. В одній кімнаті всі писали, а тато говорив їм щось по-німецьки. Один пан погладив мене по голові. Тато перестав говорити по-німецьки, а той пан почав розпитувати мене, як усе було, коли пан Фінгулін приходив до нас за відсутності тата. Я йому пояснив, що в мене на носі виросло б пір’я, якби я сидів з ними у темряві, і ще розповів, як мама відібрала в мене крону після того, як сиділа в пана Фінгуліна на колінах, і як він мені сказав, що мама не важка, і що цю крону я отримав від пана Фінгуліна, проте більше я від нього нічого не брав, бо тато розсердився б, що я такий невихований. Вони все записали й попередили тата, що все це службова таємниця, і ми з татом пішли в кондитерську, а ще тато купив мені кубики. Обід нам принесли з трактиру, а я дуже радів кубикам. Увечері прийшов якийсь пан, сказав, що він із поліції і що маму спіймали разом із паном Фінгуліним, служницею та собакою у Будейовіцах і посилають назад. Почувши це, тато сплеснув руками: