Франек не відповідав. Він дивився на сокиру в кутку. Але солдат не стежив за його поглядом. Може й зауваження своє він кинув просто так… І Франек почав його обмірковувати. Думав він і про інші речі. Потім ступив до столу і одним рухом вихилив склянку синюватої рідини.

— Не хочеш — як хочеш, — пробурмотів.

— Я б з величезним задоволенням, — мовив солдат уже в дверях.

— Чому?

— А, — солдат тільки махнув рукою. — Посварився з товаришем. Через жінку, розумієте?

Франек мовчки дивився на нього.

— Жінка, яка не знає, чого або кого вона хоче, завжди розбиває давню дружбу, — сказав солдат.

Вітер дув над самою землею. Він був вологий. Уже зійшли перші зорі. Солдат стояв і дивився вгору, у синє небо. Він думав, що з Євою вийшло не зовсім так, як він оце казав. Людина іноді удає з себе байдужу, щоб з неї не глузували. Він рвучко повернувся і кинув у кімнату:

— То ви не одружуйтесь, пане Франек! — Потім грубо зареготав і зник у темряві.

Франек втупився у вогник гасової лампи. Похитав головою — дуже вже багато зібралося сьогодні такого, про що слід було б поміркувати. А голова боліла вже й так.

Він нікому не казав про те, що п’ятнадцять років самотності хоч кого зломлять чи доведуть до божевілля. А коли б навіть і хотів поділитися з кимсь, то все одно не знайшов би слів — для його мозку це було надто складно. Якщо й бували в нього якісь хвилини просвітління, то не за рахунок розуму, а завдяки досвіду.

Тому він і зрадів, що тепер у його хаті є собака, хоч і знав, що той собака не любить його і ніколи не полюбить. Але собака ходив по підлозі, хлебтав воду, роздирав м’ясо, іноді навіть гарчав — коротше кажучи, поводився так, як кожна жива істота. І цього було цілком досить.

Щоправда, іноді сюди навідувався солдат, як-от сьогодні Кучера. Та це бувало тільки тоді, коли йому вже зовсім нікуди було піти.

Франек був справжнім дитям природи: обличчя чорне, окам’яніле, борода дика, давно не голена, іржава; нігті, яких давно не торкались ножиці, поламані об гострі сучки сосон і ялин. Словом, весь його вигляд породжував у людини страх.

Мовчати він звик давно. Став мовчазний, як дерево. Уже давно родини навколишніх лісорубів не запрошували його до себе в гості. Ні Грюнфельди, ні щиросерді Ковачові, ні дивакуваті Йованеску. Навіть кругленький Рамбоусек не кликав його до себе. Раніш, коли Франек ще приходив до них, — він завжди сідав у найтемнішому кутку кімнати і цілий вечір мовчав як пень. У пітьмі світилися тільки його очі, і жінкам завжди робилося моторошно.

Так він сидів і пив.

Усі тут, на кордоні, гнали горілку, ніколи не замислюючись над тим, чи мають вони на це право, чи ні. Міцність її досягала вісімдесяти градусів. Одгонило від неї деревним спиртом і якими завгодно іншими отрутами, ніхто не міг випити її більше як півлітра, — і тільки цей чорний мовчазний паруб’яга дудлив без міри. Він був з тих, кого, як кажуть, і довбнею не вб’єш.

У родинах лісорубів про Франека давно вже перестали й говорити, перестали й думати про те, що можна б одружити його з чиєю-небудь дочкою, — дівчата дуже боялись його. Він уже начебто й не належав до людей, а просто був «робочою одиницею».

Мати в своїй групі Антона Франека — це означало мати високий заробіток. За кілька секунд — і це не перебільшення — Франек підрізав своєю пилкою шістдесятирічну ялину. Цьому робітникові не було рівного на сотні верст навколо. Йому не потрібен був напарник, він скрізь міг сам упоратись. Ще не підвівши голови, уже знав, звідки дме вітер і як його використати в роботі. Відчував навіть, коли вітер змінить свій напрям. Не раз, бувало, починав пиляти стовбур, здавалось, не з того боку і зовсім не зважаючи на вітер. Але перш ніж пилка доходила до кінця, вітер змінювався і дерево слухняно падало туди, куди хотів Франек.

Тепер він сидів біля старого, збитого з необструганих дощок стола. Стіл був порізаний, поїдений шашелем, розколотий: колись, у хвилину важкого настрою, Франек ударив по ньому кулаком. З дощок стирчали головки гвіздків. На гвіздки Франек мало зважав, так само як і на скрипучі завіси віконниці.

Він мовчки втупився у Вовка, хоч і не думав про нього.

— Так то були ті двоє, — шепотів Франек, стискаючи і розтискаючи кулаки. — А сьогодні він каже мені, щоб я не одружувався! — І Франек розсміявся холодним чужим сміхом.

Собака розумів його по-своєму.

Чорний Вовк — благородний пес, який був дуже високої думки про себе, тепер лежав приборканий, прип’ятий. Дикий звір, що страшенно наїжувався від самого погляду лісоруба, тепер був собакою з поганим характером, бо жодний у світі пес і взагалі жодна істота довго не витерпить жорстоких знущань і власного приниження.

І все ж пес був не цілком приборканий. Батальйонний інструктор Стогончік з капітаном зрозуміли його правильно. Вовк просто прикидався.

Ніякі удари не могли вибити з нього мрії про помсту, хоч він і був наче прикутий кайданами до цього чоловіка.

Вовк мав час. Лісоруб теж мав час.

Пес ненавидів. Люто. Шалено. До смерті.

Сто разів за ці три місяці він міг утекти, і кожний інший пес на його місці втік би, тільки не Вовк. Він не думав, звичайно, як людина, але його думки — а це не прості інстинкти були не менш складні, ніж у цього чоловіка. Він не втік, бо не настав час, бо досі не поквитався з цим чоловіком.

Може, він відчував усе це якось не так і, коли б міг говорити, сказав би про це іншими словами.

Так, його дикий брат десь на півночі за полярним колом, якщо не загризе після першого стрибка лося, то весь час іде за ним, не звертаючи уваги на інших лосів, яких навіть легше схопити. Він іде тай іде за тим, своїм, єдиним, бо треба ж утримати свій престиж. «Все одно колись я доберуся до тебе», — гарчав Вовк, хоч і нечутне було це гарчання.

Проте в цього чоловіка, здається, всюди були очі — Франек помітив, як розкрилася собача паща. Він розумів собачу мову навіть і тоді, коли її не було чути.

— Або ти до мене, або я до тебе, — хрипко засміявся лісоруб.

Вовк і справді ненавидів усіх людей і мав для цього солідні підстави. У нього завжди поєднувалися два уявлення: людина і нагай. Так було раніше. Тепер: людина і сокира, товсте поліно і людська долоня, якою б’ють руба по носі. Страшний удар позбавить почуття власної гідності хоч якого собаку. Отже: людина і удар… Це найправильніше визначення.

Раз у раз до лісоруба заходив хтось із застави. Іноді й офіцери. Досі вони так часто не навідувались, а коли тут появився Вовк, їм стало цікаво. Особливо людям, які добре ставилися до собак і яких любили собаки. І ходили вони сюди тільки, щоб подивитись, як тут живеться цьому дикунові.

Заходив і капітан Гаєк. Він був такий мовчазний, як і лісоруб. Приходив пізно ввечері, перевіривши заставу, і сідав коло груби, яку розпалював Франек.

Дивився то на вогонь, то на собаку.

Часто за цілий вечір обидва чоловіки не вимовляли й слова. Сиділи й пили жовто-зелену отруту, яку лісоруб витягав із шафи і розливав у великі чарки. І це означало, що Франек довіряє капітанові. А Гаєку було зовсім байдуже, де береться та нікчемна, шкідлива для здоров'я рідина. Він знав своє: що може зашкодити якомусь там цивільному, те не зашкодить бувалому прикордонникові.

За звичкою капітан провів рукою по рідкому жовтому волоссю і вихилив чарчину. На очах навіть сльозинка не заблищала.

— А чим, власне, я відрізняюся від пустельника? — міркував уголос капітан. Він дивився на вогонь і згадував свою дружину, життя з якою не склеїлося. А вона прекрасна дружина. Коли б він був чиновником і приходив додому о пів на третю, на столі уже стояв би обід і вона вітала б його усмішкою. — Але в мене інша робота і вона сюди, у пустиню, за мною не піде. До того ж я роблюся сентиментальним, а це не годиться для нашої служби. — Він вихилив ще одну чарку. — Позавчора я сидів у Боузека, — сказав він, не дивлячись на Франека. — Та хіба в нього довго висидиш?

— Чому?

— Весь час тільки й торочить про свою дружину. Знов йому не дали дозволу на розлучення. А це справжня мука — весь час слухати про тих жінок. — Капітан зітхнув. — Ви хоч не балакаєте про них.