— В К. є наша людина, яка дасть вам зброю, коли, на вашу думку, вона буде вам потрібна, — сухо сказав тоді Герстнер;— Я не вимагаю від вас, щоб ви провозили щось подібне через кордон, хоч в автобусі багато що можна сховати. А ви умієте стріляти?

Вона посміхнулася. В цирку починала з номера «чудесний стрілець». Це, звичайно, був обман, проте стріляти треба було вміти.

Зброю вона взяла. Не тому, що без неї не можна було виконати завдання, але вона не могла датися, щоб її схопили. Уже хоч би й тому, що в цьому разі напевне почне діяти контррозвідка і дуже легко з’ясує, що ніякої Інги Тіфбах у водогосподарській установі Мюнхена не існує. Або є така, але не має нічого спільного з цією. А контррозвідники дуже послідовні люди. І якщо вони не зможуть звинуватити її у шпигунстві, то почнуть цікавитись її минулим. І розішлють скрізь її фотографії. А тоді… Вона провела долонею по шиї. Тільки б не схопили.

Жінка тихо йшла лісовою дорогою, іноді зупинялася, прислухаючись. Весь час відчувала на боці вагу восьмизарядного кольта.

— Якщо ви візьмете зброю, то не для того, щоб нею користуватися, а тільки, щоб залякувати нею! — сказав тоді полковник Герстнер, і очі його зробились колючими. — Я не потерплю ніякого шуму. Все одно ми не зможемо вам допомогти, і організація негайно відмовиться від вас, якщо ви діятимете проти наказу.

Мініатюрну карту вона спалила дорогою. В найгіршому випадку у неї не повинні нічого знайти. Інакше відмовка, що вона заблудилася, нічого не варта.

Жінка не могла знати, що йде по дуже небезпечній дорозі. В цьому глибокому присмерку її могли побачити прикордонники чи почути собаки, а вона помітити їх не могла.

Десь далеко пролунала автоматна черга.

Вона ще мала час повернутись. Але позаду їй загрожувала інша небезпека. Якщо люди, що розшукують воєнних злочинців, об’єдналися з місцевою владою, її паспорт уже нічого не вартий!

Вона ще не хвилювалася. Умовляла себе, що, певно, десь там на кордоні (стрілянина долинала звідти) йдуть нічні навчання. А тут спокійно. Мета її подорожі була не така вже далека, і вона вірила, що легко досягне її. Даремно тільки взяла з собою зброю. Але тепер нема про що говорити.

В кольті було сім набоїв. Восьмий у стволі. І жінка була вже певна, що в скрутному становищі кольт доведеться пускати в діло. Бо якщо схоплять і знайдуть у неї зброю, то не буде ж вона розводитись, що заблудилася.

Жінка прискорила ходу, не усвідомлюючи, що на кордоні вже знають про неї. Якби вона й вернулася, було б уже пізно — скрізь на заставах дзвеніли телефони, лунали донесення, на дільниці її шукали.

Інга ніби відчула це шостим почуттям.

Так не можна, — повторювала в думці, — не можна поспішати, а то ще напореться на якусь замасковану штуковину, про яку полковник попереджав її.

Все ж Інга не втрачала віри в себе. Адже йшлося про важливу для неї річ. З одного боку — винагорода, кілька десятків тисяч марок, і прийняття її до організації Гелена, а з другого — арешт. Цікаво, чи скоро б їм вдалося викрити її як колишню гестапівку?

По спині у неї раптом побігли мурашки. Собаки, так, собаки. Якби вона хоч узяла з собою карликову собачку, та хтозна, чи можна зманити нею їхніх собак. Кажуть, що вони не кинуть сліду нізащо в світі. Але пізно про це думати.

Собаки — це найнебезпечніше, це щось просто жахливе. Проти них її застерігали весь час.

— У вас там є людина, яку ви знали в роки війни, — казав їй Герстнер. — Може, вам спаде на думку на власний страх і риск вирушити в закриту прикордонну зону, то я вам не раджу цього робити. Ви не знаєте, на що здатні їхні собаки.

Інга не витримала. Хоч і не знала про тривогу, яка зчинилась, але її налякали власні думки і раптове переконання, що вона припустилася помилки. Інга кинулась бігти. В чобітках з низькими підборами бігти було зручно.

Попереду знову затріскотів автомат, але це вже не мало значення. Кожна клітинка її мозку застерігала, що вертатися пізно. Не втрачаючи надії, вона пильно вдивлялася в темряву навкруги.

Ті, що її послали, багато говорили про чорних псів. Про них розповідали просто легенди.

— Ви помітите їх лише тоді, — казали інструктори, — коли вже буде пізно.

Чорний пес — це чорний стрибок, страшні зуби, а вже потім мертва нерухомість.

Інга знала, що пса не почуєш. Ніхто не може повзти так, як вимуштруваний пес. Ніч чорна, і пес чорний. Ніч мовчить, і пес мовчить. Удень легше помітити пса, а вночі у ньому прокидається хижак, і тільки добрий провідник може цього хижака приборкати.

Якщо вночі на тебе наскочить такий пес, є лише дві можливості. Або вистрілити в нього (і тільки дурень може подумати, ніби це так легко, бо. чорна блискавка завжди ударить в руку, що тримає зброю), а коли й пощастить вистрілити в пса, то вже буде на ногах весь кордон. Або ж дозволити псу повалити тебе на землю і лежати нерухомо. В такому разі пес відпустить і стерегтиме. Але й це не так певно, коли надворі ніч.

Людина легше виказує себе. Варто ступити їй на суху гілку — і все. Пес нечутний. Людина може й не знати, що за нею скрадається пес.

Інга пробігла частину дороги, вибігла на перехрестя і зупинилася. Карту місцевості вона пам’ятала добре. Але що з того? Якщо людина біжить у таку ніч, коли стежку може намацати лише підборами своїх чобіт, бо не бачить перед собою нічого, крім чорної пітьми, це схоже на втечу сліпця. Не за лишається нічого іншого, як дивитися вгору, на верховіття дерев, де все ж таки трохи світліше. Такої ночі жодна карта в світі нічого не варта.

Стрілець і провідник майже одночасно помітили ракету в небі і зразу ж почули десь попереду автоматні постріли. Черги були нерівномірні. Схожі на морзянку.

— Це не на кордоні, — висловив свою думку провідник.

Стрілець занепокоєно озирнувся.

— Може, це фальшива тривога. Досить дурного зайця, щоб…

— Тільки не плекай ілюзій.

Провідник розумів, що справи погані. Хтось проник у прикордонну смугу. Якби з кордону, звідти б не стріляли. Там стріляють, коли немає іншого виходу. Адже є ще сотні можливостей схопити порушника.

— Лізо! — крикнув він злісно. Ще одне ускладнення. Тільки його й бракувало!

— Кликати собаку — марно, — коротко кинув стрілець.

Провідник розумів, що це правда. Собака чує найтихіші звуки. Але в ній грає кров.

— Не вчи мене! — огризнувся він.

— Не завадило б.

Вони одночасно зняли автомати.

Перед ними була галявина. Минулого року жінки садили тут ялини. Тепер деревця були вже до пояса. Тоді жінки ще посварилися з лісником, — він занижував їм норму. Чоловіки б на їхньому місці промовчали, а жінкам тільки дай! І таки добилися свого.

І трава тут виросла висока, в ній порядкували їжаки і гадюки виводили малят. Одні народжували їх живими, інші відкладали яєчка. Було тут також багато пнів — ще п’ять років тому їх висаджували динамітом і виривали кранами, аж поки не зрозуміли, що пні зміцнюють косогір. Іноді минають роки, поки люди додумаються до чогось розумного. А тут можна було б просто спитати старого лісника.

Над галявиною зійшов місяць. Засвітилася жовта арніка, коров’як, почервоніли, стали аж чорними слізки діви Марії, горів дрібнолистий петьоур, тремтіли сережки, хиталися сині дзвіночки.

Провідник і стрілець звели автомати, бо почули раптом дивний звук. Прикордонників не можна обдурити. Є такі звуки, що належать природі, а є такі, що не мають до неї ніякого відношення.

Провідник побачив її і його.

Обидві собаки стояли на другому боці галявини. Ліза була на добрих десять сантиметрів нижча від цього незваного гостя. Вона повернулася до них і жалібно заскавучала.

Чорний Вовк стояв поруч неї, теж дивився на них і злісно гарчав.

— Цей диявол перескочив кордон! — вирвалось у стрільця. — Тому вона втекла!

Провідник забув про тривогу.

— Лізо! — У його вигуку не було злості. Скоріш прохання. Він давно передчував, що чорний пес викине щось подібне.