— Ха-ха-ха! — зареготав Білл. — Тисячу доларів за цю циркачку! Містере Ноксе, слово честі, я доти не заспокоюсь, доки не потоваришую з вами. Словом, коли не ви, то я до ваших послуг.

— Ми, мабуть, не зрозуміємо один одного, — втихомирив його Крапас.

— Стривай-но, хлопче, — відступивши трохи, Білл ляснув себе по лобі. — Чи я тебе не зустрічав у старого Грейка. на прізвисько Великий Вишкварок?

— Пробачте, я такого старого не знаю.

— Це мені треба в тебе вибачення просити, — знітився Білл, — бо і я його не знаю.

— В Америці не тільки я, алей мої родичі ніколи не були.

— Оце-то збіг! — не розгубився Білл. — Не було там і моїх родичів. Виходить, ми один одного повинні знати. — Ковбой подав руку, Крапас її потис, Білл не відпустив, Крапас не піддався йому… Так вони, тиснучи руки, сіли за стіл. — Передай вітання своєму братикові, який так гарно викупав мого роззяву Роя, — сказав Білл.

— Неодмінно.

— А тепер скажи, як у твоїй кишені опинилася карта, яку я підсунув тому негідникові Бондові?

— Таким же чином, як документ, написаний німцем, опинився у твоєму сейфі.

— Чудово! Я беру тебе своїм компаньйоном. Скажу відверто: мені начхати, хто володітиме цим островом, важливо, скільки я тут зароблю! Розумієш, настав наш час! — Білл так розхвилювався, що добряче нахилив руку Крапаса ліворуч.

— А котра година на твоєму годинникові? — не піддавався капітан і почав відхиляти руку Білла назад.

Ковбоєві урвався терпець.

— Крапасе, не дурій, — загарячкував він. — Розбійники Старого Світу вже нагарбали всього добра достатньо, тепер настав наш час. І прошу, не вдавай із себе наївного хлопчика. Хто купує бочками гримучу ртуть і топить крейсери, той не дуже боїться шпигунчика, який називає себе Ясновидцем.

— Гаразд, розмова коротка і ясна: не я, а ти мій компаньйон.

— А скільки ти пропонуєш? — знову спробував узяти гору Білл.

— Половину, — Крапас знову примусив ковбоя напружити всі свої звилини.

— Малувато.

— Тоді і третини не отримаєш.

— Гаразд, згоден, але з однією умовою: ми зразу ж позбудемося уїдливих англійців.

— Зразу не можу.

— Тоді при першій же нагоді.

— Гаразд. Але ти мені допоможеш?

— О’кей! Підготував смертельний планчик. Джеймс на нього клюне — і він у нас на гачку.

— Не тільки він.

— А хто ще зазіхає на наші самоцвіти?

— Гаво, не слухай! — вигукнув Крапас і, нахилившись до вуха Білла, запитав: — Ти вмієш тримати таємницю?

— Як могила, — відповів задоволений мільйонер і полегшено зітхнув.

Скориставшися з цього, Крапас нахилив руку ковбоя до столу й витер піт з чола.

В цей час, перевдягнений в арабського прочанина, трапом підіймався полковник Жюжю.

— Я не хотів би, щоб тон тип мене тут бачив, — попрохав Білл. — Чи на кораблі немає запасного виходу?

— На кораблі такого виходу ніколи не буває. Є тільки окрема каюта. Вн там нудьгувати не будете.

— Чудово. Я нею скористаюся.

Прошу, тебе проводить мій брат. Звідти ти добре чутимеш, про шо я говоритиму з французом. Від свого компаньйона я нічого не приховую.

Коли Буфало Білл сховався в добре опорядженій, звукоізольованій каюті, Напас тихо засунув засув і знову піднявся нагору. А в кают-компанії елегантний полковник уже нюхав квіточку. Крапас зрозумів: француз хвилюється.

— Коли людина була ше мавпою, — почав Жюжю здалеку, — її батьківщиною було дерево, а тепер людина вирізує з того дерева дошки, збиває ночви, які називаються кораблями, і думає, шо вона велика і всесильна.

— Це занадто глибока філософія для людини бізнесу, — урвав патякання француза Крапас. — Чи немає у вас чогось простішого?

— Є, а втім, я готовий на все, аби тільки заробити вдвічі більше. Ви мене зрозуміли?

— Авжеж.

— Оскільки мені відомо, ви не англієць? — Жюжю вп’яв чорні очі в Крапаса.

— Але ж і не француз.

— Це не міняє справи. Ви спритно спустили на дно ту чотирищоглову дровітню. Після такого вашого подвигу я полюбив вас на все життя.

— За що ви ненавидите британців?

— Це традиція нашої сім’ї.

— Як і ваше срібло.

— Розвідка нашої фірми ніколи не помиляється.

— І наша — також, — відповів Крапас, — тільки дуже часто її ошукують.

— Якщо так, ми домовилися: ваше золото — вивіска, моє срібло — реклама, ваші самоцвіти — ще не досліджена справа, а моя мрія — перли, що їх виловлюють тубільці, а англійці їх скуповують за дрібнички. Згодні? — Жюжю раптом повернув на Крапаса свій величезний ніс, тицьнув собі під носа винюхану квітку і похвалився. — Це метод моєї школн: підключити співбесідника до своєї волі і ставити йому несподівані запитання.

— Що ж, гарний метод, — не розгубився Крапас, — такого запитання я чекав. Мене теж хвилюють перли тубільців, але я хочу, щоб вони торгували коштовностями самі.

— Звісно, з допомогою нашої фірми.

— Може, й так.

Полковник аж підскочив з радощів і признався:

— Це міняє справу. Я про все доповім своєму босові.

— А як би ви обійшлися без військових? — хитро усміхаючись, запитав Крапас.

— Я здаюсь, ваш метод точніший. Але з однією умовою: передусім потрібно прибрати з дороги нещасного англійця. Мій план дуже простий, майже геніальний: він щоранку йде пити каву в хижу, яка називається «Клуб ясновидця», і виголошує там промови проти хижі, яка називається «Парафія підсліпуватих». У «Парафії підсліпуватих» він ніколи не буває. З неї ми і підкопаємося під першу, підкладемо бочку гримучої ртуті і… Ви розумієте, тубільці полюбляють шум і кольорові вогні на свята. Вони нам були б за це вельми вдячні.

— Хто копатиме?

— Ви.

— Хто підпалює бікфордів шнур?

— Ви!

— Хто злітає у повітря?

— Ви… Я вибачаюсь, і Джеймс Бонд. Ні! Якщо треба буде, ми всі злетимо в повітря. Всі!

В цей час трапом піднімався прямий, мов тичка, полковник Шмульке. Він перевдягнувся в бродячого торговця і голосно вигукував:

— Голки, гудзики, англійські нитки!

Жюжю поглянув на «торговця» й запитав у Крапаса:

— Чи у вас не знайдеться куточка на кораблі, де можна було б пересидіти візит цього телепня?

— Прошу! Вас у каюту проведе мій моряк, Рапас. Але пробачте, я гадав, що цей довготелесий з вашого особистого почту?

— Ні, цей шваб ні з ким товаришувати не може. Він проти всього світу, отож ми йому добряче всиплемо. Мій планчик дуже простий…

Капітан тільки-но встиг замкнути двері, як через інші ввіпхався Том Сільке, тобто полковник Шмульке. Його високо закручені кайзерівські вуса ще здалеку вилискували крохмалем і дорогими кремами. Гість зняв з шиї скриньку, витер піт і мовив:

— Як приватний шпигун, маю заявити: навколо вашої вантажної шхуни так і снують усякі підозрілі типи. Вони мені не дуже до вподоби.

А тим часом трапом уже піднімався таємний радник. Він натяг на голову червону турецьку феску, вдяг широкі козацькі штани й удавав із себе продавця води. На його широкій спині булькала величезна сулія в плетеному кошику, а на широкому поясі висіло кілька баклажок і кілька кухлів. Побачивши радника, Шмульке скривився.

— Не соромся, — попередив його Крапас. — Якщо ви не проти, мій моряк проведе вас в апартаменти Юле Цесорюте, або леді Нокс. Брук, допоможи цьому джентльменові знайти двері.

Через кілька хвилин у двері ледь проліз «продавець води», зняв кошик і кинувся обіймати Крапаса:

— Здоров, земляче! Вітання тобі від Нікодемаса Голотовича! Міцний старий! Лист написав і подарунки передав через моїх друзів.

— А як же залізо?

— К бісу залізо. Вже котрий день — ніяких інструкцій. Купн в мене ту карту, бо мені гроші потрібні, — він поклав на стіл зім’ятого папірця і розправив його долонями.

Цю мить на трапі з’явився князь Джовані Джовіні. Він перевдягнувся в бродячого співака:

— Santa Liucija!.. — голосно виводив він.

«Ось і зібралися всі», — подумав Крапас і наказав команді підняти якір. Розгорнувши вітрила, корабель тихенько вийшов з порту Бімбамбули. У відкритому морі Крапас наказав Напасові спуститися в трюм і пильнувати і вдень і вночі мотор. Доку і Рапасові звелів узяти снайперські гвинтівки й пильно чергувати на палубі, а сам, залишивши Брука біля керма, повернувся в каюту. Відіпхнув шафу і випустив Джеймса Бонда.