— А якої породи собака?

— Не знаю.

— Мені здається, ти даремно приїхав.

— Але, любий Бонде, я думав, багатство, спадщина, гроші…

— Тобі треба буде думати заново. І якщо мені собака не сподобається, комусь треба буде переписати заповіт. — Нарешті він подумки закінчив партію в більярд і знову взявся до земних справ: — Із тим удавальником-французом покінчено, залишилося тільки співчуття. Німець, мені здається, не повернеться. Недарма ж його супроводжував той хлопчина Рой. З італійцем я вже домовився. Залишився тільки той нахаба Буфало Білл і ті шибеники трійнята…

— То що мені накажете робити з вашою спадщиною? — знову нагадав адвокат.

— Дізнайся, якої породи собака. — Бонд задоволено сьорбнув кави й налагодився йти в клуб читати доповідь. Та в цю мить, дуже розігнавшись, йому в голову вдарила ще одна думка і мало не розтрощила черепа. Від удару Бонд закам’янів, зблід, але не піддався слабкості. «Той зухвалий капітан Крапас уже в моїх руках!» — подумав він і одразу ж замаскував дорогоцінну думку.

— Слухай-но, Пріслі, давай засперечаємося, що після пожежі в саванах міністр мене запросить на полювання на носорогів.

— А на що?

— На дядькову спадщину.

— Проти чого?

— Проти твоєї пенсії.

— Не згоден. Ви завжди виграєте.

А в Парижі в цей час зчинилася паніка. Коли перервався зв’язок бездротового телеграфу, полковник Жюжю скористався другою сигнальною системою і у вікно вистрілив усі ракети — і червоні, і зелені, — але жоден із його друзів не відгукнувся. Полковник далі чекати не міг. Він викликав прибиральницю і на вкритому пилюкою столі вказівним пальцем написав:

— Що будемо робити?

— Не журіться, — таким же способом відповіла кмітлива жінка. — Коли нема вістей, треба трохи почекати, бо чутки поширюються швидше, ніж самі вісті.

«Яка школа, який розвиток!» — подумав Жюжю і поїхав на базар. Тут він мав кілька таємних інформаторів, точніше — донощиків, повз вуха яких не пролітала жодна чутка. Він повернув до першого, який удавав з себе годинникаря.

— Що з нашим годинником? — спитав той.

— Мені здається, годиннику бракує одного каменя, — сказав Жюжю і подав йому кишеньковий будильник.

— Двох! — поправив знавець, подивившись на годинник у збільшувальне скло.

— Чому?

— На один камінь цей годинник треба покласти, а другим ударити по ньому, — відповів донощик, і ніхто не дотумкав, що то хитро придуманий пароль.

— Які новини? — тільки тепер запитав Жюжю.

— Кепські, — похнюпив голову нашіптувач. — Люди сміються з нас, кажуть, що ми німцям програли, що в усій Африці…

— Що в усій Африці? — наставив вуха Жюжю.

— Подорожчали яйця.

— Дякую, мені все ясно, — мовив полковник і враз подумав: цей чоловік не дурний. Треба ближче познайомитися. — Пробачте, ви розвідником давно працюєте?

— Тільки рік.

— А на попередній роботі скільки?

— Майже десять.

— Чому залишили?

— Бо президент оголосив амністію.

Другий таємний інформатор удавав з себе водія, тож полковник його запитав:

— Скільки ваша машина використовує бензину?

— По ложці за годину.

— Пробачте, по якій: по чайній чи по столовій?

— По ополонику.

Тільки після такого складного пароля вони почали довіряти один одному, мов справжні брати.

— Що нового? — важко зітхнув полковник.

— Я все поклав у домовленому місці, — відповів водій.

Полковник повернувся і поїхав на старе кладовище. Знайшов праворуч від стежки тридцять третій пам’ятник, відсунув важкий чорний камінь і в невеличкій бляшанці знайшов заховану записку. В ній було написано:

«Хороший сусіда і на кладовищі потрібен».

З тих скупих вістей полковник Жюжю, завдяки чудовій підготовці і своїй сильній волі, дійшов правильного висновку: «Незабудка загинула». І вдруге його перенапружені нерви не витримали, і він подався на тиху, що втопала в садах, вуличку Парижа до своєї сивої матері й голосно заплакав:

— Мамо, я більше на ту роботу не піду.

Старенька погладила його золоті погони і, лагідно дивлячись в очі, сказала:

— Жюжю, роби як знаєш. Ти вже виріс, зміцнів і нарешті дочекався пенсійного віку. Справжня мати піклується за свою дитину до шістдесяти років. Тепер я вільна і нарешті можу віддатися своїй улюбленій справі — колекціонувати погони офіцерів. Крім того, тебе кличуть не на роботу, а до міністра.

Жюжю заспокоївся, довго стояв у приймальні біля вікна й спостерігав за машинами, які приїздили. Генерал приїхав на новій, а міністр на ще новішій машині.

— Тримайся! — попередив генерал, проходячи повз Жюжю.

— Яка сьогодні п’ятниця? — втомленим голосом державного діяча спитав міністр.

— Перша після четверга, — відповів Жюжю.

— А я стверджую: перша перед суботою! — підвищив голос міністр. — А це що? — підсунув телеграму, обведену чорною траурною лінією.

Жюжю швидко кинув на неї оком і затремтів, але не виказав себе. В телеграмі було написано: «В сухій савані пожежа поширюється зі швидкістю вітру. Якщо розвідник цього не зрозуміє, він потрапляє у пастку. Висловлюємо глибоке співчуття й пропонуємо купити велосипеди».

— Ті бестії доконали нашу «Незабудку», — тихо сказав Жюжю, а душа його кричала: яка підлота, який конячий гумор! На всяк випадок він ще понюхав телеграму й остаточно встановив: — Це робота Бонда.

— Коли ви про це дізналися?

— Годину тому.

— Це міняє справу. Я про все доповім президентові А як та касирка?

— Вона вже працює на англійців.

— Тим краще для нас. Розумний розвідник працює щонайменше на три держави. Ви мене правильно зрозуміли?

— Чудово. Коли я мушу виїхати до Бімбамбули?

— Але ж, Жюжю, ти для фронту вже старий! — поплескав по плечу генерал.

— Невже? — усміхнувся Жюжю крізь сльози, — Мені жаль не тільки людини, — адже з ним загинула єдина в світі апаратура. Унікальна!

— Постарів ти, Жюжю, й не помітив, як постаріла і створена тобою апаратура. Ми вже давно хотіли замінити Маже Мажо розвідником, озброєним кращою технікою, та все не наважувалися. Якось не по-людськи зі старого виймати старий мотлох. А коли звільнимо з роботи, залишити теж не можна — військова таємниця… Сама доля вам обом допомогла.

— Я не вірю в долю.

— Шкода, — генерал повів полковника у таємний відділ і почав показувати різноманітні системи безшумних пістолетів, кулемети, вмонтовані в портфелі й валізи, фотоапарати, які вміщуються у гудзиках, силові установки, які працюють безшумно у високих капелюхах, колекцію перснів з отрутою…

Та виставка остаточно переконала Жюжю, він підняв руки й сказав:

— Здаюсь.

— Тоді щасливої дороги!

Опинившись в Бімбамбулі, полковник одразу ж чемно запросив гарненьку касирку до ресторану. Сівши за стіл, він мов ненавмисне запитав:

— Чи завжди тут так жарко?

— Я не знаю, — опустила очі Фіфі, — бо мені тільки двадцять років.

«З її вуст будь-яка брехня може стати правдою, — подумав Жюжю, — та їй варто було б закінчити мою школу».

— Ви маєте бабусю?

— Ні.

— Це добре! Моя секретарка вже замучила п’ять бабусь, і я був змушений звільнити її з роботи, — трохи пожартував і зразу ж приступив до діла з усією силою своєї логіки та волі: — Чому Дюран загинув, а ви залишилися живою? — непомітно витяг безшумний пістолет і поклав його під скатертиною. Цей рух для Фіфі був набагато красномовніший, ніж саме запитання. Отож вона вирішила говорити правду і тільки правду.

— Під час пожежі мені кілька джентльменів дуже ввічливо запропонували машину.

— І ви залишили свого шефа в біді?

— Ні, я побігла в місто по допомогу.

— Точніше! — полковник знову витяг зброю, притулив її дуло до сигарети й спустив курок. Пострілу ніхто не почув, та кінець сигарети вмить загорівся, а у невеличкому вікні над головою касирки з’явилася маленька цятка.

— Мені здалося, що їхати по допомогу на машині буде куди швидше, ніж пішки йти, — виправдовувалася біла як полотно дівчина.