— Гансе, а… а чому гілка он того дерева рухається?

— Люба, мені здається, що це не гілка, а величезний удав. — Ганс схопив гвинтівку, та раптом розгубився: — Стривай-но, а де його голова?

Гілка рухалася й рухалася, а голови не видно було. Поки влучний стрілець її помітив, було вже запізно: удав упав на Пуціса і стис його залізними обручами своїх м’язів…

Ганс прицілився, заплющив очі і пальнув. Усю обойму вгатив у плазуна. Вдруге зарядив гвинтівку. Втретє… І коли розплющив очі — панувала тиша, незвичайна тиша, тому він дуже сміливо запитав:

— Берто, ти жива?

— Жива.

— Удав живий?

— Живий.

— То в кого ж я стріляв?

— Шефе, я боюсь вимовити це ім’я, але від вашої влуч ності відгонить зрадою батьківщині…

Від цих слів Ганс умить похолов і огледівся. Удава вже не було, жодна гілка довкола не хиталася, а Пуціс… Бідолашний Пуціс! Його треба було поховати й на салют в його честь зіпсувати ще три патрони.

Після такої пригоди Герінг швидко повикидав з двадцяти ящиків найбільш старі й непотрібні речі, навантажив їх на Берту, сам навантажився, мов верблюд, — і знов рушив уперед…

— Хоч би слід не прохолов!.. Хоч би слід не прохолов!.. — голосно бідкався він, бо теж дечому навчився від свого соратника й друга вівчарки Пуціса.

А в той час Макт Рой, сховавшись за густим кушем, таємничо посміхався і, витягши затичку, спостерігав, як поволі сплющується і меншає його надувний удав. Потім він без будь-якого поспіху змотав зелену вірьовочку, з допомогою якої тягнув удава, і тихо свиснув. Через деякий час з’явився його вірний кінь.

— Треба, мій друже, вчитися у своїх ворогів, — поплескав по шиї тварину. — Хто знає, може, ті містери Нокси колись справді стануть нашими компаньйонами? — і здригнувся, згадавши, як він повернувся з берега моря мокрий, нещасний, з похнюпленою головою, ведучи коня за повіддя. Побачивши його, Буфало Білл навіть руками розвів:

— Оля-ля. Малюче, ви пірнали в помиях?

— Так, Білле. І що найогидніше — за власним бажанням.

— Вітаю! А що далі?

— Нічого. Від моєї злості розігрілися тільки жерла твоїх гармат. І знову можеш мене привітати: з дванадцяти пострілів — жодної ворони.

— Рука схибила?

— Ні, гірше: впав на ноги!

— Пусте, Малюче, стрімкіше падають ті, хто несправедливо підноситься вгору. Я тих Ноксів узяв би собі в компаньйони.

Більшої образи й вигадати не можна було… Отже, прогавити зараз Ганса Сільке Макт Рой аж ніяк не міг… І в цю мить ковбой аж присів від несподіванки.

— Пррропаде-е-те, — заверещав якийсь пронизливий голос біля самого лівого вуха. Ковбой ухопився за зброю, але привид раптом зник у темряві.

Від жаху Рой навіть спітнів, але за мить оговтався. Проте за кілька хвилин біля правого вуха проскрипів ще огидніший голос:

— Загнете-е-е-есь!

Нерви в ковбоя не витримали. Він витяг свій кольт системи «сімсон» і миттю розрядив його у привид.

А в Ганса й Берти від того таємничого крику не ворохнувся жодний м’яз, вони не знали англійської.

— А тобі не здається, що кричать мовою янкі? — запитав шеф.

— Усе пекло тільки тією мовою й говорить, — відповіла патріотично настроєна Берта.

— А якою мовою, на твою думку, говорять мертві німці? — все ще не заспокоювався Ганс.

— Тільки німецькою, бо німецька мова — мова неба, шефе, — відрізала солдатським голосом палка патріотка і бабахнула зі свого мушкета в першого ж папугу, яки потрапив їй на очі.

— Згиньте! — злякано проскрипів папуга, але більше не осмілився літати над головою в Берти.

А Роя той постріл струсонув, мов землетрус. Уперше в своєму житті він затремтів від жаху.

— Ще-е-е-зни! — знову заверещало над головою тоненьким голоском і зареготало: — Ха-ха-ха!..

— Крі-і-із-з-зь з-з-зе-млю! — додав низький, застуджений бас, а потім поперхнувся: — Крі-і-і-зем!..

Ковбой позадкував. У останню мить він устиг зрізати всі ліани, які тримали міст через невеличку затоку річки, що що аж кишіла крокодилами та водяними гадюками, але така товариська допомога вже не була потрібна Гансові. З кушів раптом вибігло кілька десятків чорних воїнів наставило вістря списів у боки німця.

— Ті хлопці знають своє діло, — заплющився Рой і, задоволений, скочив у сідло.

Тим часом Ганс, трохи оговтавшись від першого переляку, витяг таємну інструкцію і почав її читати:

— Чи ви коли-небудь бачили білих людей?

Тубільці заперечливо захитали головами.

— Саме ваше плем’я я й шукаю, — зрадів Ганс і заходився роздавати подарунки, але воїни їх не брали. — Ведіть мене щонайшвидше до свого вождя.

— Ми це зробимо й без вашого прохання, — відповіли повстанці і знову взяли Ганса під списи. Не пожаліли вони й бідолашної Берти, якій треба було відмовитися й від свого мушкета, і від речового мішка та друкарської машинки.

— Нарешті, — зітхнула вона, — і я дочекалася відпустки.

Та воїни Ганса в село не привели, а поселили в халупі на околиці села і стали чекати вождя. Той саме в цей час виїхав у примор’я, а до німця прийшли жадюги й почали ділити між собою люстерка, намисто із скелець, капелюшки застарілої моди й калоші, що їх привіз Ганс. Вони були дуже задоволені, що прибулець не правив за них грошей, тільки попрохав під якимись поцяткованими паперами написати по три хрестики й прикласти послинені великі пальці.

Вони не дуже заперечували, а так і зробили, бо не вміли ні читати, ні писати. А Ганс у тих документах добре подбав про Німеччину:

Ганс не міг з ними розмовляти, тож сам придумав для них імена, поклав ту односторонню угоду в залізну капсулу й ретельно зашив її у вилозі, наче якусь отруту. Роздавши всі подарунки, він щасливо повернувся назад.

Залишившись на самоті, Сільке погладив документ, схований на грудях, і, вдоволений, подумав: «Нарешті ключ від таємничого острова в мене в кишені». Але Берті сказав:

— Ти знаєш, про що я зараз думаю?

— Ні, — відповіла смертельно втомлена друкарка, — та коли почнете думати й наказувати, то тільки не на відстані. Краще одразу — за допомогою кулака.

— Не хвилюйся, дурні не мамонти, вони ніколи не вимруть. Вони нам уже заробили по залізному хресту.

— А я гадала, що нам тут ніхто навіть дерев’яного не встигне поставити, — солдатським голосом подумала друкарка, і її думки зразу ж справдилися: перед ними з обгорілих кущів виліз весь у сажі лев і люто зарикав. Ганс ухопився за гвинтівку.

— Що хочеш роби, тільки не стріляй! — вереснула бідна друкарка, згадавши Пуціса, і заплющила очі. Той зойк і вирішив її подальшу долю. До самого міста Бімбамбули Ганс біг, не оглядаючись, а коли опам’ятався, зразу ж телеграфував:

«Берта загинула, виконуючи службові обов’язки».

«Негайно вишліть останки героїні у свинцевій труні», відповів полковник Шмульке.

«Ваш наказ виконую», — відповів Герінг і з величезним загоном приватних шпигунів повернувся назад у вигорілий степ. Побачивши мертвого лева, Ганс Сільке анітрохи не здивувався, бо чудово знав, що його вірна помічниця, як і сам він, носила вшиту у вилогу ампулу з сильною отрутою.

Але Берлін його поведінкою був не задоволений:

«Сталася груба помилка: в свинцевій труні виявили лева», — телеграфував Шмульке.

«Помилки немає, — логічно пояснив Сільке в останній , телеграмі, — бо в жодній інструкції чи в статуті розвідки не сказано, що Берта повинна пошматувати лева, коли той на неї нападе».

«Вас зрозуміли, — телеграфував Шмульке, — але в угоду вкралася помилка. Треба писати не «наймилостивішого», а «його Милість кайзера», отож наказуємо ще раз вирушити до тих тубільців і правильно укласти угоду».

— О mein gott! — застогнав Сільке і знепритомнів, а опритомнівши, знову зібрався в джунглі Цього разу йому було легко переховуватися, бо всі гадали, що він загинув Але коло лісу його, мов навмисне, перестрів знову лев. Він ніс у зубах шолом Берти. Ганс присів і бабахнув не цілячись. Жадоба помсти осліпила розвідника, тож він не помітив, що це дресирований цирковий лев Ганнібал, який зовсім не боїться ні вогню, ні пострілу. І тільки-но Ганс націлював гвинтівку, звір падав, мов неживий. А тоді знову ставав на ноги і вклонявся стрільцеві. Зовсім як у цирку, бо лев був голодний і в будь-який спосіб намагався заробити собі шматок м’яса.