Жінка замовкла.

– Даруйте. Я все про свої романи. А тут у нас справжнє вбивство. – Раптом її обличчя просяяло: – Як чудово було б, якби виявилося, що ніхто з них його не вбивав. Якби він насправді запросив їх усіх, а потім тихенько скоїв самогубство, просто лиш бажаючи розіграти всю цю історію.

Пуаро схвально кивнув.

– Чудовий сценарій. Такий ідеально виважений. Повний іронії. Але, на жаль, містер Шайтана був не такою людиною. Він дуже любив життя.

– Я не думаю, що він був справді хорошою людиною, – повільно промовила місіс Олівер.

– Ні, не був, – погодився бельгієць. – Але він був живою людиною. А зараз він мертвий. Якось я сказав йому, що в мене буржуазне ставлення до вбивств. Я не схвалюю їх за жодних обставин, – сказав він, а тоді додав тихеньким голосом: – Тому я готовий зайти в клітку тигра…

– Доброго ранку, суперінтенданте Баттл.

Доктор Робертс підвівся зі свого крісла і простягнув гостеві свою велику рожеву руку, що пахла сумішшю хорошого мила та карболки.

– Як просувається справа? – поцікавився він.

Перш ніж відповісти, поліціянт окинув поглядом затишну лікареву приймальню.

– Правду кажучи, докторе Робертс, вона не просувається. Вона стоїть на місці.

– Та й у газетах не сильно про неї писали. Але це й добре.

– «Раптова смерть відомого містера Шайтани під час вечірнього прийому в його власному домі». Ось і все, що маємо наразі. Ми провели розтин. Я приніс із собою висновки, гадав, може, вам буде цікаво поглянути…

– О так, так, дякую. Мені… ем… дуже цікаво.

Лікар швиденько глянув на документ й одразу повернув його назад.

– А ще ми поговорили з адвокатом містера Шайтани і дізналися деталі заповіту. Власне кажучи, там нічого цікавого. Здається, він має родичів десь у Сирії. Потім ми, звісно, проглянули всі його особисті документи.

Може, суперінтенданту лише привиділося, а може, це широке, чисто виголене обличчя навпроти справді на мить напружилося, наче задерев’яніло?

– І що ж? – запитав доктор Робертс.

– Та нічого, – відповів Баттл, спостерігаючи за лікарем. Той не зітхнув із полегшенням, нічого такого. Втім, здавалося, наче його тіло зовсім-зовсім трішки розслабилося у кріслі.

– І тому ви прийшли до мене?

– І тому, як ви кажете, я прийшов до вас.

Лікар ледь здійняв брови догори, а його проникливі очі вп’ялися в суперінтенданта.

– Хочете поглянути на мої особисті документи, еге ж?

– На це я й сподівався.

– А ви маєте ордер на обшук?

– Ні.

– Що ж, гадаю, ви запросто могли б його отримати. Але я не збираюся вам перешкоджати. Не дуже приємно, що мене підозрюють у вбивстві, але я не можу ні в чому звинувачувати вас, ви ж бо просто виконуєте свою роботу.

– Дякую, сер, – сказав суперінтендант Баттл зі щирою вдячністю в голосі. – Я справді ціную таке ваше ставлення до справи, так би мовити. Сподіваюся, всі решта матимуть таку ж тверезість розуму, як і ви.

– Те, що не можна вилікувати, треба перетерпіти, – весело зазначив лікар, а тоді додав: – На сьогодні я вже закінчив прийом пацієнтів. Тепер збираюся їхати на виклики. Залишу вам свої ключі й попереджу секретарку, а ви тут собі нишпоріть на здоров’я.

– Із задоволенням, – промовив Баттл. – Але я ще хотів поставити вам кілька запитань, перш ніж ви підете.

– Про той вечір? Я справді вже розказав вам усе, що знаю.

– Ні-ні, не про той вечір. Про вас.

– Гаразд, друже, то що вам хочеться дізнатися?

– Я хотів би згрубша почути вашу біографію, докторе Робертс. Де ви народилися, коли одружилися, про вашу кар’єру й таке інше.

– Що ж, повправляємось у «Хто є хто», – сухо сказав лікар. – У моїй біографії немає нічого цікавого. Народився в Ладлоу, графство Шропшир. Мій батько працював там лікарем. Він помер, коли мені було п’ятнадцять. Учився у Шрусбері, а потім пішов стопами свого батька, обравши медицину. Лікарську освіту здобув у коледжі Святого Христофора, але ви, мабуть, і так уже все це знаєте.

– Так, сер, я зібрав певну інформацію про вас. Ви єдина дитина в сім’ї чи маєте ще братів-сестер?

– Ні, не маю. Мати й батько померли, а сам я неодружений. Цієї інформації вам вистачить? Ми почали працювати тут разом із доктором Емері. Він вийшов на пенсію близько п’ятнадцяти років тому. Зараз живе в Ірландії. Можу дати вам його адресу, якщо хочете. Я ж мешкаю тут із кухаркою, покоївкою та прибиральницею. Секретарка не живе тут, але приходить на роботу щодня. Я непогано заробляю і вбиваю не так уже й багато своїх пацієнтів. Як вам така автобіографія?

Суперінтендант Баттл усміхнувся.

– Вельми вичерпний опис вашої діяльності, докторе Робертс. Радий, що ви не позбавлені почуття гумору. Але мушу запитати вас про ще одну річ.

– Я дуже високоморальна людина, суперінтенданте.

– Ні-ні, я не це мав на увазі. Я лише хотів попросити вас дати мені імена своїх чотирьох друзів – людей, які добре вас знають довший час. Це щось на кшталт рекомендацій, якщо ви розумієте, про що я.

– Так, гадаю, що так. Дайте подумати. Вам потрібні люди, які зараз перебувають у Лондоні?

– Так було б зручніше, але насправді це не критично.

Лікар на мить замислився, а потім вивів ручкою на папері імена та адреси чотирьох людей і передав їх Баттлу через стіл.

– Так підійде? Це найкращі варіанти, які мені спали на думку зараз.

Поліціянт уважно прочитав листок, задоволено кивнув головою і поклав аркуш до внутрішньої кишені.

– Наше завдання зараз – максимально звузити коло підозрюваних, – пояснив він. – Що швидше я перевірю одного підозрюваного і встановлю його безневинність, то швидше зможу взятися за наступного і то краще буде для всіх, хто замішаний у цій справі. Я маю запевнитися на всі сто відсотків, що ви не були в поганих стосунках із покійним містером Шайтаною, що у вас не було якихось приватних зв’язків чи ділових стосунків із ним, точно встановити, що він ніколи не робив вам нічого поганого, а ви не тримали на нього зла. Навіть якщо сам я і вірю вам, коли ви кажете, що знали Шайтану лише зовсім трохи, то моєї віри не досить. Мені потрібно бути абсолютно впевненим у цьому.

– О, так, звісно, я це прекрасно розумію. Ви мусите підозрювати брехню в усьому, аж поки не матимете цілковитого підтвердження правдивості наших слів. Ось вам ключі, суперінтенданте. Це від шухляд у столі, це від бюро. А маленький ключик – від шафки з отрутами. Не забудьте замкнути її. Мабуть, краще мені попередити секретарку.

Він натиснув кнопку на своєму столі.

Буквально за секунду відчинилися двері і в кімнату зайшла професійного вигляду молода жінка.

– Викликали, лікарю?

– Познайомтеся, міс Берджесс, суперінтендант Баттл зі Скотленд-Ярду.

Міс Берджесс зміряла Баттла холодним поглядом, який наче промовляв: «Матінко, а це що за звір?»

– Буду вдячний вам, міс Берджесс, якщо ви відповісте на будь-які запитання, що можуть виникнути в суперінтенданта, і надасте йому всю необхідну допомогу.

– Звісно, якщо вам так завгодно.

– Гаразд, – сказав Робертс, підводячись, – я вже буду йти. Ви поклали морфій мені в сумку? Він мені знадобиться для Локгарта.

Лікар поспіхом вийшов із кімнати, продовжуючи щось говорити на ходу, а міс Берджесс пішла слідом за ним.

За хвилину-дві вона повернулася до поліціянта й мовила:

– Суперінтенданте Баттл, якщо я буду вам потрібна, натисніть кнопку.

Той подякував дівчині й сказав, що неодмінно так і зробить. Потім узявся до роботи.

Баттл провадив свій пошук ретельно й методично, хоч він і не мав великих сподівань знайти щось важливе. Лікарева готовність до обшуку не залишала жодного шансу на можливість знайти щось таке. Зрештою, Робертс не був дурнем. Він розумів, що рано чи пізно до нього прийдуть з обшуком, тож він підготувався. Однак залишалася невеличка надія, що Баттл зможе натрапити на щось, що допоможе йому отримати інформацію про інший можливий злочин, оскільки Робертс не знав про справжні наміри поліціянта.