Суперінтендант висував шухляду за шухлядою, нишпорив по всіх можливих ящичках, проглянув чекову книжку, подивився на неоплачені рахунки, звернувши увагу, за що саме вони були виписані, пройшовся очима по історіях хвороби пацієнтів та й загалом не залишив поза своєю увагою жоднісінького документа чи папірця. У підсумку він не отримав абсолютно нічого. Потім він оглянув шафку з отрутами, зауважив оптові фірми, з якими співпрацював лікар, та систему перевірки використання ліків. Замкнувши шафку, він перейшов до бюро. Там були папери більш приватного характеру, але й тут Баттл не виявив нічого, що могло б допомогти розслідуванню. Він похитав головою, сів на лікареве крісло й натиснув кнопку на стільниці.

Міс Берджесс з’явилася майже миттєво.

Поліціянт ввічливо запропонував їй сісти, а тоді кілька секунд уважно вивчав її обличчя, вирішуючи, яку тактику обрати для розмови з нею. Він одразу відчув її ворожість і тепер вагався, чи й далі підбурювати її, посилюючи цю неприязнь, щоб вона ненароком про щось обмовилася, чи спробувати якусь м’якшу стратегію.

– Гадаю, ви знаєте, чому я тут, міс Берджесс? – зрештою озвався він.

– Так, доктор Робертс розповідав мені, – коротко відповіла дівчина.

– Уся ця справа доволі делікатна, – сказав суперінтендант Баттл.

– Ви так вважаєте? – запитала міс Берджесс.

– Що ж, ситуація не найприємніша. Четверо людей під підозрою, і хтось із них – убивця містера Шайтани. Від вас я хочу дізнатися, чи ви самі коли-небудь бачили цього містера Шайтану.

– Ніколи.

– А доктор Робертс коли-небудь про нього згадував?

– Ніколи. Ой, тобто так. Десь тиждень тому доктор Робертс сказав мені позначити в його записнику, що 18-го числа о 20: 15 він був запрошений на вечерю до містера Шайтани.

– І тоді ви вперше почули про цього чоловіка?

– Так.

– І ви ніколи не читали про нього в газетах? Про нього часто писали у світській хроніці.

– У мене є важливіші справи, ніж читання світських пліток.

– Так-так, не сумніваюся. Не сумніваюся, що у вас є важливіші справи, – м’яко промовив суперінтендант.

– Що ж, – продовжив він. – Ось у чому річ. Усі четверо підозрюваних стверджують, що знали містера Шайтану не надто добре. А втім, хтось його таки знав настільки добре, що аж убив бідолаху. І моя робота – з’ясувати, хто саме ця людина.

Запала неприємна мовчанка. Здавалося, міс Берджесс абсолютно байдуже, яка там у Баттла робота. Її власна полягала в тому, що вона мала виконувати накази свого начальника й сидіти тут, вислуховуючи суперінтенданта Скотленд-Ярду й відповідаючи на всі його запитання.

– Розумієте, міс Берджесс, – поліціянтові ця розмова вартувала титанічних зусиль, але він не відступав, – я маю сумніви, що ви цілком усвідомлюєте всю складність нашої роботи. Ну от, наприклад, люди схильні говорити різні речі. А ми можемо насправді в них не вірити, але все-таки зобов’язані взяти їх до відома. Таке особливо часто трапляється в подібних до нашого випадках. Я зовсім не хочу якимось чином образити жінок, але ви самі погодитеся, що в стані стресу вони можуть наговорити всякого. Жінки висувають безпідставні звинувачення, роблять різні натяки, раптом згадують про давні скандали, які, можливо, навіть не мають нічого спільного зі справою.

– Ви хочете сказати, що хтось із цих людей звинуватив доктора Робертса в чомусь? – запитала міс Берджесс.

– Не зовсім звинуватив, – обережно відповів Баттл. – Але в будь-якому разі я не можу відкинути ці слова. Йшлося про підозрілі обставини смерті якогось пацієнта. Ймовірно, то все якісь вигадки. Мені навіть соромно турбувати лікаря через це.

– Мабуть, хтось дізнався про ту історію з місіс Ґрейвз. – Голос міс Берджесс сповнився гніву. – Це жахливо, коли люди базікають про речі, яких зовсім не знають. Багато старших жіночок стають такими: вони думають, що всі навколо хочуть зжити їх зі світу – їхні родичі, слуги й навіть лікарі. Місіс Ґрейвз поміняла трьох лікарів, перш ніж звернулася до доктора Робертса. А потім, коли вона почала вигадувати щось і про доктора Робертса, він швиденько передав її доктору Лі. Це єдине правильне рішення у таких випадках, казав він. А після доктора Лі у неї був доктор Стіл, а потім доктор Фармер, аж поки бідолашна старенька не померла.

– Ви не повірите, як інколи з якоїсь дрібнички можуть роздути цілу сенсаційну історію, – сказав Баттл. – Щоразу, як лікар отримує щось у спадок від свого покійного пацієнта, люди неодмінно починають говорити якісь злісні речі. Так, ніби вдячному пацієнтові не можна залишити щось невеличке, чи то пак величке, своєму лікареві за його роботу.

– Тут завжди замішані родичі, – зазначила міс Берджесс. – Я не втомлююся казати, що саме смерть щонайкраще викриває всю ницість людської природи. Тіло ще не охололо, а вони вже починають скубатися, кому що дістанеться. На щастя, у доктора Робертса ніколи не було таких ситуацій. Він завжди сподівається, що його пацієнти нічого йому не залишать. Йому, здається, один раз залишили у спадок п’ятдесят фунтів, двічі він отримував ціпок й один раз золотий годинник. Але оце й усе.

– Лікарям буває непросто, – зітхнув суперінтендант. – Можна легко стати приманкою для шантажистів. З якихось найбезневинніших справ інколи розростаються справжні скандали. Тож лікарям не можна давати навіть найменшого приводу для злих язиків – медики мусять мати гострий розум і завжди бути напоготові.

– Ви багато в чому маєте рацію, – відповіла міс Берджесс. – Лікарі завжди потерпають від усіляких істеричних жіночок.

– О, так, ці істеричні жінки. Я тут собі подумав, що всі проблеми завжди саме від них.

– Маєте на увазі ту жахливу місіс Креддок?

Баттл удав, наче замислився.

– Так-так-так, коли це у нас було? Три роки тому? Чи більше?

– Та десь чотири чи п’ять. То була страх яка неврівноважена жінка! Я так тішилася, коли вона виїхала за кордон. І доктор Робертс теж був радий. Вона такої брехні навішала на вуха своєму чоловікові – ці жінки завжди так роблять. А він, бідолаха, був просто сам не свій і почав хворіти. А потім помер від сибірської виразки – заразився від інфікованого помазка для гоління.

– Я вже й забув, що там далі було, – збрехав Баттл.

– Пізніше вона поїхала за кордон і невдовзі сама померла. Але я завжди вважала її жахливою жінкою – такою, схибленою на чоловіках.

– Знаю я такий тип жінок, – прокоментував поліціянт. – То дуже небезпечна категорія. Лікарям краще триматися від них подалі. А де саме вона померла? Я щось не дуже пригадую.

– Здається, в Єгипті. Від зараження крові. Якась місцева інфекція.

– Ще одна складність цієї професії, – сказав суперінтендант, перескакуючи на іншу тему, – це коли лікар підозрює, що когось із його пацієнтів отруює хтось із родичів. Що йому робити в такому разі? Він мусить або бути на сто відсотків упевненим, або ж тримати язик за зубами. І якщо він усе ж вирішує мовчати, тоді він потрапляє у дуже неприємну ситуацію, якщо потім ця людина помирає і починаються розмови про навмисне вбивство. Цікаво, чи доктор Робертс колись устрягав у подібні історії?

– Чесно кажучи, не думаю, – відповіла міс Берджесс, поринувши в роздуми. – Я ніколи не чула ні про що таке.

– Суто зі статистичної точки зору, цікаво було б дізнатися, скільки лікаревих пацієнтів помирає щороку. От наприклад, ви вже працюєте в доктора Робертса певну кількість років…

– Сім років.

– Сім років. То скільки смертей трапилося за цей час? Плюс-мінус.

– Важко відповісти на це запитання. – Міс Берджесс почала рахувати. На цей момент вона вже перестала поводитись із суперінтендантом так холодно й підозріливо. – Сім, вісім… Я однозначно не пригадаю точної цифри… Думаю, не більше тридцяти за весь цей час.

– Тоді, гадаю, доктора Робертса можна назвати кращим за багатьох інших лікарів, – доброзичливим тоном промовив Баттл. – А ще, я так розумію, більшість його пацієнтів доволі заможні й можуть дозволити собі ретельно дбати про своє здоров’я.