Але вона все зіпсувала, бо піддалася емоціям і вчинила дуже по-дурному. Якби вона зробила все як треба, то цієї миті могла б попивати чай із майором Деспардом десь у його клубі чи деінде.

Вона була зла на Роду. Подруга як ніколи дошкуляла їй. І ще цікаво, чого це її понесло в гості до місіс Олівер.

– Для чого ти ходила до місіс Олівер? – запитала вона вголос.

– Ну, вона ж нас запрошувала, – відповіла Рода.

– Так, але я не думаю, що вона справді мала це на увазі. Гадаю, вона всім так каже із ввічливості.

– Ні, вона дійсно чекала нас у гості. І вона прийняла мене надзвичайно гостинно – кращого прийому годі уявити. А ще вона подарувала мені одну зі своїх книжок. Ось, поглянь.

Рода вдоволено помахала своїм трофеєм.

– Про що ви говорили? – запитала Енн підозріливим тоном. – Часом не про мене?

– Боже, які ми марнославні!

– Я серйозно. Так чи ні? Ви говорили про… про вбивство?

– Ми говорили про її історії вбивств. Вона зараз пише роман, в якому хтось підклав отруту в шавлію та цибулю. Мені вдалося поспілкуватися з нею як зі звичайною людиною: вона розказала, якою важкою є праця письменниці, як їй деколи нелегко виплутуватися з різних сюжетних вузлів, а потім ми випили по чашечці чорної кави з гарячими тостами з маслом, – тріумфально підсумувала Рода.

Тоді вона додала:

– О, Енн, то ти хочеш сходити на чай?

– Ні, не хочу. Я вже пила чай. Із місіс Лоррімер.

– Місіс Лоррімер? Це та… та, яка теж була там.

Енн кивнула.

– Де ти з нею бачилася? Ти спеціально ходила до неї?

– Ні. Я наштовхнулася на неї на Гарлі-стріт.

– І як вона?

– Навіть не знаю, – неспішно відповіла Енн. – Вона була… була трохи дивна. Сьогодні вона поводилася зовсім не так, як того вечора.

– Ти й досі вважаєш, що це зробила вона? – запитала Рода.

Енн помовчала хвилину-дві, а тоді сказала:

– Не знаю. Не говори більше про це, Родо! Ти ж знаєш, як я ненавиджу обговорювати такі речі.

– Гаразд, люба. Що скажеш про адвоката? Беземоційний ходячий словник юридичних термінів?

– Радше тямущий і пильний єврей.

– Це звучить непогано. – Рода помовчала якусь мить, а тоді сказала: – А як там майор Деспард?

– Він був дуже милий.

– Ти йому сподобалася, Енн. Я в цьому впевнена.

– Не верзи дурниць, Родо.

– Що ж, побачиш сама.

Рода почала щось мугикати собі під ніс. Вона подумала про себе:

«Звісно, що вона йому сподобалася. Енн надзвичайно гарна. Щоправда, трохи безвольна й боязкувата… Вона ніколи не вирушить із ним у похід. Так-так, вона пищала б, як мале дитя, щойно побачила б якусь змію… Чоловіки завжди закохуються в жінок, які їм не підходять».

Уголос же вона промовила:

– Можемо сісти на цей автобус і доїхати до вокзалу Паддінґтон. Тоді встигнемо на потяг о 16: 48.

У кімнаті Еркюля Пуаро задзеленчав телефон. Піднявши слухавку, чоловічок почув чийсь шанобливий голос:

– Це сержант О’Коннор. Телефоную вам від імені суперінтенданта Баттла, щоб запитати, чи не могли б ви завітати до нього в Скотленд-Ярд об 11: 30.

Детектив дав ствердну відповідь, і сержант О’Коннор поклав слухавку.

Рівно об 11 годині 30 хвилин Пуаро вийшов із таксі й попрямував до дверей Нового Скотленд-Ярду. Цієї ж миті хтось схопив його за руку. То була місіс Олівер.

– Мсьє Пуаро. Як чудово! Ви ж мене врятуєте, правда?

– Enchanté[44], мадам. Чим я можу вам допомогти?

– Можете заплатити за моє таксі? Я не знаю, як так сталося, але я випадково взяла з собою сумочку, в якій тримаю гроші для поїздок за кордон. А таксист навідріз відмовляється брати франки, ліри чи марки!

Пуаро галантно дістав із кишені кілька монет, розрахувався з водієм і зайшов у будівлю разом із письменницею.

Їх провели до кабінету суперінтенданта Баттла. Той сидів за своїм столом зі ще дерев’янішим виразом обличчя, ніж завжди.

– Нагадує якусь новомодну скульптурку, – прошепотіла місіс Олівер до Пуаро.

Баттл підвівся й потиснув їм обом руки, після чого вся трійця сіла.

– Я подумав, що час нам уже провести невеличку зустріч, – мовив поліціянт. – Я розкажу вам, про що дізнався сам, а ви – про свої успіхи. Ще тільки зачекаємо на полковника Рейса і тоді…

Але в цей момент двері відчинилися, і до кабінету зайшов полковник.

– Даруйте за спізнення, суперінтенданте. Добрий день, місіс Олівер. Вітаю, мсьє Пуаро. Перепрошую, якщо змусив вас чекати. Річ у тім, що я від’їжджаю завтра й мав завершити багато справ.

– Куди ви вирушаєте? – запитала місіс Олівер.

– На невеличке полювання в Белуджистані.

З іронічною посмішкою на вустах Пуаро сказав:

– У тих краях зараз трохи неспокійно, чи не так? Мусите бути дуже обережними.

– Обов’язково, – відповів Рейс серйозним тоном, проте його очі зблиснули грайливим вогником.

– Маєте щось для нас, сер? – поцікавився Баттл.

– Так, зібрав інформацію про Деспарда. Ось, тримайте…

Він підсунув суперінтендантові стосик паперів.

– Там повно інформації про те, де й коли він бував. Мені здається, що більшість із цього не має жодного стосунку до нашої справи. Та й узагалі тут немає нічого компрометувального. Він міцний горішок з ідеальною репутацією. Прихильник суворої дисципліни. Місцеві його завжди любили й довіряли йому. В Африці, де полюбляють давати одне одному довжелезні імена, його прозвали «Чоловіком, що тримає рот на замку й судить по справедливості». Наші ж усі одностайно сказали б, що він Пукка Сагіб[45]. Він прекрасний стрілець, людина холодного розуму. Та й загалом далекоглядний і надійний чолов’яга.

Заледве розчулений цією хвалебною промовою, Баттл запитав:

– Чи є якісь раптові смерті, пов’язані з ним?

– Я надав цьому питанню особливу увагу. Одного разу він прийшов на поміч своєму товаришеві, на якого напав лев, і врятував його.

– Зараз ми маємо зосередитися не на історіях порятунку, – зітхнув суперінтендант.

– Але ж і наполегливий ви, Баттле. Що ж, мені вдалося накопати інформацію лише про один випадок, який потенційно може вас зацікавити. Під час подорожі у віддалені райони Південної Америки Деспард супроводжував професора Лаксмора, відомого ботаніка, та його дружину. Професор помер від лихоманки і був похований десь біля витоків Амазонки.

– Від лихоманки, кажете?

– Так, від лихоманки. Але, щоб бути зовсім чесним із вами, мушу сказати, що один із місцевих носіїв (якого, до речі, звільнили за крадіжку) розповідав, начебто професор не помер від лихоманки, а був застрелений. Проте цих чуток ніхто ніколи серйозно не сприймав.

– Здається, їхній час настав.

Рейс похитав головою.

– Я виклав вам факти. Ви просили зібрати інформацію, і ви маєте на неї право. Але я ні за що не повірю, що та брудна робота, свідками якої ми всі стали, справа Деспардових рук. Баттле, повірте, він – своя людина.

– Тобто людина, яка не здатна на вбивство?

Полковник Рейс завагався з відповіддю.

– Нездатна на те, що я назвав би вбивством, так, – зрештою сказав він.

– А проте здатна вбити когось, якщо на те будуть вагомі й незаперечні, на її погляд, причини?

– У такому разі я переконаний, що це справді були б вагомі й незаперечні причини!

Поліціянт похитав головою.

– Не можна дозволяти, щоб одна людина вирішувала долю іншої й брала закон у свої руки.

– Але так буває, Баттле. Бувають різні ситуації.

– Втім, так не має бути. От що я хочу вам сказати. А ви якої думки дотримуєтеся, мсьє Пуаро?

– Я погоджуюся з вами, суперінтенданте. Я ніколи не схвалював убивства.

– Але ж і цікаві розмови ви тут ведете, – втрутилася місіс Олівер. – Так, наче обговорюєте полювання на лисиць чи відстрілювання скоп для виготовлення капелюшків. А вам не здається, що є люди, яких таки треба вбивати?