Коли вони закінчили, дівчина підвелася і сказала:

– Сподіваюся, я не завдала вам надто великих незручностей. Скажіть, ви не проти… Тобто чи можна мені було б надіслати вам якусь із ваших книжок, щоб ви залишили там свій автограф?

Місіс Олівер засміялася.

– О, та в мене є краща ідея. – Вона відчинила дверцята шафки, що була в іншому кінці кімнати. – Яку ви хочете? Мені особисто до вподоби «Історія другої золотої рибки». Там принаймні не така цілковита дурня, як в інших книжках.

Трохи шокована від того, що авторка так висловлюється про свої творіння, Рода з радістю погодилася на дарунок. Місіс Олівер дістала книжку, розгорнула її, ефектно черкнула на ній своє ім’я і вручила її Роді.

– Ось, тримайте.

– Дякую вам дуже. Я чудово провела з вами час. Ще раз перепрошую, що потурбувала вас.

– Я рада, що ви зайшли, – сказала жінка.

Помовчавши якусь мить, додала:

– Ви надзвичайно миле дитя. До побачення. Бережіть себе, люба.

«І для чого я це сказала?» – пробурмотіла вона до себе, коли за гостею зачинилися двері.

Письменниця похитала головою, розтріпала волосся рукою і знову поринула в неймовірні пригоди Свена Г’єрсона і фаршированої гуски.

Місіс Лоррімер вийшла з дверей певного будинку на Гарлі-стріт. Якусь мить вона постояла на ґанку, а тоді спустилася східцями вниз.

На її обличчі було якесь незрозуміле поєднання емоцій – вираз похмурої рішучості та дивної невпевненості водночас. Вона трохи насупила лоба, так, ніби намагалася цілком і повністю зосередитися на якомусь одному питанні, що остаточно поглинуло всі її думки.

Саме в цю мить на протилежному боці дороги вона побачила Енн Мередіт.

Енн стояла там, розглядаючи великий багатоквартирний будинок на розі вулиці.

Місіс Лоррімер завагалася на секунду, а тоді все-таки перейшла дорогу й підійшла до дівчини.

– Як поживаєте, міс Мередіт?

Енн аж підскочила від несподіванки і обернулася.

– О, добрий день!

– Ви досі в Лондоні? – запитала місіс Лоррімер.

– Ні-ні. Я лише на один день приїхала. Маю тут деякі юридичні справи.

Дівчина і далі кидала погляд на великий багатоквартирний будинок.

– У вас щось сталося? – запитала жінка.

– Сталося? – заговорила Енн дещо винуватим голосом. – Та ні, зовсім ні. Що ж у мене могло статися?

– Ви маєте такий вигляд, наче вас щось непокоїть.

– Ні, нічого такого. Тобто так, але це не важливо. Дурна дрібничка. – Дівчина тихо засміялася, а тоді продовжила: – Просто мені здалося, що я бачила, як моя подруга – дівчина, з якою ми живемо разом, – зайшла у цей будинок, і мені стало цікаво, чи це вона зайшла навідати місіс Олівер.

– Місіс Олівер живе тут? Я й не знала.

– Так. Вона днями заїжджала до нас, залишила свою адресу й запрошувала до себе в гості. От мені тепер цікаво, чи це була Рода, чи ні.

– Хочете зайти подивитися?

– Ні, я воліла б не йти.

– Ходімте тоді вип’єте чаю зі мною, – запропонувала місіс Лоррімер. – Тут неподалік є одне хороше місце.

– Дякую за запрошення, – сказала Енн, трохи вагаючись.

Вони пройшли по вуличці пліч-о-пліч, а тоді звернули вбік. Зайшли в невеличку кондитерську й замовили чай та кекси.

Вони сиділи у майже цілковитій тиші, і кожна з них, здавалося, насолоджувалася мовчанням іншої.

Раптом Енн запитала:

– А місіс Олівер приходила до вас із візитом?

Місіс Лоррімер похитала головою.

– До мене не приходив ніхто, крім мсьє Пуаро.

– Я не це мала на увазі… – почала Енн.

– Невже? А мені здається, що саме це, – відказала місіс Лоррімер.

Дівчина різко здійняла очі вгору. Вона кинула швидкий, повний переляку погляд на місіс Лоррімер. Утім, щось в обличчі співрозмовниці заспокоїло її.

– До мене він не приїжджав, – повільно мовила вона.

Запала мовчанка.

– А суперінтендант Баттл до вас приходив? – запитала Енн.

– О, так, звісно, – відповіла жінка.

– І що він вас запитував? – трохи вагаючись, поцікавилася дівчина.

Місіс Лоррімер знуджено зітхнула:

– Все за звичною процедурою, я так розумію. Стандартні запитання. Він був дуже люб’язним.

– Гадаю, він з усіма проводив таку розмову.

– Впевнена, що так.

Між ними знову повисла тиша.

Тоді Енн сказала:

– Місіс Лоррімер, а як ви гадаєте – вони коли-небудь дізнаються, хто це зробив?

Дівчина вп’ялася поглядом у тарілку перед собою й не бачила, як її старша співрозмовниця з цікавістю поглянула на дещо пригнічену юну постать перед собою.

– Я не знаю… – тихо промовила місіс Лоррімер.

– Це все так жахливо, правда ж? – пробурмотіла Енн.

Місіс Лоррімер продовжувала вивчати дівчину поглядом, сповненим цікавості. Однак тепер в її очах з’явилися ще й відблиски співчуття. Жінка запитала:

– Енн Мередіт, а скільки вам років?

– М-мені? – затнулася дівчина. – Мені двадцять п’ять.

– А мені шістдесят три, – сказала місіс Лоррімер. Вона повільно повела далі: – Більша частина вашого життя ще попереду…

Енн здригнулася.

– Я можу легко втрапити під автобус дорогою додому, – сказала вона.

– Це так. А я можу і не втрапити.

Жінка промовила це якимось таким незрозумілим тоном, що Енн аж звела на неї свої здивовані очі.

– Життя – складна річ, – прорекла місіс Лоррімер. – Ви зрозумієте це, коли доживете до мого віку. Воно вимагає від нас безмежної сміливості й неабиякої стійкості. Але врешті-решт усі ми постаємо перед запитанням: а чи було воно того варте?

– Ой, ні, не кажіть такого, – запротестувала Енн.

Місіс Лоррімер засміялася, знову опанувавши себе.

– Не варто вести такі похмурі розмови про життя, – підсумувала вона.

Жінка покликала офіціанта й розрахувалася за каву та кекси.

Вийшовши з кафе, вони побачили, як вулицею неквапно проїжджало таксі. Місіс Лоррімер махнула водієві рукою.

– Вас підвезти? – запитала вона свою юну компаньйонку. – Я збираюся на південь від парку.

Обличчя Енн раптом трохи просяяло.

– Ні, дякую. Бачу, що моя подруга повертає отам за ріг. Ще раз дякую, місіс Лоррімер. Бувайте.

– Бувайте. Щасти вам, – сказала літня жінка.

Вона сіла в таксі й поїхала, а Енн поспішила вздовж вулиці.

Обличчя Роди засяяло від радості, коли вона побачила свою подругу, але потім на ньому з’явився легкий вираз провини.

– Родо, ти бачилася з місіс Олівер? – одразу запитала Енн.

– Так, бачилася.

– І я тебе піймала.

– Не знаю, що ти хочеш цим сказати. Пройдімося цією вулицею й сядьмо на автобус. Ти ж пішла у справах зі своїм кавалером. Я гадала, він принаймні зводить тебе десь на чай.

Енн замовкла на мить, пригадуючи відлуння іншого голосу, який сказав їй: «Може, перетнемося десь із вашою подругою і сходимо всі разом на чай?»

А тоді пригадала, як поспіхом, не встигнувши все ретельно обдумати, відповіла: «Дякую вам велике, але ми вже домовилися про зустріч з іншими людьми».

Брехня, така неймовірно дурна брехня. Найгірше, коли ми просто говоримо перше, що стукає в голову, замість того щоб замислитися на хвилинку-дві й придумати щось розумніше. Чому ж не можна було сказати: «Дякую, але моя подруга вже домовилася з деким про зустріч»? Оце й усе, що треба було вигадати, коли б ви, як і Енн, не воліли брати Роду з собою на чай.

Їй було дивно, що вона так сильно бажала уникнути Родиної компанії. Не було жодного сумніву, що вона не хотіла ділити Деспарда з подругою. Вона ревнувала. Ревнувала його до Роди. Рода була такою яскравою, такою приємною співрозмовницею, сповненою енергії та любові до життя. Здається, Рода сподобалася майору, коли той приїжджав до дівчат у гості. Але ж це саме через Енн він завдав собі клопоту і, власне, відвідав їх. Рода завжди була такою: їй навіть робити нічого не треба було, та вона однаково затьмарювала всіх решта. Тож, звісно, Енн зовсім не хотіла ділити запрошення на чай із подругою.