На протилежному боці столу місіс Олівер запитувала майора Деспарда, чи знає він про якісь рідкісні, невідомі широкому загалу отрути.

– Що ж, ну є, наприклад, кураре.

– Мій любий друже, та це ж vieux jeu[10]! Таке вже сотні разів траплялося. Я ж кажу про щось абсолютно нове!

Майор Деспард сухо відповів:

– Дикі племена доволі традиціоналістичні в цьому плані. Вони надають перевагу старим перевіреним методам, які успадкували від діда-прадіда.

– Як нецікаво, – запротестувала місіс Олівер. – Я ж, навпаки, вважала, що вони повсякчас експериментують з різноманітними травами й іншими речами. Тут ціле неоране поле для дослідників, як на мене. Вони могли б просто прийти додому й прикінчити всіх своїх багатеньких старих дядьків за допомогою якогось нового препарату, про який ще ніхто не чув.

– Таке треба шукати не серед диких племен, а, навпаки, всередині цивілізації, – відповів Деспард. – У сучасних лабораторіях, наприклад. У культурах абсолютно безневинних на позір мікробів, які, втім, можуть викликати страшні хвороби.

– Моїй аудиторії таке не зайде, – заперечила письменниця. – Та й до того ж усі ці назви такі схожі між собою – стафілококи, стрептококи і ще бозна-що – моя секретарка неодмінно щось наплутає, вже не кажучи про те, що це зовсім не цікаво. Чи не так? А ви що про це думаєте, суперінтенданте Баттл?

– У реальному житті ніхто не переймається питанням делікатності методів, місіс Олівер, – відповів поліціянт. – Люди зазвичай обирають миш’як, бо він надійний і його легко дістати.

– Дурниці, – сказала вона. – Просто річ у тім, що в Скотленд-Ярді ви маєте цілу купу злочинів, які ніяк не розкриєте. А от якби у вас працювала жінка…

– Власне кажучи, ми маємо…

– Так-так, ці жахливі жінки-поліціянтки у сміховинних капелюхах, які тільки те й роблять, що чіпляються до людей у парках! Я ж говорю про жінок на керівних посадах. Жінки тямлять у злочинах.

– Так, зазвичай із них виходять дуже успішні злочинниці, – зауважив Баттл. – Вони вміють зберігати холодний розум. Просто неймовірно, як вони можуть вести свою гру, навіть оком не змигнувши.

Містер Шайтана тихо засміявся.

– Жіноча зброя – це отрута, – озвався він. – Гадаю, є багато жінок, які звели когось зі світу за допомогою отрути, однак про них ніхто так і не дізнався.

– Звісно, що є, – весело промовила місіс Олівер, накладаючи собі в тарілку побільше мусу з фуа-гра.

– Лікарі теж мають безліч можливостей для цього, – продовжив містер Шайтана замислено.

– Я з вами не погоджуюся, – вигукнув доктор Робертс. – Коли ми й отруюємо своїх пацієнтів, то хіба з чистої випадковості. – Він зайшовся щирим сміхом.

– Але якби я хотів скоїти злочин… – повів далі містер Шайтана.

Він замовк, і щось у тиші, що запала опісля, прикувало увагу всіх присутніх.

Усі обличчя були повернені до нього.

– Я намагався б зробити все максимально просто. Зрештою, бувають же ж нещасні випадки – хтось когось ненавмисно підстрелив – чи навіть якісь побутові інциденти.

Він знизав плечима й підняв келих.

– Але хто я такий, щоб про щось розповідати, коли за столом зібралося стільки справжніх експертів…

Він підніс келих до уст. Полум’я свічки відкинуло червону винну тінь на його обличчя з напомадженими вусами, маленькою борідкою та химерними бровами…

На якусь мить запала цілковита тиша.

Тоді озвалася місіс Олівер:

– А зараз за двадцять чи двадцять по? Янгол пролетів… А в мене ноги не схрещені, то, мабуть, це чорний янгол![11]

Коли всі повернулися до вітальні, там на них уже чекав стіл для бриджу. Гостям подали каву.

– Хто грає в бридж? – запитав містер Шайтана. – Знаю, що місіс Лоррімер грає. І доктор Робертс. А ви граєте, міс Мередіт?

– Так. Хоч і не дуже добре.

– Чудово. А ви, майоре Деспард? Гаразд. Отже, ви четверо гратимете тут.

– Яке щастя, що на нас чекає бридж, – місіс Лоррімер зізналася Пуаро. – Я одна з найзатятіших шанувальниць бриджу, яких тільки бачив світ. Ця гра просто полонила мою душу. Та я навіть відмовляюся приходити до когось у гості, якщо після вечері не передбачається кілька партій бриджу! Бо мені стає смертельно нудно. Мені соромно за себе, але нічого не можу з цим удіяти.

Шляхом знімання колоди були визначені пари: Місіс Лоррімер з Енн Мередіт проти майора Деспарда та доктора Робертса.

– Жінки проти чоловіків, – оголосила місіс Лоррімер, сівши на своє місце й узявшись уміло тасувати карти. – І як вам карти, партнерко? Моя заявка – форсинг два[12].

– Якби ви виграли, – вигукнула місіс Олівер, сповнюючись феміністичними сентиментами, – то показали б чоловікам, що не все завжди лише так, як їм того хочеться.

– Бідолашні, без надії сподіваються, – весело промовив доктор Робертс, починаючи тасувати другу колоду. – Гадаю, ви роздаєте, місіс Лоррімер.

Майор Деспард повільно сів на своє місце. Він дивився на Енн Мередіт так, наче його щойно осяяло, яка ж вона вродлива.

– Зніміть, будь ласка, – нетерпляче сказала місіс Лоррімер. Перепрошуючи, він зняв карти з колоди, яку жінка протягувала до нього.

Місіс Лоррімер почала здавати відточеними рухами.

– У сусідній кімнаті є ще один стіл для бриджу, – повідомив містер Шайтана.

Він рушив до дверей, і четверо інших гостей пішли слідом за ним у невеличку, проте затишно омебльовану кімнату для куріння, де на них чекав другий стіл для бриджу.

– Треба розділитися на пари, – сказав полковник Рейс.

Містер Шайтана похитав головою.

– Я не граю, – відмовився він. – Бридж не моя гра.

Усі запротестували, що тоді й вони не будуть грати, однак господар дому відмовився слухати будь-які заперечення і зрештою гості примостилися за столом. Пуаро та місіс Олівер проти Баттла та Рейса.

Містер Шайтана поспостерігав за ними деякий час, посміхнувся своєю мефістофелівською посмішкою, побачивши, при якому розкладі карт місіс Олівер заявила «два без козиря», а тоді безшумно вийшов в іншу кімнату.

Тут гравці були в самому розпалі гри, і кожне обличчя мало вкрай серйозний вигляд. Торги відбувалися в пожвавленому темпі. «Одна чирва». «Пас». «Три трефи». «Три піки». «Чотири бубни». «Контра[13]». «Чотири чирви».

Містер Шайтана зупинився і якусь мить спостерігав за усім цим з посмішкою на вустах.

Потім він пройшов через кімнату і вмостився у великому кріслі поруч із каміном. До вітальні внесли тацю з напоями й поставили її на столику біля крісла. Мерехтіння вогню відбивалося у кришталевих корках пляшок з алкоголем.

Містер Шайтана, який підходив до питання освітлення як до мистецтва, облаштував усе так, що здавалося, наче цілісіньку кімнату освітлює лише вогонь у каміні. Приглушеного світла маленької лампи, що була одразу поруч із кріслом, якраз вистачало для читання книжок, якщо господареві помешкання так заманеться. Притлумлене верхнє освітлення надавало приміщенню відчуття м’якості. А от над столом для бриджу освітлення було дещо інтенсивніше, і з-за столу й далі долинали монотонні вигуки.

– Один без козиря, – чіткий, рішучий голос місіс Лоррімер.

– Три чирви, – агресивні нотки в голосі доктора Робертса.

– Пас, – тихий голос Енн Мередіт.

Деспардів голос завжди лунав після невеличкої паузи. І ні, Деспардові треба було трохи часу не тому, що він був недотепою, а радше тому, що був людиною, яка звикла обдумувати кожне слово, перш ніж говорити.

– Чотири чирви.

– Контра.

Мерехтливе сяйво вогню вигравало на обличчі містера Шайтани. Той посміхнувся.

Він продовжував сидіти на своєму місці й посміхатися. Його повіки легенько затремтіли.