Пуаро рухався швидким темпом, і Баттл дивився на нього з інтересом.

– Щось не так, мсьє Пуаро? Здається, ви кудись сильно поспішаєте.

– Це правда, друже. Щось мене непокоїть.

– Щось конкретне?

Детектив похитав головою.

– Ні. Але різне трапляється. Ніколи не можна бути певним…

– Ви все-таки щось недоговорюєте, – констатував суперінтендант. – Ви наполягли, щоб ми чимдуж примчали сюди, не втрачаючи ні хвилини, та й узагалі змусили констебля Тернера тиснути газ на повну! Що вас непокоїть? Дівчина вже загнана в кут.

Пуаро мовчав.

– Чого ви боїтеся? – не вгавав Баттл.

– А чого завжди бояться у таких випадках?

Поліціянт кивнув.

– Ваша правда. Я от собі думаю…

– Про що ви думаєте, друже мій?

Суперінтендант неспішно відповів:

– Думаю, чи міс Мередіт знає, що її подруга розповіла дещо місіс Олівер.

Пуаро енергійно закивав головою, даючи Баттлові зрозуміти, що це ж питання тривожить і його.

– Треба поспішати, друже, – промовив він.

Вони закрокували швидким темпом удовж берега річки. На воді не було видно жодного судна, однак, щойно обійшовши вигин річки, бельгієць раптом став як укопаний. Баттл теж одразу побачив усе своїм метким оком.

– Майор Деспард, – сказав він.

Чоловік був на відстані близько двохсот ярдів від них і простував уздовж берега.

Трохи далі від нього на воді виднілися дівчата, що плили на плоскодонці. Рода відштовхувала човен шестом, а Енн лежала й сміялася, поглядаючи на подругу. Жодна з них не дивилася в бік берега.

І тоді це сталося. Рука Енн протягується, Рода втрачає рівновагу, випадає за борт, відчайдушно хапається за рукав Енн, човен розгойдується, плоскодонка перевертається, двоє дівчат борсаються у воді.

– Ви це бачили? – закричав Баттл і кинувся вперед. – Наша маленька Мередіт схопила подругу за щиколотку і штовхнула її у воду. Господи милосердний, та це вже четверте вбивство в неї за душею!

Вони обидва бігли щосили. Але дехто випередив їх. Було зрозуміло, що жодна з дівчат не вміє плавати, тож Деспард одразу кинувся до найближчого до них місця на річці, не роздумуючи заскочив у воду й поплив до них.

– Mon Dieu[72], а це цікаво! – вигукнув Пуаро. Він схопив Баттла за руку. – До кого з них він попливе першим?

Дівчат віднесло течією одна від одної: їх розділяли близько дванадцяти ярдів.

Деспард плив до них, щосили загрібаючи воду руками. Він прямував до Роди.

Баттл також підбіг до води й кинувся у річку. Деспардові вдалося витягнути Роду. Він виніс її на берег, поклав на землю й одразу скочив назад у воду, чимдуж пливучи до того місця, де ще секунду тому виднілася Енн.

– Обережно, – крикнув Баттл. – Там водорості.

Деспард і Баттл приплили туди водночас, але Енн уже зникла під товщею води.

Нарешті вони дістали її на поверхню і потягли разом до берега.

Роді допомагав Пуаро. Зараз вона вже сиділа прямо, намагаючись знову дихати рівно.

Чоловіки поклали Енн Мередіт на землю.

– Штучне дихання! – вигукнув поліціянт. – Єдине, що може допомогти. Але, боюся, вже занадто пізно.

Втім, він усе-таки взявся за справу. Пуаро став поруч, готовий будь-якої миті його підмінити.

Деспард звалився на землю обіч Роди.

– Ви в порядку? – запитав він хриплим голосом.

Вона неспішно відповіла:

– Ви врятували мене. Ви врятували мене… – Вона простягла до нього руки і, відчувши доторк його долонь на своїх, раптом зайшлася сльозами.

– Родо… – лише й вимовив він.

Їхні руки переплелися…

У його голові раптом вималювалася картина: африканська пуща й Рода – весела та сповнена жаги пригод – пліч-о-пліч із ним…

– Ви хочете сказати, – промовила Рода недовірливим тоном, – що Енн навмисно штовхнула мене? Так, скидалося на те. А ще вона знала, що я не вмію плавати. Але чи… чи вона справді хотіла так зробити?

– Дуже навіть хотіла, – відповів Пуаро.

Вони саме їхали околицями Лондона, ведучи цю розмову.

– Але ж… але чому?

Детектив нічого не відповів. Про себе він подумав про один із мотивів, що підштовхнув Енн на такий учинок, і цей мотив зараз сидів поруч із Родою.

Суперінтендант Баттл прокашлявся, перш ніж сказати:

– Мушу вас попередити, міс Довз: те, що ви зараз почуєте, може вас неабияк шокувати. Як виявилося, місіс Бенсон, у якої жила ваша подруга, померла зовсім не через нещасний випадок. Принаймні у нас є підстави так вважати.

– Що ви маєте на увазі?

– Ми припускаємо, – сказав Пуаро, – що це Енн Мередіт поміняла пляшечки місцями.

– О ні, ні, який жах! Це неможливо. Чому саме Енн? Для чого?

– У неї були свої причини, – відповів суперінтендант. – Але річ, міс Довз, у тім, що міс Мередіт гадала, що ви були єдиною людиною, яка могла б допомогти нам натрапити на слід, розповівши про цей інцидент. Я так розумію, ви не казали Енн, що вже встигли повідати про той випадок місіс Олівер?

– Ні, – повільно мовила Рода. – Я думала, її це розізлить.

– О так. Це її дуже розізлило б, – прокоментував Баттл із похмурим обличчям. – Утім, вона вважала, що ви єдина, хто може поставити її в небезпечне становище. Отож вона вирішила… ем… прибрати вас.

– Прибрати? Мене? О Боже, це дикість якась! Я не можу в це повірити.

– Що ж, тепер вона вже мертва, – сказав суперінтендант, – тож немає сенсу провадити цю розмову далі. Хай там як, але вона не була для вас хорошою подругою, міс Довз, і це факт.

Машина зупинилася перед дверима будинку.

– Ми зайдемо до мсьє Пуаро, – оголосив Баттл, – і там усе обговоримо.

У вітальні Пуаро їх зустріла місіс Олівер, яка саме балакала з доктором Робертсом. Вони пили херес. Письменниця була вбрана в один зі своїх нових дивакуватих капелюшків і в оксамитову сукню з бантом на грудях, на якому примостився великий огризок від яблука.

– Заходьте, заходьте, – гостинно погукала жінка, так, наче це був її власний будинок.

– Щойно я отримала ваш дзвінок, одразу зателефонувала докторові Робертсу, і ми швиденько примчали сюди. В нього там пацієнти чекають і вмирають, але він однаково прийшов. А може, їм насправді й краще без нього. Ми хочемо все-все дізнатися.

– О так, я взагалі не розумію, що відбувається, – сказав Робертс.

– Eh bien, – мовив Пуаро. – Справа закрита. Вбивцю містера Шайтани нарешті знайдено.

– Так-так, місіс Олівер розповіла мені про це. Таке миле дівча ця Енн Мередіт. Мені аж не віриться. Ніколи в житті не назвав би її вбивцею.

– А втім, вона ще та вбивця, – втрутився Баттл. – На її рахунку три вбивства, а четвертому лише дивом удалося запобігти.

– Неймовірно! – пробурмотів Робертс.

– Зовсім ні, – заперечила місіс Олівер. – Вбивцею виявилася людина, яку підозрювали найменше. В житті все так, як і в книжках.

– Оце так деньочок видався, – сказав лікар. – Спершу лист від місіс Лоррімер. Я так розумію, то була підробка, еге ж?

– Саме так. Підробка в трьох примірниках.

– Вона й собі листа написала?

– Само собою. Підробка була доволі майстерною. Звісно, експерт одразу встановив би, що це фальшивка, але, зрештою, навряд чи хтось залучав би експерта до цієї справи. Усе вказувало на те, що місіс Лоррімер дійсно наклала на себе руки.

– Даруйте за мою цікавість, мсьє Пуаро, але що змусило вас запідозрити, що це не було самогубство?

– Невеличка бесіда зі служницею в будинку за адресою Чейн-лейн.

– Вона сказала вам, що Енн Мередіт була в місіс Лоррімер минулого вечора?

– Це теж, зокрема. Та ще й, розумієте, до того часу я вже зробив певний висновок щодо особистості людини, яка вбила містера Шайтану. І це була не місіс Лоррімер.

– Чому ви запідозрили міс Мередіт?

Пуаро підняв руку.

– Хвилиночку. Дозвольте мені подати свою відповідь трохи по-іншому, так би мовити, піти методом вилучення. Містера Шайтану вбила не місіс Лоррімер, це був не майор Деспард і – отут найцікавіше – навіть не Енн Мередіт…