Він зробив паузу, а тоді додав тихим голосом:

– Ось така моя історія, мсьє Пуаро.

– То містер Шайтана, – повільно почав детектив, – згадував – чи вам здалося, що згадував, – про цей інцидент того вечора у себе вдома?

Деспард кивнув.

– Мабуть, він дізнався цю історію від місіс Лаксмор. Її зовсім не важко розговорити. І таке відкриття його, напевно, неабияк розважило.

– У руках такої людини, як Шайтана, ця історія могла становити небезпеку для вас.

Деспард знизав плечима.

– Я не боявся Шайтани.

Пуаро нічого не відповів.

Майор тихо продовжив:

– Знову-таки, можете лише повірити чи не повірити мені на слово. Так, я розумію, що скидається на те, наче я мав мотив для вбивства Шайтани. Але я розповів вам свою історію, і тепер лише вам вирішувати, вірити в мою правду чи ні.

Пуаро простягнув руку вперед.

– Я вірю вам, майоре Деспард. Я не маю жодного сумніву, що в Південній Америці все відбулося саме так, як ви описали.

Обличчя Деспарда просяяло.

– Дякую, – лаконічно сказав він і дружньо потиснув руку бельгійця.

Суперінтендант Баттл прибув до поліційного відділку в Комбакрі, де його зустрів інспектор Гарпер.

Гарпер, чолов’яга з розпашілим обличчям, повільно підсумував своїм девонширським говором:

– Отак воно все й було, сер. Не було до чого придертися. Лікар не мав жодного питання. Ніхто більше не мав жодного питання. Тож чому б ми мали щось ставити під сумнів?

– Просто ще раз розкажіть мені про ті дві пляшечки. Я хочу скласти цілісну картину в голові.

– В одній був інжирний сироп. Здається, жінка вживала його регулярно. А в іншій була фарба для капелюхів, яку вона використовувала, чи то радше, яку використовувала для неї та юна леді, її компаньйонка, щоб освіжити колір її солом’яного капелюшка. Отож якось пляшечка надбилася, а фарби в ній було ще багато. Тоді місіс Бенсон сказала: «Перелий її у ту стару пляшку – пляшку з-під сиропу». Тут усе збігається, бо слуги чули цю розмову, тож і міс Мередіт, і покоївка, і прибиральниця – всі підтверджують це. Відтак фарбу перелили у стару пляшечку від інжирного сиропу й поставили її на верхню полицю у ванній кімнаті посеред інших скляночок і пляшечок.

– На ній не написали, що то не сироп, а фарба?

– Ні. Це, звісно, було вкрай безвідповідально. Про це ще коронер казав.

– Продовжуйте.

– У ту фатальну ніч жінка зайшла у ванну, дістала пляшечку «Інжирний сироп», налила собі чималу порцію і випила її. Вона тут же зрозуміла, що накоїла, й одразу викликала лікаря. А той саме поїхав до якогось іншого пацієнта, тож пройшло трохи часу, перш ніж його вдалося розшукати. Вони зробили все, що могли, але вона померла.

– І жінка сама вірила, що це був нещасний випадок?

– О так, усі так вважали. Очевидно, пляшки якось перемішалися. Ймовірно, то прибиральниця наводила порядок і переставила їх, проте вона божиться, що нічого такого не робила.

Суперінтендант Баттл мовчав. Він обдумував почуте. Як усе легко. Взяти пляшечку з верхньої полички, поставити її на місце іншої пляшечки. Коли трапляється така плутанина, майже неможливо визначити, хто винен. Особливо коли хтось робить це в рукавичках. Утім, останні відбитки на пляшечці однаково належали самій місіс Бенсон. Ось таке просте й легке, а все ж убивство! Ідеальний злочин.

Але чому? Який мотив? Ось це запитання не давало йому спокою.

– А ця юна леді, компаньйонка, отримала якісь гроші після смерті місіс Бенсон? – запитав він.

Інспектор Гарпер похитав головою.

– Ні. Вона взагалі пропрацювала тут тільки півтора місяця. Гадаю, то було не найкраще місце роботи. Як правило, молоді дівчата там довго не затримувалися.

Баттл далі не міг вималювати цілісну картину в голові. Отже, молодим дівчатам там працювалося не дуже добре. Місіс Бенсон, очевидно, була не найприємнішою господинею. Але якщо Енн Мередіт там не подобалося, вона ж могла просто піти звідтам, як це зробили її попередниці. Навіщо ж когось убивати? Хіба що йшлося про якесь безрозсудне бажання помсти. Він потрусив головою. Все це ніяк не складалося докупи.

– А хто успадкував гроші місіс Бенсон?

– Цього я не знаю, сер. Мабуть, племінники й племінниці. Але там і ділити майже не було що. Наскільки мені відомо, більшість свого доходу жінка отримувала від щорічної оренди.

Отже, і тут жодної зачіпки. А втім, місіс Бенсон померла. І Енн Мередіт приховала те, що вона колись була в Комбакрі.

Щось тут було нечисто.

Суперінтендант продовжив своє розслідування в копіткому пошуку істини. Він поговорив із лікарем, і той чітко і ясно заявив, що немає жодних підстав вважати, що це не був нещасний випадок. «Міс – уже не пригадаю, як її звуть, – миле, але зовсім безпорадне дитя. Страшенно засмутилася й занепала духом після пережитого». Далі була розмова з вікарієм. Він пам’ятав останню компаньйонку місіс Бенсон – гарну скромну дівчину. «Вона завжди приходила до церкви з місіс Бенсон. Місіс Бенсон була не те щоб недоброю, але трохи занадто суворою у своєму ставленні до молодих дівчат. Вона була з тих доволі строгих християнок».

Баттл поспілкувався ще з кількома людьми, але не дізнався нічого, що могло б допомогти. Енн Мередіт заледве хтось пам’ятав. Вона ж бо прожила серед цих людей лише місяць з лишком. А сама вона не була дуже яскравою особистістю, щоб залишити якесь особливе враження про себе. Всі, здавалося, пригадували лише те, що вона була симпатичною милою дівчиною.

Образ місіс Бенсон вимальовувався набагато чіткіше. Справжній гренадер, а не жінка. Не терпіла жодних заперечень. Ганяла своїх компаньйонок не на жарт, постійно міняла слуг. Не надто приємна особа. Але це й усе.

Втім, з якихось незрозумілих причин, покидаючи Девоншир, суперінтендант Баттл був на сто відсотків упевнений, що Енн Мередіт навмисно вбила свою колишню господиню.

Доки потяг суперінтенданта Баттла мчав на схід через Англію, Енн Мередіт і Рода Довз сиділи у вітальні Еркюля Пуаро.

Енн не мала бажання приймати запрошення, отримане ранковою поштою, але Рода її переконала.

– Енн, ти – боягузка. Так-так, справжнісінька боягузка. Не можна просто ховати голову в пісок, наче той страус. Сталося вбивство, і ти – одна з підозрюваних. Однак, сподіваюся, остання в їхньому списку…

– Це найгірше, що може бути, – трохи насмішкувато сказала Енн. – Вбивцею завжди виявляється та людина, яку підозрюють найменше.

– Хай там як, а тебе підозрюють, – продовжила Рода, не звертаючи уваги на слова подруги. – І зараз не можна відвертати голову й удавати, наче це вбивство – щось таке гидливе, що не має жодного стосунку до тебе.

– Але воно справді не має жодного стосунку до мене, – не вгавала Енн. – Тобто так, звичайно, я готова відповісти на будь-які запитання поліції. Але цей чоловік, цей Еркюль Пуаро, він же зовсім стороння людина.

– Але що він про тебе подумає, якщо ти уникатимеш зустрічі й намагатимешся триматися від нього якнайдалі? Він подумає, що тебе роздирає почуття провини.

– Мене зовсім не роздирає жодне почуття провини, – холодно відрубала Енн.

– Я знаю, люба моя. Ти не змогла б нікого вбити, навіть якби хотіла. Але цього не знають страшні підозріливі іноземці. Гадаю, нам варто прийти до нього по-дружньому. Інакше він сам сюди прийде й почне витягати інформацію зі слуг.

– У нас немає жодних слуг.

– Зате в нас є матінка Аствелл. А їй би лишень язиком із кимось поплескати! Ну ж бо, Енн, ходи. Це буде навіть весело.

– Не розумію, чому він хоче зустрітися зі мною, – гадала собі далі Енн.

– Щоб узути цілий Скотленд-Ярд, звичайно, – нетерпляче промовила Рода. – Ці аматори завжди хочуть обскакати поліцію, бо думають, що в поліції одні дурні працюють.

– Як ти вважаєш, цей Пуаро – розумний чоловік?