– Найкраще, мсьє Пуаро, – це самі люди, що вчиняють ці злочини.

Брови чоловічка легенько здійнялися вгору.

– Ага, бачу, я вас налякав, – промовив містер Шайтана. – Ах, мій любий, любий друже, ми з вами дивимося на ці речі наче з двох протилежних полюсів! Для вас злочин – це питання рутини: вбивство, розслідування, взятий слід і врешті-решт (ви ж бо, безумовно, свою справу знаєте) вирок. Мене ж такі банальності нітрохи не цікавлять! Мені байдужі будь-які неякісні екземпляри. А спійманий убивця – вже за визначенням невдаха. Він другосортний. Ні-ні, я дивлюся на справу з мистецької точки зору. Я колекціоную виключно найкраще!

– І те ваше найкраще – це…? – допитувався Пуаро.

– Мій сердечний друже… Це ті, чиї злочини не розкрили! Ті, кому вдалося уникнути покарання! Злочинці, які спокійно живуть собі серед нас, не викликаючи навіть тіні підозри щодо себе. Погодьтеся, що моє захоплення доволі цікаве.

– Власне кажучи, я використав би дещо інше слово для цього…

– Маю ідею! – вигукнув містер Шайтана, не звертаючи уваги на бельгійця. – Як щодо невеличкої вечері? Вечері, під час якої ви зможете познайомитися з моїми експонатами! Це справді пречудовий задум. Як це він мені раніше не спав на думку? О так, так… я це вже бачу, дуже добре бачу… Дайте мені трохи часу… тижня буде замало. Скажімо, ще за тиждень. Ви не будете зайняті? Який би нам обрати день?

– Мені підійде будь-який, – відповів Пуаро, вклонившись при цих словах.

– Гаразд… Тоді як щодо п’ятниці? Це у нас буде п’ятниця 18-го числа. Я собі зараз же внесу це в записник. Знали б ви, в якому я захваті від цієї ідеї.

– Не можу сказати те саме зі свого боку, – неспішно промовив Пуаро. – Не подумайте, що я невдячний за ваше люб’язне запрошення. Ні, це зовсім не так…

Шайтана перебив його:

– Проте це все шокує вашу тонку буржуазну натуру? Мій дорогий друже, ви повинні позбавитися обмежень, нав’язаних поліційною ментальністю.

Детектив повільно протягнув:

– Не буду заперечувати, що моє ставлення до вбивств цілковито буржуазне.

– Але, друже мій, чому ж так? Коли це якась дурнувата, абияк виконана різанина рівня м’ясника, то тут я мушу з вами погодитися. Проте вбивство може бути і справжнім мистецтвом! Убивця може бути митцем.

– Так-так, беззаперечно.

– То що ви скажете в такому разі? – запитав містер Шайтана.

– Що навіть у такому разі він однаково залишається вбивцею!

– Але ж, мій любий мсьє Пуаро, коли хтось робить свою роботу надзвичайно добре, то це виправдовує його! Ви хочете діяти вкрай нудним і нецікавим способом: повиловлювати всіх убивць, натягнути на кожного кайданки, а потім із самого ранечку перевішати їх усіх одним махом. Я ж вважаю, що по-справжньому успішний убивця має отримувати пенсію від держави й нескінченні запрошення на вечері від людей!

Бельгієць знизав плечима.

– Я не такий уже й байдужий до мистецтва злочину, як ви собі гадаєте. Я можу захоплюватися ідеальним убивством так само, як я можу захоплюватися тигром – цим розкішним золотаво-смугастим звіром. Але я волію захоплюватися ним із-поза меж його клітки. Я не стану заходити всередину. Хіба що цього вимагатиме мій обов’язок. А все тому, містере Шайтана, що тигр може накинутися…

Містер Шайтана розсміявся.

– Зрозуміло. Ну а вбивця?

– А вбивця може вбити, – відповів Пуаро серйозним тоном.

– Мій найдорожчий друже, ви страшенний панікер! То ви не прийдете ознайомитися з моєю колекцією… тигрів?

– Навпаки, я захоплений цією ідеєю.

– Як це сміливо з вашого боку!

– Ви мене не зовсім правильно розумієте, містере Шайтана. Мої слова – це певною мірою попередження. Ви хотіли, щоб я визнав вашу ідею щодо колекціонування вбивць цікавою. Я ж відповів, що радше використав би інше слово для цього. Я назвав би її небезпечною. Гадаю, містере Шайтана, ваше гобі можна назвати доволі небезпечним!

Його співрозмовник зайшовся мефістофелівським сміхом. Тоді він сказав:

– То я можу чекати на вас 18-го числа?

Пуаро легенько вклонився.

– Ви можете чекати на мене 18-го числа. Mille remerciements[6].

– Влаштуємо невеличкий прийом, – замислено протягнув Шайтана. – Не забудьте. Чекаю о восьмій вечора.

А тоді він пішов геть. Детектив постояв хвилину-дві, проводячи чоловіка поглядом.

Він повільно й замислено похитав головою.

Двері квартири містера Шайтани безшумно відчинилися. На порозі з’явився сивочолий дворецький і впустив Пуаро всередину. Потім так само абсолютно безшумно зачинив двері і вправно допоміг гостеві зняти пальто й капелюха.

Він пробурмотів тихим невиразним голосом:

– Як вас відрекомендувати?

– Мсьє Еркюль Пуаро.

Приглушений гул розмови вихором увірвався в коридор, коли дворецький прочинив двері й оголосив:

– Мсьє Еркюль Пуаро.

Зі склянкою хересу в руці містер Шайтана вийшов назустріч гостеві. Господар, як завжди, був бездоганно вбраний. Сьогодні він як ніколи сильно скидався на живе втілення Мефістофеля, а глузливий вигин брів здався ще підкресленішим, ніж зазвичай.

– Дозвольте мені відрекомендувати вам… Чи знайомі ви з місіс Олівер?

Шайтана – цей справжній шанувальник видовищ – отримав неабияке задоволення від здивування, що промайнуло обличчям Пуаро.

Місіс Аріадна Олівер була надзвичайно відома як одна з провідних авторок детективних та інших гостросюжетних творів. Її перу також належали такі популярні (хоч і нашпиговані помилками) статті, як «Злочинні схильності», «Видатні Crimes Passionnels[7]», «Вбивство заради кохання та вбивство заради вигоди: порівняння». До того ж вона була затятою феміністкою, і коли вся преса обговорювала якесь резонансне вбивство, то в місіс Олівер неодмінно брали інтерв’ю, а вона зазначала, що «от якби Скотленд-Ярдом керувала жінка!». Вона була ревною поборницею жіночої інтуїції.

Щодо решти, це була доброзичлива жінка середніх літ, радше симпатична, хоча й трохи безладна, з гарними очима й масивними плечима та копицею неслухняного сивого волосся, з яким вона постійно експериментувала. То вона могла з’явитися в образі чистокровної інтелектуалки з гладенько причесаним волоссям, зібраним на потилиці у величезний пучок, а вже наступного дня несподівано вразити всіх своїми завитками у стилі середньовічних Мадонн або ж і зовсім масивними, дещо неохайними, кучерями. На сьогоднішню зустріч місіс Олівер прийшла з гривкою.

Приємним низьким басом вона привіталася з Пуаро, якого вже мала змогу якось зустріти під час одного літературного обіду.

– Ну а з суперінтендантом[8] Баттлом, ви, безумовно, вже знайомі, – сказав містер Шайтана.

Кремезний здоровань із дерев’яним обличчям подався трохи вперед. Постать суперінтенданта не лише справляла враження, наче цей чоловік був увесь витесаний із дерева, а ще й не залишала сумнівів, що дерево це було взято зі справжнісінького бойового корабля.

Очевидно, Баттл був взірцевим представником Скотленд-Ярду. Він завжди мав незворушний і навіть трохи дурнуватий вигляд.

– Ми знайомі з мсьє Пуаро, – підтвердив суперінтендант.

Його дерев’яне обличчя розпливлося в усмішці, а потім одразу повернулося до свого звичного виразу беземоційності.

– А це полковник Рейс, – продовжив містер Шайтана.

Пуаро раніше не зустрічав полковника Рейса, але дещо про нього знав. Цей темноволосий красивий добряче засмаглий чоловік років п’ятдесяти зазвичай перебував десь у найвіддаленіших гарнізонах імперії – особливо якщо там назрівала якась біда. «Таємна служба» – це, звісно, доволі мелодраматичний термін, але за допомогою нього можна досить точно пояснити мирським умам специфіку та масштаби діяльності полковника.