Він подивився на співрозмовника.

– Отже, залишається…

– Місіс Лоррімер, – сказав Пуаро.

Задзеленчав телефон. Пуаро підвівся й узяв слухавку. Він щось сказав, тоді помовчав, потім знову сказав кілька слів у відповідь. Тоді поклав слухавку й повернувся до свого гостя.

Обличчя бельгійця було надзвичайно серйозним.

– Це була місіс Лоррімер, – сказав він. – Вона хоче, щоб я прийшов до неї. Негайно.

Двоє чоловіків не зводили один з одного погляду. Тоді Баттл повільно похитав головою.

– Я помиляюся, – мовив він, – чи ви чогось такого й очікували?

– Я це припускав, – відповів Еркюль Пуаро. – Лише припускав.

– Краще вам іти, – сказав Баттл. – Можливо, вам нарешті вдасться дізнатися правду.

День був непогожим, і кімната місіс Лоррімер здавалася темною й безрадісною. Та й сама жінка мала похмурий вигляд і справляла враження людини набагато старшої, ніж та, з якою Пуаро бачився під час свого попереднього візиту.

Вона привітала його своєю звичною впевненою усмішкою.

– Дякую вам, мсьє Пуаро, що так оперативно відреагували на моє запрошення. Я знаю, що ви дуже зайнята людина.

– До ваших послуг, мадам, – сказав Пуаро, легенько вклонившись.

Жінка натиснула на дзвіночок біля каміна.

– Попрошу принести нам чаю. Не знаю, як ви, а я вважаю неправильним отак стрімголов переходити до зізнань, не підготувавши для них відповідного ґрунту.

– Отже, на нас чекають зізнання?

Співрозмовниця не відповіла, бо в цю мить у кімнату зайшла покоївка. Коли вона отримала розпорядження від господині й залишила їх самих, місіс Лоррімер промовила доволі сухо:

– Якщо пам’ятаєте, коли ви були тут востаннє, то сказали, що прийдете, якщо я знову захочу з вами зустрітися. Гадаю, ви здогадувалися, з якої причини я захотіла б вас побачити вдруге.

Жінка сказала це й замовкла. Покоївка принесла чай. Місіс Лоррімер узялася розливати його у чашки і почала обговорювати інші актуальні теми. Вона вела бесіду дуже розважливо й мудро.

Невдовзі, скориставшись паузою, Пуаро зауважив:

– Я чув, що ви днями ходили разом на чай з юною мадемуазель Мередіт.

– Це правда. А ви нещодавно десь її бачили?

– Сьогодні по обіді.

– То вона в Лондоні чи ви їздили навідати її у Воллінґфорді?

– Ні, не їздив. Вона зі своєю подругою вшанувала мене візитом тут.

– О, з подругою. Я з нею ще не зустрічалася.

Детектив усміхнувся і промовив:

– Це вбивство так усіх зблизило. Ви з мадемуазель Мередіт разом чаюєте. Майор Деспард також намагається підтримувати з нею знайомство. Хіба що доктор Робертс тримається окремо.

– Я днями бачила, як він грав у бридж, – зазначила місіс Лоррімер. – У нього був цілком звичний бадьорий вигляд.

– Отже, він і далі полюбляє бридж?

– Так-так, і далі робить просто неймовірні заявки, але майже завжди справляється з ними.

Вона помовчала хвилину-дві, а тоді поцікавилась:

– А з суперінтендантом Баттлом ви бачилися?

– Також сьогодні після обіду. Власне кажучи, він був у мене, коли ви зателефонували.

Затуливши рукою обличчя від вогню, місіс Лоррімер запитала:

– І як він справляється?

Пуаро відповів серйозним тоном:

– Старий добрий Баттл не любить поспіху. Він повільно йде до істини, але він до неї точно добереться, мадам.

– Не знаю, не знаю. – Її губи скривилися в дещо іронічній посмішці.

Жінка повела далі:

– Він присвятив мені чимало уваги. Здається, суперінтендант назбирав інформацію про все моє життя, починаючи від юних літ. Він опитав моїх друзів і поспілкувався з моїми слугами – тими, що зараз працюють у мене, і тими, які працювали кілька років тому. Не знаю, що він сподівався відшукати, але впевнена, що він цього не знайшов. Міг би й просто повірити мені на слово. Бо я казала правду. Я знала містера Шайтану зовсім трішки. Ми познайомилися в Луксорі, як я й казала, і наше знайомство завжди залишалося лише поверхневим. Хоч яку інформацію Баттл назбирав, він не зможе заперечити цих фактів.

– Мабуть, не зможе, – погодився Пуаро.

– Ну а ви, мсьє Пуаро? Ви проводили якесь розслідування?

– Щодо вас, мадам?

– Саме так.

Чоловічок повільно похитав головою.

– Це нічого не дало б у підсумку.

– Що ви хочете цим сказати, мсьє Пуаро?

– Буду з вами відвертим, мадам. Ще на самому початку я розумів, що з-поміж усіх чотирьох людей, що були того вечора у кімнаті Шайтани, саме ви людина з найблискучішим розумом і найбільш раціональним та логічним способом мислення. Якби мені потрібно було робити ставки щодо того, хто з вас чотирьох міг найкраще спланувати вбивство і вийти сухим із води, то я неодмінно поставив би всі гроші на вас.

Місіс Лоррімер здійняла брови.

– Мені це сприймати за комплімент? – сухо запитала вона.

Пуаро продовжив, не звертаючи уваги на її слова:

– Для того, щоб злочин був успішним, зазвичай потрібно продумати кожну його деталь заздалегідь. Треба прорахувати всі можливі варіанти розвитку подій. Має бути ідеально підібраний час, щонайретельніше визначене місце. Доктор Робертс міг би провалити свій злочин через поспіх і надмірну самовпевненість. Майор Деспард здається занадто розважливим для такого злочину. Міс Мередіт утратила б голову і видала себе. Але ви, мадам, не припустилися б жодної з цих помилок. Ви зберегли б спокій та ясність розуму за будь-яких обставин. Ви від природи сповнені рішучості, і якщо ви й стаєте одержимою якоюсь ідеєю так сильно, що вона не залишає місця розсудливості, ви все-таки ніколи не втрачаєте голови.

Хвилину чи дві місіс Лоррімер сиділа мовчки, загадково всміхаючись. Нарешті вона сказала:

– То ось якої ви про мене думки, мсьє Пуаро. Що я жінка, яка може вчинити ідеальне вбивство.

– Принаймні ви досить люб’язні, щоб не обурюватися на мене за такі слова.

– Мені цікаво чути таку гіпотезу. Отже, ви вважаєте, що я єдина людина, якій би вдалося вбити Шайтану?

– Розумієте, мадам, є певні складнощі, – повільно промовив детектив.

– Невже? І які ж?

– Якщо пам’ятаєте, кілька хвилин тому я сказав щось на кшталт: «Для того, щоб злочин був успішним, зазвичай треба пропланувати кожну його деталь наперед». Я недарма сказав саме «зазвичай». Бо буває й інший тип успішного злочину. У вас колись було таке, що ви комусь раптом сказали: «Ану спробуй поцілити каменем в он те дерево» – і та людина, не задумуючись, бере й робить це і якимось чином таки поціляє в те дерево? Але коли вона хоче поцілити вдруге, то це вже не так легко. Бо вона починає замислюватися: «Так буде засильно… ні, таки треба сильніше… трохи правіше… трохи лівіше…» Першого разу вона зробила все на підсвідомому рівні – її тіло підкорилося мозку, як це буває в тварин. Eh bien, мадам, бувають такі злочини – вчинені спонтанно, від приступу раптового натхнення, в пориві піднесення, коли немає навіть секунди подумати про те, що робиш. Шайтану вбили саме в такому пориві. Раптове гостре бажання, спалах завзяття, блискавичність дій.

Він похитав головою.

– А це, мадам, зовсім не ваш тип злочину. Якби ви хотіли вбити містера Шайтану, ви свій злочин ретельно спланували б.

– Зрозуміло, – сказала вона, легенько махаючи рукою сюди-туди, відганяючи від себе жар полум’я. – А це був спонтанний злочин, отже, я не могла його вбити. Так, мсьє Пуаро?

Бельгієць легенько вклонився.

– Саме так, мадам.

– А проте… – Місіс Лоррімер нахилилася вперед і перестала махати рукою, коли сказала: – Це я вбила Шайтану, мсьє Пуаро…

Запала мовчанка… Довга, дуже довга мовчанка.

В кімнаті ставало дедалі темніше. В каміні потріскував і мерехтів вогонь.

Місіс Лоррімер та Еркюль Пуаро не дивилися одне на одного, а обоє вглядалися у полум’я. Здавалося, наче час зупинився.