Раптом він скочив на ноги.

– О на, маєш! Пропустив свою зупинку. Щось я забалакався з вами. Бувайте, мсьє Пуаро. Погляньте вниз, і побачите, як моя вірна тінь піде слідом за мною, щойно я вийду з автобуса.

Він попрямував у кінець автобуса й швиденько збіг сходами донизу. Пролунав дзвінок кондуктора. Не встиг автобус ще повністю зупинитися, як почулися два коротенькі «дзинь-дзинь»[42].

Пуаро подивився вниз і побачив, як Деспард уже крокує тротуаром. Але детектив не завдавав собі клопоту простежити, чи йтиме хтось за чоловіком, бо його думки були зайняті дечим іншим.

– «Не мав на увазі когось конкретного», – пробурмотів він сам до себе. – Цікаво, цікаво…

Колеги сержанта О’Коннора зі Скотленд-Ярду жартівливо прозвали його «мрією всіх служниць».

Сам сержант, звісно, був надзвичай гарним чоловіком. Високий, стрункий, широкоплечий. Однак таким неймовірно привабливим в очах протилежної статі його робили не так правильні риси обличчя й пропорції тіла, як грайливі, дещо пустотливі іскорки в очах. Не було жодного сумніву, що сержант дізнається все, що йому потрібно, і дізнається про це швидко.

Сержант О’Коннор справді діяв так блискавично швидко, що лише через чотири дні після вбивства Шайтани, заплативши три шилінги і шість пенсів за два квитки, він уже сидів на музичній виставі «Віллі Ніллі», поруч із міс Елсі Батт, колишньою покоївкою місіс Креддок, що проживала за адресою Норт-Одлі-стріт, 117.

Ретельно продумавши стратегію дій, сержант О’Коннор саме збирався розпочати свій наступ.

– …Цей персонаж нагадує мені, – повідав він леді, – одного з моїх старих роботодавців. Креддок було його прізвище. Що то був за тип!

– Креддок, – повторила Елсі. – Я колись працювала в одних Креддоків.

– Гм, смішно. Цікаво, чи це були ті самі люди?

– Мої жили на Норт-Одлі-стріт, – сказала дівчина.

– А мої саме збиралися переїжджати до Лондона, коли я йшов від них, – одразу сказав О’Коннор. – І мені здається, що йшлося саме про Норт-Одлі-стріт. А місіс Креддок була ще та штучка.

Елсі аж відкинула голову назад.

– Та мені на неї терпіння просто не вистачало. Все їй завжди не подобалося, все не так. Хай що зробиш – усе їй зле.

– І чоловікові від неї перепадало, правда ж?

– Увесь час нила, що він не звертає на неї уваги, не розуміє її. А ще вона постійно казала, як у неї щось болить, і повсякчас зітхала і стогнала. Хоча про мене, то вона була здорова, як кобила.

О’Коннор ляснув себе по коліну.

– Оце точно! Там ще якась мутна історія була з її лікарем? Правда?

– Маєте на увазі доктора Робертса? То був дуже приємний джентльмен.

– Ви, дівчата, всі однакові, – сказав сержант. – Завжди ведетеся на всіляких поганців. Знаю я таких «джентльменів», як він.

– Ні-ні, ви помиляєтеся щодо нього. Він зовсім не такий. Та й що йому було робити, коли місіс Креддок постійно шукала з ним зустрічі? Якщо лікаря кличуть – йому треба йти. Про мене, то він сприймав її лише як пацієнтку. Це все вона влаштовувала. Ніяк не хотіла залишити його в спокої, просто ніяк.

– Ну, як скажете, Елсі. Ви ж не проти, щоб я називав вас просто Елсі, правда? У мене таке враження, наче ми з вами все життя знайомі.

– Цього не досить, щоб ви могли називати мене Елсі, – сказала дівчина, задерши голову.

– Що ж, як бажаєте, міс Батт, – відповів О’Коннор, кинувши на співрозмовницю багатозначний погляд. – То що я там казав… О, ну нехай буде по-вашому, але ж чоловік її однаково був розлючений, хіба ні?

– Так, якось він був дуже сильно розізлився, – підтвердила Елсі. – Але про мене, то на той час він уже був хворий. І невдовзі, знаєте, взагалі помер.

– Ага, пригадую, він від чогось такого дивного помер, правда ж?

– Щось там японське. А все через новий помазок для гоління. Такий жах, я навіть подумати не могла, що ця річ може бути такою небезпечною. Я з того часу тримаюся подалі від усього японського.

– «Купуй англійське – підтримуй вітчизняного виробника» – ось моє кредо, – виголосив сержант О’Коннор повчальним тоном. – Ви казали, що між ним і лікарем була якась сварка?

Елсі кивнула, отримуючи задоволення від прокручування в голові подробиць минулих скандалів.

– Тоді наче коса на камінь найшла, – сказала дівчина. – Ну, принаймні господар лютував, бо лікар завжди був надзвичайно стриманим. Він лише повторював увесь час «Дурниці!» і «Та яка муха вас укусила?».

– І це все, я так розумію, відбувалося у них удома?

– Так-так. Господиня викликала лікаря додому. Вони саме сварилися з чоловіком, коли той прибув. От господар і зірвався на докторові Робертсі.

– І що він йому сказав?

– Вони, звичайно, не знали, що мені все чутно. Вони були у спальні місіс Креддок. А я прямо відчувала, що там щось серйозне, тож швиденько схопила віник й побігла замітати сходи. Мені страшенно кортіло дізнатися, що там відбувається.

Сержант О’Коннор гаряче закивав головою, показуючи дівчині, що цілковито розуміє її, а сам потайки подумав, як добре, що їхня з Елсі розмова неофіційна. Якби дівчина була на формальному допиті у сержанта поліції О’Коннора, вона б ні за що в світі не зізналася, що підслухала якусь розмову.

– Як я вже казала, – продовжувала Елсі, – доктора Робертса взагалі майже не було чути, лише господар кричав безперестанку.

– Що він кричав? – запитав О’Коннор, знову підводячи дівчину до найважливішого моменту.

– Найрізноманітніші образи на адресу лікаря, – відповіла вона, смакуючи деталі тієї сварки.

– Які образи?

Здавалося, Елсі ніколи так і не поділиться тим, що почула того дня.

– Ну, я там багато чого не зрозуміла, – зізналася вона. – Всілякі там професійні фразочки, щось там про «неетичну поведінку», «переслідування своїх цілей» і таке інше. Ще чула, як він погрожував зробити так, щоб доктора Робертса викреслили з… як його там… Медичного реєстру? Чи щось таке.

– Так-так, – підтвердив О’Коннор. – На лікаря можна поскаржитися в Медичну раду.

– Ага, щось таке він і сказав. А місіс Креддок усе істерила, як мала дитина: «Ти мене ніколи не любив. Ти забув про мене. Ти залишив мене саму». А тоді вона сказала, що доктор Робертс став її милосердним янголом.

Потім лікар із господарем зайшли до вбиральні, зачинивши за собою двері спальні, і доктор Робертс сказав прямим текстом:

«За всієї поваги до вас, хіба ж ви не бачите, що ваша дружина – істеричка? Вона сама не знає, що говорить. Правду кажучи, для мене як для лікаря це дуже складний випадок, який уже висмоктав з мене всі сили. Я давно покинув би ним займатися, якби мене не змушував – тут він якось так складно висловився… ага, ось воно – обов’язок професійної етики». Отак він і сказав. Ще додав щось про те, що не можна переступати деякі межі, ну, типу, в стосунках між лікарем і пацієнтом. Від його слів господар трохи вгамувався, і тоді доктор Робертс додав:

«Послухайте, вам уже краще йти, а то ще спізнитеся на роботу. Просто обдумайте все спокійно. Гадаю, тоді ви зрозумієте, що все це просто якісь шалені вигадки. А я собі тут помию руки, перш ніж їхати до наступного пацієнта. Ще раз прошу вас гарно все обдумати. Вкотре запевняю вас, що все це не більше ніж плід хворої уяви вашої дружини».

А господар йому на те: «Я вже й не знаю, що думати».

І тоді він вийшов – а я, звісно, удавала, що страшенно зайнята прибиранням сходів, – але він однаково навіть не помітив мене. Уже потім я зрозуміла, що в ту мить він мав хворобливий вигляд. Лікар же, весело насвистуючи, мив руки у вбиральні, де була підведена гаряча та холодна вода. Тоді він вийшов зі своїм портфелем у руках, сказав щось до мене у своїй звичній приємній і радісній манері й спустився вниз по сходах енергійним, веселим кроком, як завжди. Бачите, ось чому я впевнена, що він нічого поганого не зробив. Це все її провина.