– Це було дуже мудро з вашого боку. Гадаю, я зможу дізнатися точну адресу. Щодо такої справи мусило бути слідство. Тож я знайду інформацію в офіційних записах коронера. Звичний робочий процес. До завтрашнього ранку мені вже підготують усі необхідні матеріали.

– А як щодо майора Деспарда? – запитала місіс Олівер. – Про нього ви щось дізналися?

– Я чекав на інформацію від полковника Рейса. Однак мої люди, звісно, слідкували за ним. І мені розповіли про одну цікаву річ: майор Деспард бачився з міс Мередіт в її будинку у Воллінґфорді. Але ви пам’ятаєте, як він сказав, що до того вечора в Шайтани ніколи з нею не зустрічався.

– Але ж вона дуже симпатична дівчина, – пробурмотів Пуаро.

Баттл засміявся.

– Так, гадаю, це все пояснює. До речі, сам Деспард не збирається віддаватися на поталу долі. Він уже звернувся до адвоката. Складається таке враження, наче він очікує неприємностей.

– Він людина, що мислить на два кроки вперед, – сказав детектив. – Такі люди люблять бути готовими до будь-якого повороту подій.

– Відповідно, така людина не стала б поспіхом устромляти комусь кинджал у груди, – зітхнув Баттл.

– Ні, хіба що не залишалося б жодного іншого виходу, – продовжив Пуаро. – Пам’ятайте, що він уміє діяти швидко.

Суперінтендант поглянув на нього через стіл.

– Ну а як щодо ваших карт, мсьє Пуаро? Щось ви не поспішаєте їх відкривати.

Чоловічок усміхнувся.

– Бо ще немає що відкривати. Чи ви думаєте, я від вас щось приховую? Це зовсім не так. Я зібрав небагато фактів. Я спілкувався з доктором Робертсом, з місіс Лоррімер, майором Деспардом (розмова з міс Мередіт на мене ще чекає) – і що я дізнався? А ось що! Я дізнався, що доктор Робертс – пильний спостерігач, а місіс Лоррімер має неймовірну здатність зосереджувати всю свою увагу на чомусь, але зовсім-зовсім не бачить, що відбувається довкола неї. Втім, вона страшенно любить квіти. Деспард помічає лише ті речі, які йому подобаються – такі як килими чи мисливські трофеї. Він не має ані того, що я називаю зовнішнім баченням (тобто здатності бачити деталі навколо себе, якою володіють справді спостережливі люди), ані внутрішнього бачення – зосередженості, сфокусованості на одному предметі. Його бачення цілеспрямовано обмежене. Він бачить лише те, що відповідає складу його розуму.

– Отже, оце ви називаєте фактами? – з цікавістю запитав Баттл.

– Але це і є факти. Можливо, вони незначні, а проте факти.

– А як щодо міс Мередіт?

– Я залишив її наостанок. Але її я теж запитаю про те, що вона пам’ятає з інтер’єру кімнати.

– Дивні у вас методи роботи, – замислено промовив суперінтендант Баттл. – Чиста психологія. А не думаєте, що ваші співрозмовники просто водять вас за ніс?

Пуаро похитав головою й усміхнувся.

– О ні, це неможливо. Не важливо, чи вони хочуть допомогти, а чи заплутати, вони однаково розкривають свій склад розуму.

– Ну, щось у цьому, звісно, є, – задумливо проказав суперінтендант. – Проте я не зміг би так працювати.

Чоловічок усміхнувся й сказав:

– Я відчуваю, що зробив дуже мало порівняно з вами і з місіс Олівер. І з полковником Рейсом теж. Отож мої карти, які я викладаю перед вами на стіл, дуже й дуже слабенькі.

Баттл зблиснув на нього очима.

– Знаєте, мсьє Пуаро, козирна двійка – карта доволі низького порядку, а втім, вона може побити будь-якого з трьох тузів. Хай там як, а я хотів би попросити вас виконати одне непросте завдання.

– Яке ж це?

– Я хочу, щоб ви поспілкувались із вдовою професора Лаксмора.

– А чому ви самі з нею не зустрінетеся?

– Тому що, як я вже сказав, я вирушаю в Девоншир.

– А все-таки чому ви самі з нею не зустрінетеся? – повторив бельгієць.

– Ви не відступите, поки не отримаєте свого, еге ж? Гаразд, ось у чому річ: я думаю, що вам удасться витягти з неї більше, ніж мені.

– Бо мої методи не такі прямолінійні?

– Можна й так сказати, якщо хочете, – відповів Баттл з усмішкою на вустах. – Не дарма ж інспектор Джепп розповідає про вашу строкату фантазію.

– Таку ж, як і в покійного містера Шайтани?

– Гадаєте, йому вдалося б витягти з неї якусь інформацію?

– Гадаю, що йому таки справді вдалося витягти з неї інформацію, – повільно проказав Пуаро.

– Чому ви так вважаєте? – різко запитав суперінтендант.

– Через одну випадкову фразу, кинуту майором Деспардом.

– Хочете сказати, що він себе чимось видав? Це на нього не схоже.

– Ох, мій любий друже, ні разу не видати себе неможливо. Хіба що тоді вже зовсім рота не розтуляти! Розмова – прямий шлях до викриття.

– Навіть якщо людина бреше в розмові? – запитала місіс Олівер.

– Так, мадам. Тому що тоді одразу видно, що ви про щось та й брешете.

– Мені аж трохи незручно від таких балачок, – сказала жінка, підводячись зі свого крісла.

Суперінтендант Баттл провів її до дверей і потиснув її руку.

– Місіс Олівер, ви були на висоті, – похвалив він. – Мушу сказати, що з вас набагато кращий детектив, ніж із того вашого довготелесого лапландця.

– Він фін, – виправила письменниця. – І він, звичайно, дурник, але люди його люблять. Бувайте.

– Та й мені вже пора йти, – повідомив Пуаро.

Баттл написав адресу на клаптику паперу й сунув його детективові в руку.

– Тримайте. Спробуйте дізнатися від неї якнайбільше.

Пуаро всміхнувся.

– Що саме вас цікавить?

– Правда про смерть професора Лаксмора.

– Mon cher[47] Баттле! Та чи хтось знає правду хоч про щось у цьому світі?

– Я, наприклад, збираюся дізнатися правду про те, що сталося в Девонширі, – рішуче заявив поліціянт.

– Ой сумніваюся, – пробурмотів Пуаро.

Покоївка, яка відчинила двері будинку місіс Лаксмор у Південному Кенсінґтоні, зміряла Еркюля Пуаро поглядом глибокого невдоволення. Здавалося, вона не збиралася запросити гостя в будинок.

Своєю чергою Пуаро лише незворушно простягнув їй візитівку.

– Передайте це своїй господині. Гадаю, вона не відмовиться від зустрічі зі мною.

Він вручив покоївці одну зі своїх показних візиток, які використовував для створення пафосного ефекту. У кутку картки були виведені два лаконічні слова – «приватний детектив». Він замовив партію цих візитівок саме на випадок розмов із так званою прекрасною статтю. Адже майже кожна жінка – безневинна чи ні – прагне побачити справжнього приватного детектива і дізнатися, що йому потрібно.

Бельгійцеві, який був безцеремонно покинутий покоївкою за дверима, не залишилося нічого іншого, як вивчати поглядом дверне кільце й кривитися від огиди, спостерігаючи шари бруду на ньому.

– Ох! Ну невже не можна взяти трохи мийного засобу й потерти ганчіркою, – пробурмотів він собі під ніс.

Покоївка повернулася до гостя, дихаючи уривчасто від хвилювання, й запросила Пуаро досередини.

Вона провела його в кімнату на другому поверсі. То була доволі темна кімната, в якій запах підв’ялих квітів змішувався із запахом гару з неприбраних попільничок. Там також була сила-силенна шовкових подушок екзотичних кольорів, яких іще зроду-віку ніхто не прав. Стіни були смарагдово-зеленими, а стеля виконана під мідь.

Біля каміна стояла висока, доволі симпатична жінка. Побачивши відвідувача, вона пройшла вперед і заговорила своїм глибоким хриплим голосом.

– Мсьє Еркюль Пуаро?

Чоловічок уклонився. Він поводився трохи не так, як завжди. Звісно, він був іноземцем у чужій країні, але зараз він скидався на іноземця ексцентричного. Кожен його жест і порух віяв якоюсь вигадливістю. Його манери ледь-ледь, зовсім трішечки нагадували манери покійного містера Шайтани.

– Ви хотіли зі мною про щось поговорити?

Пуаро ще раз уклонився.

– Чи дозволите сісти? Гадаю, наша розмова займе трохи часу…

Жінка нетерпляче махнула рукою, показуючи на крісло, і сама сіла на краєчок дивана.