– Цілком можливо.

– Ну от бачите!

– Ви не розумієте. Мене цікавить не стільки жертва, скільки те, як убивство може змінити характер убивці.

– А що ви в такому разі можете сказати про вбивства на війні?

– На війні не ви вирішуєте, кого вбивати. А це якраз найнебезпечніша річ. Щойно людина сповнюється переконання, наче знає, хто має право жити, а хто ні, тоді така людина вже за крок від того, щоб стати найстрашнішим убивцею – таким, що вбиває не заради якоїсь вигоди, а заради ідеї. Така людина перебирає на себе функції le bon Dieu[46].

Полковник Рейс підвівся:

– Пробачте, але не можу більше залишатися з вами. Маю ще безліч справ. Я дуже хотів би дізнатися, чим усе це закінчиться. Втім, не здивуюся, якщо цій справі не буде кінця-краю. Адже навіть якщо ви дізнаєтеся, хто саме це зробив, буде майже неможливо довести провину цієї людини. Я надав вам усю інформацію, яку ви просили, але я вважаю, що Деспард не вчиняв цього вбивства. Можливо, до Шайтани дійшли якісь чутки про смерть професора Лаксмора, але це й усе. Деспард – своя людина, і я не вірю, що він може бути вбивцею. А я в людях розбираюся.

– А що ви можете сказати про місіс Лаксмор? – запитав Баттл.

– Вона живе в Лондоні, тож можете самі навідати її й розпитати що треба. Її адреса є серед документів, які я вам дав. Здається, вона мешкає десь у Південному Кенсінґтоні. Але я ще раз повторюю, що Деспард не той, хто вам потрібен.

Полковник Рейс вийшов із кімнати, ступаючи м’яко й безшумно, як справжній мисливець.

Суперінтендант замислено кивнув головою, коли двері за ним зачинилися.

– Мабуть, він має рацію, – підсумував Баттл. – Полковник Рейс справді вміє розбиратися в людях. А втім, ми не можемо нікому вірити просто на слово.

Він проглянув стос документів, які Рейс поклав на стіл, час від часу записуючи щось олівцем у блокноті, що лежав поруч.

– Суперінтенданте Баттл, – озвалася місіс Олівер. – То ви розкажете нам, що вам вдалося дізнатися?

Він звів на неї погляд й усміхнувся, від чого вираз його дерев’яного обличчя трохи пом’якшився.

– Це доволі грубе порушення правил, місіс Олівер. Сподіваюся, ви це розумієте.

– Дурниці, – сказала жінка. – Я впевнена, що ви розкажете нам рівно стільки, скільки вважатимете за потрібне.

Поліціянт похитав головою.

– Ні, – рішуче відповів він. – Карти на стіл. Ось наш девіз у розслідуванні цієї справи. Граємо абсолютно відкрито й чесно.

Місіс Олівер підсунулася на своєму стільці поближче.

– Тоді розповідайте, – мовила вона майже благальним тоном.

Суперінтендант неквапливо почав:

– Насамперед мушу сказати, що у справі вбивства самого містера Шайтани я не просунувся ні на крок. Огляд його документів не дав жодної підказки чи натяку. Що стосується чотирьох підозрюваних, то я, звісно, «промацую» їх, але наразі без особливих успіхів. Як уже раніше зазначив мсьє Пуаро, всі наші надії – лише на минуле. Коли дізнаємося, який саме злочин учинили ці люди (якщо взагалі вчинили, бо містер Шайтана міг просто безпідставно плескати язиком перед мсьє Пуаро, щоб справити на нього враження), тоді, ймовірно, зможемо зрозуміти, хто скоїв і цей злочин.

– То вам удалося щось дізнатися?

– Я зібрав трохи інформації щодо однієї особи.

– Кого саме?

– Доктора Робертса.

Місіс Олівер дивилася на Баттла, тамуючи дух від захоплення в передчутті цікавої історії.

– Мсьє Пуаро вже знає, що я перевірив усі можливі сценарії. Передусім я запевнився, що серед лікаревих родичів не було якихось раптових смертей. Якомога ретельніше я вивчив усі зачіпки, тож усе зводиться лише до єдиної можливої теорії – але й вона доволі притягнута за вуха. Кілька років тому Робертс, ймовірно, дозволив собі трохи зайвого у стосунках із однією зі своїх пацієнток. Можливо, там нічого такого й не було. Найімовірніше, не було. Але та жіночка була істеричкою, вкрай емоційною леді, що полюбляла влаштовувати сцени. І тоді її чоловік або сам зрозумів, що між його дружиною та її лікарем щось нечисто, або ж жінка не витримала й пришла із «зізнанням». Хай там як, а для лікаря запахло смаленим: розлючений чоловік його пацієнтки погрожував поскаржитися на нього в Генеральну медичну раду, а це, очевидно, могло б покласти край його професійній кар’єрі.

– І що було далі? – запитала захоплена розповіддю письменниця.

– Скидається на те, що Робертсу вдалося тимчасово втихомирити розлюченого чоловіка, який невдовзі помер від сибірської виразки.

– Сибірської виразки? То щось таке, на що хворіє худоба?

Суперінтендант усміхнувся.

– Саме так, місіс Олівер. Це вам не стріли племен південноамериканських індіанців, змащені отрутою, що не залишає слідів! Може, пригадуєте, як кілька років тому був великий переполох через партію дешевих помазків для гоління, які виявилися інфікованими. Було встановлено, що містер Креддок заразився саме через такий помазок.

– І його лікував доктор Робертс?

– О ні. Робертс занадто розумний, щоб таке зробити. Припускаю, що й сам Креддок був би проти такого. Єдиний доказ, який у мене є, – і це доволі цінний доказ – це те, що на той час серед лікаревих пацієнтів була людина, хвора на сибірську виразку.

– Хочете сказати, що лікар сам інфікував той помазок для гоління?

– Може бути. Але це лише припущення, адже ми не маємо жодних доказів. Це лише можлива гіпотеза. Але доволі реальна.

– Але він потім не одружився з місіс Креддок?

– О ні, що ви. Гадаю, там були почуття лише з боку жінки, а він її симпатії не поділяв. Я чув, що вона була сама не своя від люті, але потім раптово зірвалася з місця й подалася на зиму в Єгипет. Там вона й померла від якогось дивного зараження крові. Воно має якусь складну медичну назву, але я не думаю, що вона вам зможе щось прояснити. Відомо лише, що ця хвороба зовсім не поширена в нас, але доволі часто трапляється серед тамтешнього місцевого населення.

– Тож лікар не міг її отруїти?

– Не знаю, – повільно відповів Баттл. – Я поспілкувався зі своїм знайомим бактеріологом – а від цих людей неможливо отримати якусь нормальну відповідь. Вони ніколи не можуть чітко сказати: так чи ні. Постійно лише «це можливо за певних умов», «це залежить від патологічних особливостей реципієнта», «науці відомі такі випадки», «багато залежить від індивідуальної ідіосинкразії» й далі в такому ж дусі. Втім, мені все-таки вдалося дещо вивідати у свого товариша. Він сказав, що ця бактерія чи бактерії могли потрапити в кров ще до того, як жінка покинула Англію. Симптоми могли проявитися не одразу.

– А місіс Креддок робила щеплення від тифу перед поїздкою до Єгипту? Наскільки я знаю, більшість людей його роблять.

– Саме так, мсьє Пуаро.

– І це щеплення їй робив доктор Робертс?

– Так. Але знову-таки, ми не маємо жодних доказів проти лікаря. Робертс дійсно зробив їй два стандартні щеплення, але ж то могли бути всього-на-всього щеплення від тифу. Або ж одне було справжнім щепленням, а друге – чимось іншим. Ми цього не знаємо і ніколи не дізнаємось. Можемо лише робити припущення. Все, що нам залишається, – це сказати, що могло бути й так.

Пуаро кивнув, замислившись про щось.

– Це якраз сходиться з тим, що якось сказав мені містер Шайтана. Він возвеличував успішного вбивцю – людину, яку ніхто ніколи не зможе звинуватити в її злочині.

– Але як тоді містер Шайтана міг почути про цей злочин? – запитала місіс Олівер.

Бельгієць знизав плечима.

– Цього нам ніколи не дізнатися. Свого часу він сам був у Єгипті. Ми це знаємо, тому що там він познайомився з місіс Лоррімер. Можливо, він почув, як якийсь місцевий лікар розповідав про дивний випадок смерті місіс Креддок і про те, як ніхто не міг зрозуміти, де ж вона підчепила ту інфекцію. Десь в іншому місці він міг також почути якісь плітки про стосунки Робертса та місіс Креддок. Потім він міг вирішити трохи розважитися, опосередковано натякнувши лікареві про цей випадок під час якоїсь розмови, і прочитав переляк у Робертсовому погляді. Але ми цього всього ніколи не з’ясуємо. Деякі люди володіють незвичним даром дізнаватися секрети всіх навкруги. Саме такою людиною і був містер Шайтана. Можемо лише сказати, що він мав певні здогади. Та чи були вони правдивими?