Пуаро зробив паузу, а тоді провадив далі:

– Що ж, як бачимо, це все нам не сильно допомагає. Відповідно, у нашому розслідуванні є лише один шлях: ми маємо повернутися в минуле.

Баттл зітхнув.

– Так, ви маєте рацію, – пробурмотів він.

– Отже, містер Шайтана вважав, що кожна з цих чотирьох осіб учинила вбивство. Чи були в нього якісь докази? Чи це були лише здогадки? Цього ми не знаємо. Навряд чи він міг мати докази щодо всіх чотирьох випадків…

– Тут я з вами згоден, – перебив Баттл, киваючи головою. – Це було б занадто великим збігом обставин.

– Гадаю, що все могло бути так: припустімо, десь зав’язується розмова про вбивство і містер Шайтана вловлює дивний вираз обличчя когось із присутніх. А він дуже вправно й легко зчитував найменші порухи міміки обличчя. Тоді він задля розваги вирішує провести свій невеличкий експеримент – починає якусь зовсім безневинну розмову, під час якої вивчає свого співрозмовника, помічаючи, коли той ледь відсахнеться, насупиться чи спробує змінити тему. Таке не важко провернути. Якщо ви підозрюєте певну таємницю, то це найпростіший спосіб підтвердити свою підозру. Тоді ви відзначаєте про себе реакцію співрозмовника на кожне слово й кожну фразу, бо знаєте, на що саме звертати увагу.

– Така гра точно була б до вподоби нашому покійному другові, – погодився Баттл.

– Тож можемо припустити, що в одному чи кількох випадках саме так усе й було. Щодо когось іншого він, можливо, справді мав певні докази. Однак я сумніваюся, що він мав досить інформації, щоб, наприклад, звернутися в поліцію, принаймні з однією з цих історій.

– Або то могли бути справи, які поліція не взялася б розглядати, – зазначив Баттл. – Часто буває так, що ми підозрюємо щось, знаємо, що там щось нечисто, але не можемо цього довести. Хай там як, але зрозуміло, що нам залишається одне: треба буде зібрати якнайбільше інформації про чотирьох осіб і особливо ретельно перевірити, чи не пов’язані вони з якимись смертями. Гадаю, ви, як і полковник, також звернули увагу на те, що Шайтана сказав за вечерею.

– Чорний янгол, – пробурмотіла місіс Олівер.

– Побіжний делікатний натяк на отруєння, нещасний випадок, можливості, що відкриваються перед лікарями, і на смерть від кулі. Гадаю, саме тоді Шайтана й підписав свій смертний вирок.

– Тоді ще така неприємна мовчанка запала, – сказала письменниця.

– Так-так, – промовив Пуаро. – Ці слова знайшли щонайменше одного адресата. І ця людина, ймовірно, подумала, що Шайтана знає набагато більше, ніж було насправді, і почала підозрювати, що все це просто прелюдія її кінця, що цей прийом – це лише драматична розвага, влаштована Шайтаною, кульмінацією якої мав стати арешт! Як ви вже сказали – він підписав свій смертний вирок, розважаючи гостей такими словами.

На якусь мить усі замовкли.

– Це розслідування буде тривалим, – зітхнув Баттл. – Нам не вдасться дізнатися всю необхідну інформацію одразу. До того ж ми мусимо діяти обережно. Не можна допустити, щоб хтось із чотирьох почав щось підозрювати. Ми маємо будувати всі наші запитання і загалом поводитися так, наче хочемо дізнатися інформацію тільки про це вбивство. Ніхто не має навіть припустити, ніби ми знаємо про мотив цього злочину. І найважче у всій цій ситуації те, що нам доведеться розслідувати аж чотири ймовірні вбивства з минулого, а не одне.

– Однак наш друг містер Шайтана не був безгрішним, – запротестував Пуаро. – Цілком можливо, що він припустився помилки.

– Щодо всіх чотирьох?

– Не думаю. Він не був настільки дурним.

– Тоді як, помилився щодо половини з них?

– Сумнівно. Я радше сказав би, лише щодо однієї людини.

– Отже одна безневинна людина і троє злочинців? Кепська ситуація. І біда в тому, що, навіть коли ми докопаємося до правди, це не обов’язково нам допоможе. Якщо хтось і штовхнув свою двоюрідну бабцю зі сходів у 1912 році, з цієї інформації мало користі в році 1937-му.

– Ще й як багато користі, – сказав Пуаро підбадьорливим тоном. – Ви це прекрасно знаєте. Знаєте не гірше за мене.

Баттл повільно кивнув головою.

– Я розумію, що ви маєте на увазі, – мовив він. – Почерк убивці.

– Тобто ви хочете сказати, – озвалася місіс Олівер, – що минула жертва також має бути заколота стилетом?

– Не обов’язково аж так один в один, місіс Олівер, – відповів суперінтендант, розвертаючись до неї. – Але я не сумніваюся, що це має бути якийсь дуже схожий тип убивства. Деталі, звісно, можуть відрізнятися, але суть має бути незмінною. Це дивна річ, але саме цим злочинці завжди себе видають.

– Люди – вкрай неоригінальні створіння, – підсумував Еркюль Пуаро.

– Але жінки, – сказала місіс Олівер, – уміють завжди бути різними. Я, наприклад, ніколи не скоїла б однакового вбивства двічі поспіль.

– Хіба ви ніколи не використовуєте той самий сюжет двічі? – запитав Баттл.

– «Вбивство Лотоса», – пробурмотів бельгієць. – «Ключ у воску від свічки».

Письменниця повернулася до нього, а її очі аж засвітилися від вдячності за його ремарку.

– Ви дуже розумні, якщо змогли завважити це. Бо ці два романи, звісно ж, побудовані на однаковому сюжеті, але ніхто більше цього не помічає. В одному маємо викрадення документів під час неофіційного урядового прийому, а в другому – вбивство на Борнео в бунгало каучукового плантатора.

– Однак обидві історії побудовані на основі того самого задуму, – зазначив Пуаро. – Це один із ваших найкращих трюків. Каучуковий плантатор підлаштовує власне вбивство, а урядовий міністр – викрадення своїх же документів. В обох історіях в останній момент з’являється якась людина, що перетворює обман у реальність.

– А мені, місіс Олівер, сподобався ваш останній роман, – зізнався суперінтендант Баттл. – Той, де водночас застрелюють усіх головних констеблів. У вас лише в одному чи двох моментах є невеличкі огріхи щодо певних професійних тонкощів. І я знаю, що ви любите точність, тому подумав…

Місіс Олівер перебила його:

– Власне кажучи, мені байдуже до точності. Та й хто зараз дбає про точність? Абсолютно ніхто. Якщо репортер напише, що красива двадцятидворічна дівчина наклала на себе руки, ввімкнувши газ, а перед тим поглянула на море за вікном і поцілувала свого улюбленого лабрадора Боба на прощання, то чи буде хтось піднімати бучу, бо дівчині насправді було двадцять шість, вікна кімнати виходили на сад, а собака був сіліхем-тер’єром на ймення Бонні? Якщо журналісти можуть робити таке, то не бачу проблеми в тому, що я можу сплутати якісь поліційні чини й написати «револьвер», коли мала б написати «пістолет», «диктограф», маючи на увазі «фонограф», чи використаю в оповіді отруту, що дозволяє персонажу вимовити лише одне останнє речення перед смертю, і все. Що насправді важливо – це велика кількість смертей! Якщо оповідь стає трохи нудною – треба просто ще трохи крові. Хтось збирається щось розповісти – цю людину вбивають першою. Це завжди спрацьовує. Я використовую такий прийом у всіх своїх книжках, звісно, щоразу замасковуючи його по-іншому. Читачі обожнюють історії про отрути, які не залишають жодного сліду, про інспекторів-розтелеп, про дівчат, зв’язаних по руках і ногах десь у підвалі, який потроху наповнюється газом чи водою (вкрай клопіткий спосіб убити когось, їй-богу), і про героїв, які можуть голими руками розправитися щонайменше з трьома-сімома лиходіями за раз. Я за своє життя написала тридцять дві книжки – які насправді всі абсолютно однакові за своєю суттю, про що й зазначив мсьє Пуаро. Втім, ніхто більше цього не помітив. І я шкодую лише про одне – що зробила свого детектива фіном. Насправді я зовсім нічого не знаю про фінів, тому постійно отримую листи з Фінляндії, де мене повідомляють про речі, які мій герой-фін аж ніяк не міг сказати чи зробити. Схоже, вони там у Фінляндії дуже полюбляють читати детективи. Гадаю, це через довгі зими й короткі дні. А от у Болгарії чи Румунії, здається, люди зовсім не читають. Треба було зробити його болгарином.