Мені ще ніколи не доводилося бачити цього вампіра, але я не сумнівалася, що він не потребував підказок стосовно того, як тлумачити древню каліграфію.

Кожен, хто читав бестселери в покетбуці чи дивився телевізор, знає, що від одного вигляду вампіра в людей перехоплює дух, але ані книги, ані фільми не готують вас до зустрічі зі справжнім вампіром. Вони мають фігури настільки бездоганні, що скидаються на витвори вправного скульптора. А коли вони рухаються або розмовляють, то ваш розум просто не в змозі повністю охопити чуте й бачене. Кожен їхній рух пронизаний граціозністю, кожне слово — наче музика. Їхні очі заворожують — саме завдяки цій здатності вампіри й ловлять свою здобич. Один тривалий погляд, кілька тихих слів, легенький дотик — і ви вже в тенетах у вампіра, вирватися з яких не маєте жодного шансу.

Вдивляючись у вампіра в дальньому кутку, я з прохолодою в серці збагнула, що, на жаль, мої знання цього предмета мали суто теоретичний характер. І тепер, коли я опинилася з вампіром віч-на-віч, із цих знань було мало практичного зиску.

Єдиний вампір, із яким я мала більш, ніж поверхове знайомство, працював у Швейцарії на прискорювачі ядерних часток. Джеремі був тендітний та навдивовижу гарний, з яскраво-білявим волоссям, блакитними очима та веселим сміхом. Він переспав майже з усіма жінками в кантоні Женеви і тепер «обробляв» місто Лозанна. Я ніколи детально не розпитувала його, що робив він із жінками після того, як їх спокусив, і вперто відкидала його постійні запрошення до ресторану чи кафе. Мені завжди здавалося, що Джеремі є типовим представником породи вампірів. Але поряд із тим, що стояв переді мною, мій знайомий видався мені кістлявим, незграбним і дуже-дуже молодим.

Цей вампір був високим — понад шість футів на зріст, навіть зважаючи на кут зору, під яким я дивилася на нього згори, з галереї. Та й тендітним він не був. Широкі плечі, стрункі стегна, мускулисті ноги. Він мав навдивовижу довгі й рухливі руки — ознаку психологічної витонченості, котра вперто повертала до них ваш погляд: як ці витончені руки можуть належати такому великому й сильному чоловіку?

Мій погляд ковзав по ньому, а він аж прикипів до мене очима. З протилежного кутка читального залу вони були схожі на чорні вуглини, що визирали з-під так само чорних брів, одна з яких вигнулася знаком запитання. Обличчя вампіра й справді вражало: гладенькі щоки плавно переходили у високі вилиці, а вилиці переходили у брови, що нависали над очима, і захищаючи, і затіняючи їх. Його дивовижно широкий рот — єдина риса, що давала місце хоч для якоїсь подоби м’якості та делікатності над гострим підборіддям, — видавався так само недоречним, як і його навдивовижу довгі руки.

Та найбільше нервувала в цьому вампірі не бездоганність його статури, а моторошна комбінація сили, моторності та гострого розуму, яка відчувалася навіть на відстані. У чорних брюках та світло-сірому светрі, з чуприною чорного волосся, відкинутого з лоба і коротко підстриженим на потилиці, він скидався на пантеру, що була готова напасти будь-якої миті, але не поспішала цього робити.

Вампір усміхнувся, не оголивши зубів. То була стримана усмішка ввічливості. Та я мало не фізично відчула бездоганно прямі й гострі ряди його зубів за блідими губами.

Від самої думки про ці зуби хвиля адреналіну прокотилася моїм тілом, а пучки затерпли. Раптом мною заволоділа одна й тільки одна думка: «Тікай звідси. Негайно!»

Мені здалося, що сходи стали набагато далі, аніж за чотири кроки, які мені знадобилися, щоби здолати відстань. Я прожогом кинулася до нижнього ярусу, але перечепилася об останню сходинку і впала прямісінько в очікувально розпростерті руки вампіра.

Ясна річ, він першим встиг до нижньої сходинки.

Пальці його були холодні, а руки — міцні, як криця. Повітря довкола мене наповнив аромат гвоздики, кориці й іще чогось, схожого на ладан. Вампір поставив мене на ноги, підняв із підлоги примірник «Нотаток та загадок» і, злегка вклонившись, подав його мені.

— Я так розумію, ви — доктор Бішоп?

Тремтячи усім тілом, я кивнула.

Довгі бліді пальці його правої руки пірнули в кишеню і видобули звідти блакитно-білу візитну картку. Він подав її мені.

— Мене звуть Метью Клермон.

Я взялася за кінчик картки, намагаючись не торкатися його пальців. Поруч з іменем Клермон на візитці була зображена емблема Оксфордського університету з її трьома коронами та розгорнутою книгою, а потім ішов рядок із переліченням титулів, котрі свідчили, що його вже прийняли до Королівського наукового товариства.

Що ж, непогано для людини тридцяти з гаком років, хоча я підозрювала, що справжній вік вампіра був, принаймні, удесятеро більшим.

Мене не здивувало те, що вампір-професор спеціалізувався в біохімії й працював від Оксфордського центру нейробіології в шпиталі Джона Редкліфа. Бо ж кров та анатомія — дві улюблені дисципліни вампірів. На додаток до номера офіса й адреси електронної пошти, картка містила також номери трьох різних лабораторій. Може, він раніше мені й не траплявся, але знайти цього вампіра було неважко.

— Ви професор Клермон? — здавлено пискнула я, ледь придушивши в собі бажання заверещати і кинутися до виходу.

— Ми ще не зустрічалися, — проговорив вампір із якимось химерним акцентом у голосі. Загалом цей акцент був кембриджсько-оксфордським, але мав у собі м’яку нотку, яку я не могла визначити. Його очі, які він не зводив із мого обличчя, насправді виявилися не чорними: я побачила, що його розширені зіниці оточує сірувато-зелене срібло райдужної оболонки. Я була не в змозі від них відвернутися, від їх невідпорної притягальної сили.

Рот вампіра знову заворушився.

— Я палкий прихильник вашої наукової діяльності.

Я ошелешено витріщилася на нього. Так, теоретично професор біохімії може зацікавитися алхімією сімнадцятого сторіччя, але навряд чи. Торкнувшись комірця своєї білої сорочки, я швидко окинула поглядом приміщення. Окрім нас тут нікого не було. Ні біля дубових ящиків картотеки, ні біля комп’ютерів. А черговий за столиком замовлень, ким би він не був, не зміг би прийти мені на допомогу, бо перебував надто далеко.

— Мені дуже сподобалася ваша стаття про символізм кольорів алхімічної трансформації, а ваша робота про підхід Роберта Бойля до проблем стискування та розширення видалася мені вельми переконливою, — спокійно розказував Клермон так, немов уже звик бути єдиним активним учасником розмови. — Я ще не закінчив вашу нову книгу про освіту та професійну підготовку майбутніх алхіміків, але вона мені дуже подобається.

— Дякую, — прошепотіла я, буквально віддираючи слова від горлянки. Погляд вампіра перемістився мені на шию.

Я з переляку заходилася застібати ґудзики комірця.

Погляд неприродно дивовижних зіниць вампіра знову переплив на мої очі.

— Вам фантастично добре вдається занурювати ваших читачів у минуле.

Я сприйняла ці слова як комплімент, бо хто, як не вампір, добре знає минуле? Клермон на мить завагався.

— Можна запросити вас на вечерю?

Я аж рота роззявила від подиву. На вечерю? Зважаючи на його кулінарні вподобання, він пречудово зможе «повечеряти» мною просто тут, у бібліотеці. Навіщо ж відкладати?

— Я маю інші плани, — грубо бовкнула я, сама не в змозі чітко сформулювати, що ж то були за плани. Метью Клермон, безперечно, знав, що я відьма, хоча я й не збиралася святкувати Мабон.

— Дуже жаль, — пробурмотів він із легкою усмішкою. — То, може, іншим разом. Ви ж у Оксфорді на рік, еге ж?

Бути поруч із вампіром — це завжди нервує, до того ж гвоздичний аромат, який ішов від Клермона, чомусь нагадав мені химерний запах фоліанта «Ешмол 782». Не в змозі мислити чітко, я поспішно закивала головою. Бо так було безпечніше.

— Я так і думав, — мовив Клермон. — Не сумніваюся, що наші стежки ще перетнуться. Оксфорд — таке маленьке містечко…

— Дуже маленьке, — погодилася я, шкодуючи, що не поїхала на вихідні до Лондона.

— Що ж, бувайте, докторе Бішоп. Радий був із вами познайомитись, — сказав Клермон, простягаючи руку. За винятком короткої подорожі до моєї шиї, його очі жодного разу не відірвалися від моїх. Здається, він навіть жодного разу не блимнув. Зусиллям волі я змусила себе не відвернути погляду першою.