Йшов двадцять перший день вересня. Відьми у всьому світі трапезували напередодні осіннього рівнодення, святкуючи Мабон і вітаючи прихід зимової темряви. Але оксфордським відьмам доведеться обійтися без мене. Наступного місяця я мала виступити на важливій конференції з не менш важливою доповіддю, яка задасть тон усій дискусії. Та мої думки й ідеї ще остаточно не сформувалися; вони й досі перебували в хаотичному стані, й це мене нервувало.

Від думки про страви, що їх споживатимуть мої колеги-відьми де-небудь у Оксфорді, мій шлунок забурчав. Я була у бібліотеці з дев’ятої тридцять ранку і зробила лише коротку перерву на обід.

Шон взяв відгул, і тепер за столом видавання сиділа не знайома мені жінка. Від неї я вже натерпілася клопоту, бо вона запропонувала фільмокопію замість потріпаного оригіналу, який я замовила. Зачувши нашу суперечку, зі свого кабінету вийшов директор читального залу, пан Джонсон, і втрутився у розмову.

— Прийміть мої вибачення, докторе Бішоп, — похапцем мовив він, поправивши на перенісся окуляри у темній оправі. — Якщо цей манускрипт потрібен для вашої роботи, то ми раді виконати ваше замовлення. — З цими словами він пішов за книгою з обмеженим доступом, а коли приніс її, то знову розсипався вибаченнями за незручності, завдані мені новою та недосвідченою працівницею. Втішена тим, що мої наукові титули стали мені в пригоді, я цілий день провела у бібліотеці, читаючи отриману книгу.

Я витягнула з куточків обкладинки дві спіральні гирьки й обережно згорнула книгу, задоволена обсягом виконаної роботи. Надибавши у п’ятницю зачаклований манускрипт, я присвятила уїк-енд не алхімії, а виконанню рутинних завдань, щоб поновити в собі відчуття нормальності: заповнила бланки квитанцій, написала кілька рекомендаційних листів і навіть дописала відгук на одну книжку. Ці справи йшли впереміжку з більш прозаїчними ритуалами — пранням білизни, споживанням гігантської кількості чаю та намаганням куховарити за рецептами з кулінарних програм Бі-бі-сі.

Сьогодні я встала дуже рано й цілий день намагалася займатися нагальною роботою, щоб зосередити думки на ній, а не на спогадах про химерні ілюстрації в фоліанті «Ешмол № 782» та загадковий палімпсест. Я кинула погляд на стислий, розписаний погодинно, робочий розклад на день. Найлегшим був пункт третій. Відповідь на нього містилася в заумному періодичному виданні під назвою «Нотатки та загадки». Його примірник стояв у книжковій шафі, що сягала аж до високої стелі читального залу. Я відсунула стілець і вирішила, перш ніж іти з бібліотеки, поставити позначку «виконано» в одному з пунктів свого списку.

До горішніх полиць секції залу герцога Гамфрі, відомої під назвою Сельден-Енд, можна було піднятися потертими сходами, котрі вели на галерею над читальними столами. Я пішла нерівними сходинками туди, де на дерев’яних полицях акуратними хронологічними рядами розташовувалися книги в захисних цератових обкладинках. Здавалося, ніхто цими книгами не цікавився — окрім мене та одного викладача древньої літератури з Магдалинського коледжу Оксфордського університету. Я знайшла поглядом потрібний мені фоліант і стиха вилаялася: він стояв на верхній полиці, тож рукою його не дістати.

Хтось тихо хихикнув — і я аж підскочила з переляку. Крутнула головою, придивилася — може, той «хтось» сидить за столиком у дальньому кінці галереї? Але там нікого не було. Знову мені ввижаються голоси! Оксфорд і досі був безлюдним містом-привидом, а увесь університетський люд пішов понад годину тому, щоб перехилити перед вечерею по безкоштовній склянці хересу в кімнаті відпочинку для старшокурсників. У відьмацьке свято навіть Джиліан пішла підвечір із бібліотеки, востаннє запросивши мене на святкову вечірку й окинувши хитро примруженим поглядом стос книг на моєму столі.

Я пошукала поглядом ослінчик-підставку, але його ніде не було видно. Бодліанська бібліотека зажила сумної слави саме через брак пристосувань, що полегшували читачеві пошук книг. Бо ж на пошуки ослінця десь у іншому читальному залі могло піти хвилин із п’ятнадцять — не менше. Я завагалася. Я ж переборола спокусу вдатися до магії в п’ятницю, коли мені трапилася зачаклована книга. А зараз… Чом би й ні? Ніхто й не помітить.

Попри ці раціональні міркування, по моїй шкірі побігли кольки. Я нечасто порушувала власні правила і добре пам’ятала ті нечисленні випадки, коли обставини змушували мене задіювати магію. Цього року це трапилося вже вп’яте, включно з випадками, коли мені довелося наслати заклинання на несправну пральну машину та торкнутися обкладинки фоліанта «Ешмол № 782». Не так вже й багато як для вересня, але й не особистий рекорд.

Я увібрала повні легені повітря, простягнула вгору руку й уявила, що тримаю книгу.

Дев’ятнадцятий том «Нотаток та загадок» висунувся на чотири дюйми, нахилився — наче його знімала з полиці чиясь невидима рука — і з глухим виляском гепнувся мені на долоню. І відразу ж розгорнувся на потрібній мені сторінці.

На все це пішло аж три секунди. Я зітхнула, немов хотіла разом із видихом випустити з себе частину своєї провини. Раптом моя спина наче кригою вкрилася.

Мене побачили, і це була не звичайна людина.

Коли одна відьма дивиться на іншу, це спричиняється до кольок у шкірі. Однак відьми — не єдині істоти, що існують у світі звичайних людей. Є також демони — творчі артистичні створіння, котрі йдуть вузькою линвою між божевіллям та геніальністю. «Рок-зірки та серійні убивці» — так моя тітка схарактеризувала цих химерних і приголомшливо-бентежних істот. А ще у світі є вампіри — древні й прекрасні. Вони харчуються кров’ю і здатні заворожити вас своєю чарівністю. Звісно, якщо відразу не вб’ють.

Коли на мене дивиться демон, я відчуваю його погляд як легкий та нервуючий поцілунок.

Коли ж на мене витріщається вампір, у мене виникає чітке й холодно-крижане відчуття небезпеки.

Я подумки перебрала читачів, що відвідували останнім часом читальний зал герцога Гамфрі. Так, якось серед них був один вампір — схожий на херувимчика монах, котрий із замріяним виглядом годинами сидів над середньовічними молитовниками та часословами. Але вампірів нечасто можна побачити у залах, де зберігаються рідкісні книги. Час від часу хтось із них, піддавшись почуттям марнославства та ностальгії, приходив у такий зал, щоб поринути у спогади, але це було нетипово.

Набагато типовішими серед відвідувачів бібліотек були відьми та демони. Сьогодні, наприклад, приходила Джиліан Чемберлен і вдивлялася в древні папіруси крізь збільшувальне скло. А в залі з музичною літературою побували принаймні два демони, не менше. Коли я проходила повз них попити кави в крамниці «Блеквел», вони отетеріло витріщилися на мене. Один із них раптом попрохав мене принести йому каву-латте, таким чином демонструючи, що його охопила в ту мить бозна-яка манія.

Але ні — зараз за мною спостерігав вампір, це точно.

Мені траплялися в житті кілька вампірів, адже я працювала на царині, що неминуче пов’язувала мене з науковцями, а лабораторії всього світу просто кишіли вампірами. Наука винагороджує тривалі й наполегливі зусилля. А через звичку працювати наодинці визнання та слава науковців зазвичай обмежуються вузьким колом їхніх колег та знайомих. Тому для досягнення вагомих результатів — і слави — більше годиться життя, яке триває не кілька десятиліть, а кілька сторіч.

У наші дні вампіри тяжіють до таких наукових сфер, як прискорювачі часток, розшифрування генетичного коду людини, а також молекулярна біологія. Колись вони натовпами обсідали такі царини, як алхімія, анатомія та електрика. Якщо наукова сфера пов’язана з вибухами, кров’ю або перспективою розкриття таємниць всесвіту, то будьте певні — там обов’язково є вампір.

Здобутий у чаклунський спосіб примірник «Нотаток та загадок», я стиснула в руках і обернулася, щоби поглянути на того, хто за мною піддивлявся. Він стояв у затінку з протилежного боку залу перед довідниками з палеографії, прихилившись до одного з граціозних дерев’яних стовпів, на яких трималася галерея. У руках він тримав «Довідник з типів письма, використовуваних в англійському рукописі до 1500 року» авторки Джанет Робертс.