— Війни не ведуться в такий спосіб тепер, — заперечив Натаніель, прорізавши своїм низьким голосом гомін, що здійнявся після пояснень Метью.

Метью повільно звів брову, намагаючись приховати роздратовання.

— Не ведуться?

— Війни ведуться на комп’ютерах. Зараз — не тринадцяте сторіччя. Рукопашний бій вже не потрібен. — Він кивнув на свій ноутбук, що стояв на буфеті. — За допомогою комп’ютера можна перемогти супротивника без єдиного пострілу і не проливши жодної краплини крові.

— Може, зараз і не тринадцяте сторіччя, Натаніелю, але декотрі з учасників конфлікту жили ще в ті часи і тому мають ностальгійну схильність знищувати супротивників старим і надійним способом. Залиш це мені та Маркусу, — додав Метью, гадаючи, що на цьому дискусія й скінчиться.

Натаніель похитав головою і втупився поглядом у стіл.

— Ти хочеш іще щось сказати? — спитав Метью і в голосі забриніли загрозливі нотки.

— Ви чітко дали зрозуміти, що в будь-якому разі чинитимете так, як вважатимете за потрібне, — завважив Натаніель, поглянувши на Метью своїми щирими карими очима. — Втім, робіть, як знаєте, — знизав він плечима. — Але ви робите помилку, вважаючи, що ваші вороги не скористаються сучасними методами для того, щоби знищити вас. Звичайними людьми теж не слід легковажити. Вони неодмінно помітять, коли вампіри та відьми почнуть знищувати одне одного на вулицях.

Друга сутичка Метью та Натаніеля мала стосунок не до війни, а до крові. Вона почалася досить безневинно, коли Метью заговорив про родинний зв’язок Натаніеля з Агатою Вільсон та про відьмацьких родичів Софі.

— Вкрай потрібно здійснити аналіз їхніх ДНК. І дитинки теж, коли вона народиться.

Маркус та Міріам кивнули, бо для них це було зрозуміле. Але решта з нас були трохи спантеличені.

— Натаніель та Софі ставлять під сумнів твою теорію, що демонічні риси є результатом непередбачуваних мутацій, а не спадковості, — сказала я, розмірковуючи вголос.

— Ми маємо дуже мало інформації, — сказав Метью, поглянувши на Геміша та Натаніеля з безпристрасністю науковця, що вивчає два невідомі науці екземпляри. — Наші теперішні висновки можуть бути хибними.

— Випадок Софі піднімає також питання про те, що, можливо, демони є більш спорідненими з відьмами, аніж ми вважали раніше, — додала Міріам, поглянувши на живіт жінки-демона. — Я ніколи не чула, щоб відьма народжувала демона, а тим паче — щоб від демона народжувалася відьма.

— І ви гадаєте, що я віддам зграї вампірів кров Софі і кров моєї дитини? — розлючено кинув Натаніель — він втрачав самоконтроль.

— Діана — не єдина істота у цій кімнаті, яку хотіла б дослідити Конгрегація, Натаніелю, — відповів Метью, але його слова аж ніяк не заспокоїли демона. — Твоя мати відчувала загрозу, що нависла над твоєю родиною, інакше вона не послала б вас сюди. Одного дня ти можеш виявити, що твоя дружина та дитина зникли. І якщо так станеться, то ти навряд чи коли-небудь побачиш їх знову.

— Досить, — різко обірвала його Сара. — Не треба його лякати.

— Заберіть ваші руки від моєї родини, — заволав Натаніель, важко дихаючи.

— Це для них — не загроза, — пояснив Метью. — Загроза йде від Конгрегації, від можливості відкритої ворожнечі між трьома видами створінь, а найбільше — від намагання вдати, що нічого такого не відбувається.

— Вони приходили по нас, Натаніелю. Я бачила, — рішуче сказала Софі, і її голос несподівано набув гостроти, яка бриніла у голосі Агати Вільсон, коли я розмовляла з нею в Оксфорді.

— А чому ти мені не сказала? — спантеличено спитав Натаніель.

— Я почала було розповідати Агаті, але вона перервала мене і наказала більше ні слова про це не казати. Вона страшенно перелякалася. А потім дала мені прізвище та адресу Діани в Медісоні. — Обличчя Софі знову набуло характерного невимушеного і замріяного виразу. — Добре, що мати Метью і досі жива. Їй сподобаються мої глечики. Я зображу її обличчя на одному з них. А ви, Метью, можете взяти мою кров на аналіз — і моєї дитинки теж.

Ця заява Софі фактично поклала край запереченням з боку Натаніеля. Коли Метью охопив усі запитання, на які він хотів відповісти, він взяв конверт, що лежав непомічений біля його ліктя. Конверт був запечатаний чорним сургучем.

— Тоді залишається одна незавершена справа. — Він підвівся і простягнув конверт. — Геміше, це тобі.

— Ой, ні, — сказав той і похапливо схрестив руки на грудях. — Краще віддай його Маркусу.

— Може, ти й дев’ятий лицар, але ти також є сенешалем лицарів Лазаря і моїм заступником. Існує протокол, і ми мусимо дотримуватися його, — відказав Метью, стиснувши губи.

— Кому знати, як не Метью, — пробурмотів Маркус. — Він — єдиний великий магістр в історії ордену, який коли-небудь подавав у відставку.

— А тепер я стану єдиним великим магістром ордену, який подав у відставку двічі, — мовив Метью, і далі тримаючи конверт.

— До біса протокол! — відрізав Геміш, гепнувши кулаком по столу. — Всі — геть із кімнати, окрім Метью, Маркуса та Натаніеля. — І, трохи подумавши, додав. — Будь ласка.

— А чому це ми маємо іти геть? — підозріло спитала Сара.

Геміш на мить зупинив погляд на моїй тітці.

— Ви теж залишайтеся.

І вони уп’ятьох зачинилися у їдальні до кінця дня. Одного разу Геміш вийшов і попросив бутербродів. Бо печиво, сказав він, давно з’їли.

— Чи це тільки мені, чи й вам також здається, що чоловіки навмисне вигнали нас із кімнати, щоб покурити сигари і поговорити про політику? — спитала я, намагаючись відволікти свої думки від зборів у їдальні за допомогою різкої й дисгармонійної суміші старих фільмів та вечірніх телепрограм. Ем і Софі в’язали, а Міріам розгадувала головоломку, яку вона знайшла у книзі, що обіцяла «Диявольськи важкі судоку». Вона час від часу вдоволено посміювалася і робила на полях якісь помітки.

— Що ти там робиш, Міріам? — спитала її Софі.

— Веду рахунок, — відповіла вона і зробила ще одну помітку.

— Про що вони там розмовляють? І хто бере гору? — спитала я в неї, заздрячи її здатності чути розмови на відстані.

— Вони планують війну, Діано. А стосовно того, хто бере гору, то ще рано казати, бо їхні результати майже рівні, — відповіла Міріам. — Втім, Маркус й Натаніель кілька разів вдало викладали свої аргументи, а Сара теж тримається непогано.

Уже впала ніч, ми з Емілі готували вечерю, коли засідання нарешті скінчилося. Натаніель та Софі тихо про щось говорили в сімейній кімнаті.

— Мені треба терміново зробити кілька телефонних дзвінків, — сказав Метью, цілуючи мене; його спокійний голос аж ніяк не відповідав напруженому виразу обличчя.

Побачивши його втому, я вирішила трохи почекати зі своїми запитаннями.

— Авжеж, — сказала я, торкнувшись його щоки. — Не поспішай. Вечеря буде за годину.

Метью поцілував мене, цього разу — довше і палкіше, і вийшов у задні двері.

— Хочу випити, — простогнала Сара, рушаючи до ґанку, щоб потайки викурити там цигарку.

Крізь сигаретний дим виднівся примарний силует Метью. Він перетнув садок і рушив до сараю. Геміш підійшов до мене ззаду і помацав очима мою спину та шию.

— Ти повністю одужала? — тихо спитав він.

— А ти як гадаєш? — День був довгий, Геміш заморився і тому не завдавав собі клопоту приховувати несхвальне ставлення до мене. Я похитала головою.

Геміш поволі відвів погляд убік, і я прослідкувала за його напрямом. Ми обоє побачили, як Метью пригладив волосся своїми довгими білими пальцями і зник у сараї.

— Тигре, тигре, ти — вогонь,

Що горить в нічному лісі…

— процитував Геміш Вільяма Блейка. — Цей вірш завжди нагадував мені про нього.

Я поклала ніж на різальну дошку і впритул поглянула на нього.

— Геміше, що ти маєш на думці?

— А ти в ньому впевнена, Діано? — спитав він. Ем витерла руки об фартух і вийшла із кімнати, кинувши на мене сумний погляд.

— Так. — Я витримала його погляд, намагаючись таким чином підтвердити свою впевненість у Метью.