— До нас хтось їде.
Метью відклав газету і підвівся.
— От і добре. Я очікував сьогодні на замовлення.
— Це не доставляння замовлення, а ті, хто збирається приїхати, але ще не прибули. А будинок вже приготувався до їхнього приїзду. — І вона пішла до пральної комори.
— Як, ще одна кімната? І де ж будинок її прилаштував цього разу? — гукнула Сара їй навздогін.
— Поруч із Маркусом, — відлунив голос Емілі із глибин пральної машини.
Ми почали вгадувати, хто ж приїде. Діапазон здогадок простягнувся від Агати Вільсон до подруг Емілі з «Чері Веллі», які полюбляли заявлятися на Геловін без попередження.
Ближче до обіду хтось солідно постукав у двері. За ними виявився маленький чорнявий чоловічок із розумними очима. Ми відразу ж впізнали його з фото, зроблених на вечірках знаменитостей у Лондоні та з телевізійних прес-конференцій. Решта сумнівів випарувалися, коли я відчула на своїх щоках легенькі поштовхи його погляду.
Загадковий гість виявився приятелем Метью — Гемішем Осборном.
— Ви, напевне, Діана, — сказав він просто і без всяких преамбул, по-шотландськи розтягуючи голосні. Геміш був вдягнений по-діловому: чорний костюм у тонку смужку, що сидів на ньому абсолютно бездоганно, блідо-рожева сорочка з важкими срібними запонками та пурпурова краватка з малесенькими чорними цятками.
— Так, це я. Привіт, Геміше. А Метью чекає на твій приїзд? — спитала я, відступаючи вбік і пропускаючи його.
— Скоріше — ні, — сухо відповів Геміш, залишаючись на ґанку. — А де він?
— Привіт, Геміше. — Метью з’явився так швидко, що я спершу відчула легенький подув вітру, а вже потім почула його кроки. Він простягнув приятелеві руку. — Яка приємна несподіванка!
Геміш втупився у простягнуту руку, а потім перевів погляд на її власника.
— Несподіванка? Що ж, поговоримо про несподіванки. Коли я приєднався до вашої… родинної фірми, ти присягнувся мені, що оце ніколи до мене не прийде. — І він помахав конвертом, на якому й досі трималася зламана чорна печать.
— Присягався. — Метью опустив руку і підозріло поглянув на Геміша.
— Ну гаразд, тоді з обіцянками все з’ясували. Наскільки я зрозумів із цього листа, а також із розмови з твоєю матір’ю, у тебе виникла якась проблема. — Геміш швидко зиркнув на мене, а потім знову поглянув на Метью.
— Так, — відповів Метью, стискаючи губи. — Але ти — дев’ятий лицар. Ти не маєш брати в цьому участь.
— Ти призначив демона дев’ятим лицарем? — спитала Міріам, виходячи з їдальні за Натаніелем.
— А хто це? — спитав Натаніель, струснувши у складених човником долонях квадратики гри «Ерудит» і роздивляючись несподіваного гостя.
— Мене звуть Геміш Осборн. А ви хто? — спитав він, немов звертаючись до несумлінного та впертого працівника. Нам тільки додаткового тестостерону в домі не вистачало!
— О, та я так — ніхто, — легковажно й безтурботно відказав Натаніель, прихилившись до одвірка. І провів поглядом Маркуса, коли той проходив повз нього.
— Геміше, що ти тут робиш? — сконфужено спитав Маркус, а потім помітив конверт. — Ой!
Мої предки вже збиралися в сімейній кімнаті, а будинок злегка ворушився на своєму фундаменті.
— Може, продовжимо розмову всередині? Бачиш, будинок непокоїться, зважаючи на те, що ти — демон, та ще й розлючений.
— Заходь, Геміше, — сказав Метью, намагаючись стягнути його з порога. — Маркус із Сарою ще не прикінчили запаси віскі. Ми принесемо тобі випити і посадимо біля каміна.
Але Геміш залишився там, де й був і продовжив розмову.
— Відвідавши твою матір, яка набагато охочіше відповідала на запитання, аніж це зробив би ти на її місці, я дізнався, що тобі були потрібні декотрі речі з дому. Алену було б абсолютно недоречно вирушати в таку довгу подорож, бо я однаково збирався приїхати сюди і спитати у тебе: що ти, в біса, задумав? — З цими словами він підняв чималеньку шкіряну валізу з велетенським замком, а також ще одну — меншу.
— Дякую тобі, Геміше. — Ці слова прозвучали досить приязно й сердечно, але Метью не приховував невдоволення через те, що Геміш порушив встановлену ним процедуру.
— До речі, про пояснення. До біса добре, що французам начхати на ввіз до їхньої країни англійських національних скарбів. Ти уявляєш, скільки б паперів довелося заповнити, якби я все це вивозив офіційно? І це за умови, що мені взагалі дозволили б це вивозити, а я в тому зовсім не впевнений.
Метью взяв у Геміша шкіряну валізку, схопив свого приятеля за лікоть і майже силоміць затягнув всередину будинку.
— Про це згодом, — похапцем мовив він. — Маркусе, візьми Геміша і відрекомендуй його родині Діани, поки я все це приберу.
— Ой, це ви, — захоплено вигукнула Софі, виходячи з їдальні. Її черевце помітно випиралося під футболкою з емблемою університету Північної Кароліни. — Ви — як Натаніель, а я така легковажна й безладна. Ваше обличчя теж є на одному з моїх глечиків. — Вона радісно поглянула на Геміша, який мав одночасно й ошелешений і вкрай задоволений вигляд.
— Тут іще хтось є? — спитав він, схиливши набік голову і поглянувши на мене одним оком, від чого став схожий на невеличку яснооку пташку.
— О, є — і багато! — радісно відповіла Софі. — Втім, ви не всіх їх побачите.
— Ходімо познайомишся з моїми тітками, — поспішно запропонувала я.
— Вони відьми? — Неможливо було вгадати, що мав на думці Геміш. Його гостре око не пропускало нічого, а обличчя було майже так само безпристрасне, як і в Метью.
— Так, відьми.
Метью зник нагорі з валізкою, а ми з Маркусом відрекомендували Геміша Емі. Вона ніби дратувала його менше, аніж я та Метью, тож тітка почала навколо нього метушитися. Біля дверей до комірчини нас зустріла Сара, яка вийшла подивитися — через що шум.
— От тепер ми маємо правильний конвентикль, — зазначила Софі, прикладаючись до пагорбку зі свіжого печива на кухонному столі. — Всі дев’ятеро: троє відьом, троє демонів і троє вампірів — присутні й пораховані.
— На те схоже, — погодилася Сара, окидаючи поглядом Геміша. А потім зиркнула на Ем, що літала кухнею, немов переполохана бджола. — Емілі, не думаю, що наш гість захоче чаю чи кави. Де наше віскі — в їдальні?
— Ми з Діаною звемо їдальню «кімнатою бойових дій», — повідомила Гемішу Софі, фамільярно беручи його під руку, — хоча як можна воювати, коли про це неодмінно дізнаються звичайні люди? Це єдине достатньо велике приміщення, де ми всі можемо вміститися. Сюди навіть примудряються втиснутися декотрі привиди.
— Привиди? — нервово спитав Геміш, послабляючи краватку.
— Ходімо до їдальні, — сказала Сара, беручи Геміша під другу руку. — Усі ходімо до їдальні.
Метью був уже там. Аромат гарячого воску наповнив повітря в кімнаті. Коли кожен із нас взяв свій улюблений напій і вмостився, де зміг, Метью взяв слово.
— Геміш має запитання, — повідомив він. — Натаніель і Софі — також. Тому, гадаю, говорити доведеться мені — та Діані.
З цими словами Метью ввібрав повні легені повітря — і почав. Він охопив усе: «Ешмол № 782», лицарів Лазаря, проникнення зі зламом в моє помешкання в Оксфорді, Сату й те, що трапилося в замку Ля П’єр, і навіть несамовитий гнів Болдвіна. Ішлося також про ляльки, сережки та зображення облич на глечиках. Коли Метью торкнувся теми подорожей у часі та трьох конкретних предметів, які мені знадобляться, щоб потрапити в потрібний час до потрібного місця, Геміш кинув на нього гострий погляд.
— Метью Клермон, — просичав Геміш, нахиляючись через стіл. — Хіба це привіз я тобі з «Семи веж»? Діана вже знає?
— Ні, — зізнався Метью. — Вона дізнається на Геловін.
— Має дізнатися на Геловін. Авжеж, — роздратовано зітхнув Геміш.
Хоча Геміш та Метью сварилися, підвищуючи голос, насправді напруженість загрожувала перерости у відкриту громадянську війну лише двічі. Не дивно, що обидва ці випадки були пов’язані з Натаніелем та Метью.
Перший стався тоді, коли Метью розповідав Софі про те, якою очікується здогадна війна: несподівані напади, задавнені невирішені конфлікти між вампірами та відьмами, які спалахнуть із новою силою, та жорстокі вбивства, які неодмінно трапляться, коли створіння воюватимуть зі створіннями, вдаючись до магії, чаклунства, примітивної грубої сили, швидкісних маневрів та надприродних хитрощів.
