— Що за коники? — спитав він, взявши за лікоть, щоби я нікуди не втекла.

— Мені захотілося піти від Сари. А коли я опустила ногу, то опинилася тут. Те ж саме сталося нещодавно увечері на під’їзній алеї.

— Тобі, мабуть, яблука захотілося? На кухні їх немає, тож довелося піти далі? — шукав пояснень Метью, усміхаючись кутиками рота.

— Ні, — щиро відповіла я.

— Надто багато всього і одразу, еге ж, моя левице?

— Мені погано вдається чаклунство. Воно надто…

— Надто точне? — завершив він.

— Воно потребує багато терпіння, — зізналася я.

— Може, чаклунство та заклинання — не найкраща твоя зброя, — тихо сказав він, легенько потираючи рукою моє підборіддя, — але ти неодмінно опануєш їх. — Наказний тон у його голосі ледь чувся, але таки був. — А знайдімо тобі щось поїсти. Коли ти поїси, ти більш сприйнятлива і поступлива.

— Ти намагаєшся мною маніпулювати? — зловісно спитала я.

— А ти тільки зараз помітила? — стиха розсміявся він. — Я вже кілька тижнів тільки цим і займаюся. Як на роботу ходжу.

І Метью кілька годин маніпулював мною, розповідаючи всілякі газетні історії про котів, що загубилися на вершечках дерев, пожежників, що загинули під час гасіння пожеж, та про свято Геловін, що невпинно наближалося. Коли я поглинула цілу тарілку всякої їстівної всячини, харчі та легковажне базікання Метью зробили свою справу: я була готова знову постати перед Сарою та родинним гримуаром Бішопів. Повернувшись до комірчини, я згадувала слова Метью щоразу, коли у мене виникало бажання начхати на детальні інструкції Сари. Ці слова допомагали мені зосередитися на заклинанні вогню, голосів та на всьому тому, що вона від мене вимагала.

Після багатогодинних занять із заклинань — жодне з яких не вдалося на сто відсотків — Метью постукав у двері комірчини й оголосив, що настав час нашої прогулянки. У передпокої я вдягла теплий светр, взула кросівки і вискочила з дверей. Метью приєднався до мене широко ступаючи. Він ішов, принюхуючись до повітря і спостерігаючи за грою світла на полях довкола будинку.

В останніх числах жовтня темрява падала швидко, і тепер сутінки стали моєю улюбленою порою дня. Може, Метью і був ранньою пташкою, але його природна здатність до самозахисту під кінець дня дещо зменшувалася. Здавалося, він розслаблявся, зливаючись із дедалі довшими тінями, а блякле світло пом’якшувало його міцний кістяк і робило його бліду шкіру менш химерною і менш позаземною на вигляд.

Він узяв мене за руку, і ми пішли в товариській тиші, раді бути разом та вдалині від наших родин. На краю лісу Метью різко пришвидшив крок, але я навмисне пленталася позаду, бажаючи побути на природі якомога довше.

— Нумо, давай! — спонукнув він мене, незадоволений тим, що йому доводиться рівнятися до моєї повільної ходи.

— Ні! — заперечила я, і мої кроки стали іще коротшими та повільнішими. — Ми звичайна подружня пара, що вийшла прогулятися перед вечерею.

— Ми найнезвичайніше і найненормальніше подружжя в усьому штаті Нью-Йорк, — сухо зауважив Метью. — З такою черепашачою швидкістю ти навіть не спітнієш.

— А що ти маєш на думці? — Під час наших прогулянок я второпала, що вовча частина єства Метью мала величезне задоволення від гасання лісом, немов цуценя-переросток. Він завжди придумував нові способи перетворити вивчення моїх здібностей на гру, щоб процес їх засвоєння не став важкою й набридливою роботою. Важке і набридливе у навчанні він залишав Сарі.

— Квач! — Він стрельнув на мене пустотливим поглядом, проти якого неможливо було встояти, і з вибуховою швидкістю та силою рвонув із місця. — Спіймай мене!

Я розсміялася і кинулася бігти навздогін. Мої ноги відривалися від землі, а розум малював чітку картину — як я наздоганяю Метью і торкаюся його широких плечей. Видіння ставало чіткішим, моя швидкість зростала, але прудкість була далека бажаної. Задіявши на великій швидкості здатність до польоту і здатність до передбачення, я не впоралася з керуванням і перечепилася через низький чагарник. Та на землю я не впала — мене підхопив Метью.

— Ти пахнеш свіжим повітрям та деревним димом, — промурмотів він, зариваючись обличчям у моє волосся.

У лісі була якась аномалія, скоріше відчутна, ніж видима, що виявлялася у викривленні світла, відчутті нестримного руху, аурі лихих намірів. Я обернулася і глянула через плече.

— Тут хтось є.

Вітер дув нам у спину. Метью підняв голову, намагаючись спіймати запах. А коли спіймав, то аж сіпнувся і різко вдихнув.

— Вампір, — тихо сказав він, узявши мене за руку, і закляк. А потім штовхнув мене до стовбура найближчого дуба.

— Друг чи ворог? — спитала я тремтячим голосом.

— Тікай. Негайно. — Метью витягнув свій телефон і натиснув на кнопку швидкого набору, який з’єднував його з Маркусом. Почувши голосову пошту, він вилаявся. — Хтось за нами стежить, Маркусе. Сюди — і швидко! — Метью роз’єднав зв’язок і натиснув на ще одну кнопку, яка увімкнула екран текстових повідомлень.

Вітер змінився, і обличчя Метью набуло суворого виразу.

— От чорт, тільки не це! — Його пальці швидко застрибали по кнопках, набираючи два слова, а потім він швиргонув телефон у найближчі кущі.

«SOS. Жульєт».

Метью обернувся і вхопив мене за плечі.

— Скористайся своїми здібностями. Ноги в руки — і тікай мерщій до будинку. Негайно. Це не прохання, це наказ, Діано.

Мої ноги заклякли і не хотіли коритися йому.

— Я не знаю як. Я не можу.

— Зможеш. — Метью, ставши спиною до лісу, притиснув мене до дерева і поклав руки мені на плечі. — Герберт познайомив мене з цією вампіркою дуже давно. Їй не можна довіряти, її не можна недооцінювати. Ми проводили разом час у Франції у вісімнадцятому сторіччі, а також в Новому Орлеані у сторіччі дев’ятнадцятому. Згодом я все поясню. А тепер — тікай.

— Я без тебе не піду, — затялася я. — І хто така Жульєт?

— Це я, Жульєт Дюран, — долетів згори мелодійний голос із легким французьким та ще незрозуміло яким акцентом. — Ми обидва вмить позадирали голови. — Ну й наробили ви удвох лиха!

На товстій гілляці сусіднього клена сиділа неймовірно красива вампірка. Молочна шкіра з кавовим відтінком, волосся, що сяяло дивовижною сумішшю каштанового та мідно-золотистого. Вбрана в кольори осені — коричневий, зелений та золотавий — вона була ніби продовженням дерева. Високі вилиці, величезні карі очі й величезна сила в оманливо тендітній фігурі — в цьому я анітрохи не сумнівалася.

— Я за вами стежила — і підслуховувала. Ваші запахи геть усі переплелися. — Вона докірливо зітхнула.

Я не встигла побачити, як вампірка стрибонула з дерева, але Метью помітив. І перемістив своє тіло так, щоб прикрити мене в момент її приземлення. Коли Жульєт торкнулася ногами землі, він вишкірився на неї. Та вампірка не звернула на нього анінайменшої уваги.

— Я хочу обдивитися її. — І, трохи піднявши підборіддя, вона витягнула голову праворуч, щоб краще мене бачити.

Я нахмурилася.

Вампірка теж нахмурилася.

Метью затремтів.

Я тривожно поглянула на нього, і вона спрямувала свій погляд туди ж, куди і я.

Жульєт повторювала кожний мій порух. Її підборіддя випиналося під тим самим кутом, що й моє, голова була нахилена однаковісінько з моєю. Я наче в дзеркало дивилася.

Хвиля паніки накотилася на мене, а в роті стало гірко. До горла підкотився клубок, і я глитнула. Вона глитнула теж. Її ніздрі роздималися. Раптом вона розсміялася — різко і дзвінко, немов діаманти розсипала.

— Ну то як ти опирався спокусі, Метью? — спитала Жульєт і повільно втягнула носом повітря. — Зачувши її запах, ти мав здуріти від голоду й бажання. Пам’ятаєш оту перелякану молодицю, за якою ми кралися в Римі? Вона мала дуже схожий запах, дуже схожий.

Метью мовчав, не зводячи з вампірки очей.

Жульєт ступила кілька кроків праворуч, змусивши його змінити положення.

— Ти чекаєш на Маркуса, — з сумом констатувала вона. — Боюсь, він не з’явиться. Такий гарний… Я хотіла б з ним іще раз зустрітися. Коли ми бачилися востаннє, Маркус був такий молодий і вразливий. Нам із тобою знадобилося кілька тижнів, щоб владнати з тим розгардіяшем, який він зчинив тоді в Новому Орлеані, хіба ж ні?