— Якби я міг вибирати з двох тисяч лицарів, як колись, то можна було б призначати когось іншого. Але на сьогодні я маю під своїм командуванням лише вісім лицарів, — один із яких є дев’ятим лицарем і тому не мусить воювати, — жменьку сержантів та кількох зброєносців. Хтось має бути маршалом. Я був маршалом Філіпа. А тепер наспіла черга Маркуса.
Терміни, якими він оперував, були такими архаїчними, що я ледь стрималася, щоб не захихотіти, але серйозність обличчя Міріам зупинила мене.
— А ти сказав йому, що він має розпочати збір знамен? — Метью та Міріам говорили мовою війни, якої я не розуміла.
— Хто такий маршал? — Грінка вискочила з тостера і впала на кухонний стіл. У животі у мене забурчало.
— Головний воєначальник Метью, — пояснила Міріам, отетеріло спостерігаючи, як самі собою відчиняються дверцята холодильника.
— Тримай. — Метью вправно спіймав масло, коли воно пропливало повз його плече, і з усмішкою подав його мені. Попри напосідання Міріам, він тримався напрочуд спокійно. Бо був, вочевидь, «жайвором», хоча і вампіром.
— Корогви, Метью. Ти збираєш армію, чи ні?
— Звісно, що збираю, Міріам. Саме ти найбільше говориш про війну. Якщо вона вибухне, думаєш, проти Конгрегації воюватимуть тільки Маркус, Болдвін та я? — Метью похитав головою. — Хто-хто, а ти це маєш знати.
— А як стосовно Фернандо? Я впевнена, що він і досі живий-здоровий.
Метью відклав газету і сердито зиркнув на Міріам.
— Я не збираюся обговорювати з тобою свою стратегію. Припини втручатися і залиш Маркуса мені.
Тепер настала черга Міріам прожогом вискочити з будинку. Міцно стиснувши губи, вона гайнула у задні двері й подалася до лісу.
У запалій тиші я мовчки наминала грінку, а Метью повернувся до своєї газети. Через кілька хвилин він знову її відклав, і скрушно зітхнув:
— Нумо, Діано, кажи, про що ти думаєш, бо я не можу зосередитися.
— Ой, та так, нічого, — промимрила я з повним ротом. — Починає функціонувати велика військова машина, про природу якої я не маю анінайменшого уявлення. І, бачу, ти навряд чи розкажеш мені про неї, бо йдеться, напевне, про одну з таємниць братства.
— Dieu. — Метью провів пальцями по волоссю і воно стало сторч. — Міріам завдає мені клопотів більше, аніж будь-яка відома мені істота, за винятком Доменіко Мікеле та моєї сестри Луїзи. Якщо хочеш знати про лицарів, я розповім тобі.
Дві години по тому в мене голова обертом ішла від почутих відомостей про братство. На звороті результатів аналізу моїх ДНК він схематично зобразив організаційну схему. Своєю складністю вона будила в мені побожний подив — і не мала стосунку до військового боку справи. Військову організаційну схему Метью накреслив мені на старому друкованому бланку Гарвардського університету, який ми витягнули з буфета. Вочевидь, його туди колись поклали мої батьки і забули про нього. Я побіжно проглянула нові обов’язки Маркуса.
— Не дивно, що він приголомшений, — пробурмотіла я, відслідковуючи лінії, що поєднували Маркуса з Метью вгорі та сімома старшими лицарями внизу, а також лінії, що вели до бойових одиниць, які ці вампіри мали, здогадно, зібрати.
— Він поволі пристосується. — Своїми холодними руками Метью почав розминати мені на спині затерплі м’язи, на хвильку затримавшись на зірці між лопатками. — Маркус зможе покластися на Болдвіна й інших лицарів. Він впорається з цими обов’язками, інакше я б його не просив.
«Може й пристосується, — подумала я, — але взявшись за виконання цієї роботи для Метью, він більше не буде тим, ким був раніше. Кожен новий виклик, кожна складна проблема відгризатимуть по шматочку від нього, добродушного й веселого». Мені було лячно уявляти вампіра, на якого мав перетворитися Маркус.
— А як щодо Фернандо? Він допоможе Маркусу?
Очі Метью стали непроникно-хитрими.
— Фернандо був моєю першою кандидатурою на маршала, але він відхилив цю пропозицію. І рекомендував Маркуса.
— Але чому? — Зі слів Міріам я зрозуміла, що цей вампір був шанованим воїном із досвідом у багато сторіч.
— Маркус нагадує йому Філіпа. Якщо вибухне війна, то нам знадобиться хтось із шармом мого батька, щоб переконати вампірів воювати не лише з відьмами, а й з іншими вампірами.
Дивлячись на грубий ескіз своєї імперії, Метью задумливо кивнув.
— Так, Фернандо йому допоможе. І втримає від помилок.
Коли ми повернулися до кухні (Метью за своєю газетою, а я — щоб під’їсти), то побачили там Сару й Емілі, які саме повернулися з бакалійної крамниці. Вони повикладали з сумок коробки з попкорном для мікрохвильовки, бляшанки з горішками, а також пакунки з усіма ягодами, які тільки можна дістати в цю пору року на півночі штату Нью-Йорк. Я взяла пакет із журавлиною.
— Ну от, — радісно мовила Сара. — Скупилися. А тепер — за заняття.
— Мені спочатку треба чаю попити, а потім трохи поїсти, — заперечила я, перекладаючи пакет із журавлиною з однієї руки в іншу. — Ніякої магії на порожній шлунок.
— Ану віддай, — суворо наказала Емілі, забираючи у мене пакет. — Це улюблені ягоди Маркуса, а ти їх подавиш.
— Потім поїси, — сказала Сара, підштовхуючи мене до буфета. — Як мала дитина! Іди працюй!
У заклинаннях я була безпорадною, як і в підлітковому віці. Я не могла запам’ятати, як вони починаються, і, зважаючи на схильність мого розуму дрейфувати, я постійно плутала порядок слів, що призводило до катастрофічних результатів.
Сара поставила свічку на широкий стіл комори.
— Запали її, — наказала вона і знову заглибилися в неймовірно засмальцьований древній гримуар.
То був простий трюк, до снаги навіть відьмі-підлітку. Однак щоразу, коли слова заклинання злітали з моїх вуст, свічка або починала диміти, хоча гніт не загорявся, або загорялося щось інше. Цього разу цим іншим виявився пучок засушеної лаванди.
— Треба не просто промовляти слова, Діано, — напучувала мене Сара, загасивши полум’я. — Ти маєш зосередитися. Спробуй іще раз.
І я пробувала — знову і знову. Якось раз гніт зашкварчав несміливим вогником — і відразу згас.
— Не виходить.
Мої руки свербіли, пальці посиніли, і я готова була заверещати від роздратування.
— Ти здатна керувати відьмовогнем, а не можеш навіть свічки запалити.
— Мої руки рухаються так, що нагадують тобі про когось, хто й справді вмів управлятися з відьмовогнем. А це — не одне й те ж, а навчатися магії є набагато важливішим за ось це, — відказала я, кивнувши на гримуар.
— Магія не дасть відповідей на всі запитання, — єхидно відказала Сара. — Це те саме, що різати хліб механічною пилкою. Інколи можна і ножем обійтись.
— Ти невисокої думки про магію, але її у мені досить багато, вона рветься назовні, й хтось має навчити мене керувати нею.
— Я не можу, — зізналася Сара із жалем у голосі. — Я не народилася зі здатністю викликати відьмовогонь чи керувати відьмоводою. Але я до біса добре можу потурбуватися про те, щоб ти, нарешті навчилася запалювати свічку одним із найпростіших заклинань, що коли-небудь були придумані.
Сара мала рацію. Але опанування цього вміння забирало стільки часу, що я розуміла, коли з мене знову нестримно поллється вода, тут жодне заклинання не допоможе.
Коли я повернулася до своєї свічки і почала бурмотіти слова заклинання, Сара знайшла в гримуарі ще одне цікаве завдання.
— Ось гарна штука, поглянь, — сказала вона, показуючи на сторінку, вкриту коричневими, зеленими та червоними розводами.
— Це вдосконалене заклинання-обман, яке створює так званий ефект луни — наприклад, хтось щось сказав, а слова відлунюють у зовсім іншому місці. Дуже корисна річ. Давай після свічки перейдемо до цієї вправи.
— Ні, зробімо краще перерву.
Я відвернулася і підняла ногу, щоб ступити крок.
А коли опустила її, то навколо мене був яблуневий садок.
У будинку гукала Сара:
— Діано, ти де?
Метью ракетою вилетів із будинку, перестрибнувши східця ґанку. Він швидко знайшов мене своїм гострим зором і широко ступаючи наблизився до мене.
