— Батько відіслав мене до моєї кімнати, а потім між ним та Ноксом спалахнула бійка. Мати була в кухні. Дивно, що вона навіть не вийшла поглянути, що відбувається. Тоді мій батько надовго втратив свідомість. Мати була сама не своя від розпачу. Тієї ж ночі вона покликала Емілі. — Чіткі й виразні спогади виринали з моєї пам’яті.

— Емілі сказала, що Ребекка накинула своє заклинання таким чином, що воно триматиметься доти, поки не з’явиться такий собі «чоловік із сутінків». Тобто я. Твоя мати сподівалася, що я зможу захистити тебе від Нокса та Конгрегації, — похмуро пояснив Метью.

— Ніхто б не зміг мене захистити, окрім мене самої. Сату мала рацію. Я — жалюгідна подоба відьми. — Я знову опустила голову на коліна. — Зовсім не те, що моя мати.

Метью підвівся і простягнув мені руку.

— Вставай, — різко кинув він.

Я взяла його за руку, сподіваючись, що він обніме мене і втішить. Натомість він всунув мої руки в рукави куртки і відступив.

— Ти — відьма. Настав час тобі вчитися, як захищати себе.

— Не зараз, Метью.

— Хотілося б дати тобі змогу самій вирішувати, але ми не можемо, — різко кинув він. — Конгрегації потрібна твоя сила, або принаймні знання про неї. Їм потрібен «Ешмол сімсот вісімдесят другий», а ти — єдина істота, яка за понад сторіччя побачила його.

— Їм також потрібний ти і лицарі Лазаря. — Мені страшенно хотілося, щоб проблема не обмежувалася лише мною та моїм магічним потенціалом, про який я так мало знала.

— Вони могли б зруйнувати братство давним-давно. Для цього Конгрегація мала багато можливостей, — сказав Метью, вочевидь, оцінюючи мої можливості й порівнюючи мої нечисленні достоїнства з моїми численними слабостями. Я відчула себе дуже вразливою та незахищеною. — Але насправді це їх мало турбує. Вони не хочуть, щоб ні ти, ні манускрипт не стали моїми.

— Але мене оточують захисники. Зі мною ти, а також Сара й Емілі.

— Ми ж не можемо бути з тобою кожної миті, Діано. Окрім того, ти ж не хочеш, щоби вони ризикували своїми життями заради твого? — спитав він із саркастично-докірливою гримасою. Він поставив питання руба і відступив від мене, а його очі перетворилися на вузенькі щілини.

— Ти навмисне лякаєш мене, — проговорила я, коли він сів навпочіпки неподалік. Рештки морфіну пропливли в потоці моєї крові, гнані геть хвилею адреналіну.

— Ні, не лякаю. — Метью повільно похитав головою. Його довге волосся гойднулося в такт, і в цю мить він кожним дюймом єства був схожий на вовка. — Я б нюхом відчув, якби ти і справді була перелякана. Ти просто втратила душевну рівновагу.

З горлянки Метью вирвалося вурчання — воно віддалено нагадувало звуки, які я чула від нього, коли робила йому приємно у ліжку. Я обережно позадкувала.

— Отак вже краще, — сказав він. — Принаймні зараз ти вже відчуваєш, що таке страх.

— Навіщо ти це робиш? — прошепотіла я.

Раптом він зник, ані слова не сказавши.

Я отетеріло закліпала очима.

— Метью, ти де?

Два холодні буравчики всвердлилися мені в маківку.

Метью повис, мов кажан, між гілками дерева, розкинувши руки, наче крила. Ногами, наче гачками, він тримався за гілку і пильно стежив за мною; тільки крижані плями вказували мені, де він зосереджував свій погляд.

— Я не колега, з яким ти аргументовано сперечаєшся. Це не наукова дискусія. Це життя або смерть.

— Злізай звідти, — різко кинула я. — Вважай, що ти доніс до мене свою точку зору.

Я не встигла побачити, як він приземлився біля мене, але відчула його холодні пальці на своїй шиї та щоці. Метью закинув назад мою голову й оголив шию.

— Якби я був Гербертом, ти вже була б мертвою, — просичав він.

— Припини, Метью! — Я спробувала вирватися, але це мені не вдалося.

— Ні, — відказав він, посилюючи свою хватку. — Сату спробувала зламати тебе, і тоді тобі захотілося втекти, щезнути. Натомість ти мала захищатися. Відбиватися.

— А я й захищаюся, — відповіла я і вперлася руками йому в груди, щоб довести серйозність своїх намірів.

— Ні, не як людина, — презирливо кинув Метью. — Відбивайся як відьма.

Сказав — і знову зник. Цього разу на дереві його не було, і його крижаного погляду я не відчувала на собі.

— Я втомилася. Я повертаюся додому. — Та не встигла я й трьох кроків ступити, як щось зі свистом пронеслося повз мене. Іще мить — і Метью, перекинувши мене через плече, швидко помчав у протилежному напрямку.

— Нікуди ти не повертаєшся.

— Нас шукатимуть Сара і Ем, якщо ти й далі отак дурітимеш. Хтось із них невдовзі запідозрить неладне. А якщо не запідозрить, то Табіта неодмінно здійме бучу.

— Нічого вони не запідозрять і нікого вони не шукатимуть, — заперечив Метью, ставлячи мене на ноги вглибині лісу. — Бо пообіцяли не виходити з будинку — навіть якщо ти заверещиш, і хоч яку б небезпеку вони не відчули.

Я обережно позадкувала, бажаючи уникнути його величезних темних очей. М’язи його ніг стиснулися в пружину. Не встигла я обернутися і пробігти кілька кроків, як Метью вже стояв попереду мене. Я була крутнулася в протилежному напрямку — а він знову тут. Навколо моїх литок завертівся легенький вітерець.

— О, вже щось маємо! — задоволено прокоментував Метью. І, стиха загарчавши, зайняв ту саму позу, що й тоді, коли висліджував оленя поблизу маєтку «Сім веж».

Вітерець біля моїх ніг повіяв поривами, але не посилювався. Свербіж перемістився з ліктів до пучок.

— Скористайся своєю силою, — хрипко наказав вампір. — Інакше не зможеш здолати мене.

Я змахнула руками в його бік. Цей жест не видався аж надто загрозливим, але тільки те я і змогла придумати. Та Метью враз довів марність моїх зусиль: він підскочив до мене, вхопив, крутнув, як дзигу, — і хутко зник поміж дерев.

— І знову тебе вбито, — почувся його голос звідкись із правого боку.

— Що б ти не робив, воно не спрацьовує! — гукнула я в напрямку його голосу.

— А я позаду тебе! — хрюкнув він мені у вухо.

Мій несамовитий вереск розпанахав лісову тишу. Вітри здійнялися навколо мене і, вмить досягши сили урагану, огорнули мене, наче коконом.

— Не підходь! — заревіла я.

З рішучим виразом на обличчі Метью простягнув до мене руки, намагаючись проникнути крізь мій вітровий бар’єр. Спонукана інстинктом самозбереження, я змахнула руками в бік Метью — і порив вітру відкинув його від мене з такою силою, що він ледь на ногах втримався. На його обличчі відбилося здивування, а в кутиках очей блиснув хижий вогонь. Він знову кинувся до мене, намагаючись зламати захисний вітровий бар’єр. Я зосередилася на тому, щоб відкинути нападника, але повітря не зреагувало так, як мені хотілося.

— Припини силувати її! — скрикнув він. Пробившись крізь циклон, він вчепився пальцями мені у плече. — Твоя мати зачаклувала тебе так, що ніхто не зможе силувати твою магію — навіть ти.

— Як же мені викликати її в разі потреби, і керувати, коли такої потреби немає?

— Здогадайся сама. — Крижаний погляд Метью обмацував мої плечі та шию, інстинктивно фіксуючи вени та артерії.

— Я не можу. — Хвиля паніки поглинула мене. — Я — не відьма.

— Навіть не кажи цього. Це неправда, і ти сама це знаєш. — Він різко відпустив мене. — Заплющ очі. Іди.

— Що?

— Я тижнями спостерігав за тобою, Діано, — зазначив Метью, рухаючись зовсім як дика тварина; запах гвоздики був такий сильний, що мені аж дух забило. — Тобі потрібен рух та сенсорна депривація, щоб ти могла робити лише одне — відчувати. — Він легенько підштовхнув мене, і я спіткнулася. Коли ж я обернулася, то його вже й слід прохолов.

Я окинула поглядом ліс. Там запала зловісна тиша: всі тварини, відчувши присутність могутнього хижака, непорушно завмерли, намагаючись захиститися.

Заплющивши очі, я почала глибоко дихати. Повз мене війнув легенький вітерець. Спочатку в одному напрямку, потім — в іншому. То Метью з мене насміхався. Я зосередилася на своєму диханні, намагаючись стояти так само непорушно, як і решта істот у лісі, а потім пішла.