— Тс-с-с! — засичала Емілі. — Ти розбудиш її.

— Саро, то що допоможе нам зрозуміти — як саме зачакловано Діану? — Тепер вже Метью перейшов на шепіт. — Може, ти пригадаєш що-небудь із тих днів, коли Стівен та Ребекка готувалися вирушити до Африки? Якісь дрібні деталі, тривоги, сподівання?

Зачаклована .

Це слово відлунювало в моїй свідомості, поки я повільно підводилася і сідала в ліжку. Чаклування мало застосовуватися виключно в екстремальних випадках: смертельної небезпеки, божевілля, а також неконтрольованого зла у його чистому вигляді. Той, хто погрожував когось зачаклувати, ризикував наразитися на рішучий осуд із боку решти відьом та відьмаків.

Зачаклована ?

Коли я встала з ліжка, Метью був біля мене.

— Що ти хотіла? — спитав він, невдоволено нахмурившись.

— Я хотіла поговорити з Ем. — Мої пальці вже свербіли й трохи посиніли. Пальці на ногах, що стирчали з марлевої пов’язки на кісточці, теж набували синього кольору. Я швидко пішла повз Метью, та зачепилася марлевою пов’язкою на нозі за старий гвіздок, що стирчав із підлоги.

Сара та Ем із тривогою на обличчях чекали мене на сходовому майданчику.

— Що зі мною не так? — суворо спитала я.

Емілі злякано притиснулася до Сари.

— Та ні… з тобою все гаразд.

— Ти сказала, що я зачаклована. Що це зробила моя рідна мати. — Мабуть, я була якоюсь потворою, виродком чи що. Іншого пояснення я не бачила.

Емілі почула мої думки, хоча я й не висловила їх уголос.

— Ти не потвора, люба моя. Ребекка зробила це, тому що боялася за тебе.

— Ти хочеш сказати, що вона боялася не за мене, а мене. — Моїх синіх пальців уже було достатньо, щоб не на жарт перелякатися. Я спробувала сховати їх, але не хотілося обпалити сорочку Метью, а якби я вхопилася за старі дерев’яні перила на сходах, то могла запросто підпалити будинок.

— Пильнуй килим, дівчино! — Висока примара визирала з-за дверей кімнати, де жили Сара та Ем, і занепокоєно показала пальцем на підлогу. Я підняла пальці на ногах, ставши на п’яти.

— Ніхто тебе не боїться. — Я відчула на спині крижаний погляд Метью. Він хотів відволікти мою увагу.

— Як це — ніхто? Вони бояться! — заперечила я, показуючи іскристим пальцем на своїх тіток і свердлячи їх рішучим поглядом.

— І я теж боюся, — зізнався ще один померлий Бішоп, цього разу якийсь підліток із трохи випнутими зубами й у подертих бриджах; у руках він тримав кошик для ягід.

Я люто визвірилася на своїх тіток — і вони позадкували.

— Ти маєш всі підстави відчувати розпач та відчай, — сказав Метью в мене з-за спини. Здійнявся вітер, і сніжинки його погляду торкнулися моїх стегон. — От і відьмовій з’явився, бо ти почуваєшся немов у пастці. — Метью присунувся до мене ще на кілька дюймів, і вітер біля моїх литок посилився. — Ось бачиш?

І справді, це набридливе відчуття більше нагадувало відчай та розпач, а не лють. Відволікшись від проблеми чаклування, я обернулася до Метью, щоб докладніше розпитати про його припущення. Синій колір моїх пальців сходив, а супроводжуване іскрами тріскотіння взагалі припинилося.

— Спробуй зрозуміти, — благально мовила Емілі. — Ребекка та Стівен подалися до Африки, щоб захистити тебе. І зачаклували тебе для того, щоб захистити. Все, чого вони хотіли, — це твоєї безпеки.

Будинок застогнав і шумно зітхнув, поскрипуючи старими кроквами.

Хвиля холоду накрила мене.

— Це моя провина, що вони загинули? Вони подалися до Африки, і хтось там їх убив через мене? — Я з жахом поглянула на Метью.

Не чекаючи на відповідь, я пішла наосліп до сходів, забувши про біль у нозі й думаючи лише про одне — втекти світ за очі.

— Ні, Саро. Нехай іде, — різко сказав Метью.

Будинок розчинив переді мною всі двері, і я грюкала, зачиняючи їх усі за собою — зал, їдальня, сімейна кімната, кухня. Сарині садівничі чоботи начепилися на мої босі ноги, і я відчула їх холодну та гладеньку ґуму всередині. Надворі я зробила те, що робила завжди, коли мені хотілося побути на самоті: пішла до гаю.

Мої ноги не зупинялися, аж поки я не пройшла крізь вузлуваті старі яблуні й опинилася в затінку старезних білих дубів та цукрових кленів. Я важко дихала й тремтіла від виснаження та шоку, коли зупинилася біля дерева, завширшки майже такого самого, як і заввишки. Його низькі розлогі віти торкалися землі, а червоно-пурпурове листя з глибокими вирізами горіло на тлі попелястої кори.

Усе своє дитинство та юність провела я під його вітами, довіряючи їм свій сердечний біль та самотність. Покоління Бішопів теж знаходили тут втіху і залишили на дереві свої ініціали. Колись я вирізала свої ініціали складаним ножиком поруч із ініціалами, які раніше залишила моя мати — РБ. Я провела пальцями по звивинам, скрутилася калачиком біля підніжжя шорсткого стовбура і заколисувала сама себе, мов малу дитину, аж раптом до моєї голови доторкнувся холодний погляд, а мої плечі вкрила тепла синя куртка. Масивна фігура Метью нагнулася до землі — він сів, спершись спиною об стовбур.

— Вони сказали тобі, що зі мною не так? — Мій голос прозвучав приглушено, бо я притулилася обличчям до своїх колін.

— З тобою все гаразд, mon cœur.

— Як мало знаєш ти про відьом! — Я поклала підборіддя собі на коліна, але на Метью не поглянула. — Відьми нікого не зачакловують просто так. Для цього має бути якась до біса серйозна причина.

Метью мовчав. Я скоса глянула в його бік. Краєчком ока я побачила його ноги: одну випростану вперед, а другу — зігнуту в коліні; на коліно він розслаблено поклав свою білу руку.

— От у твоїх батьків і була до біса серйозна причина: вони хотіли гарантувати безпеку своєї доньки. — За спокійним і врівноваженим тоном вчувалися глибокі емоції. — Я б і сам зробив те саме.

— А ти теж знав, що я зачаклована? — спитала я, навіть не приховуючи ноток звинувачення у своєму голосі.

— То Марта й Ізабо вирахували. Вони сказали це мені якраз перед тим, як ми з Болдвіном вирушили до замку ля П’єр. А Емілі підтвердила їхні підозри. Я фізично не мав змоги розповісти тобі про це.

— А як Емілі могла приховувати це від мене? — розпачливо мовила я, почуваючись зрадженою й самотньою, як і тоді, коли Сату розповіла мені про те, що зробив Метью.

— Ти мусиш простити своїх батьків та Емілі. Вони робили те, що вважали найліпшим — заради тебе.

— Ти просто не розумієш, Метью, — заперечила я, вперто хитаючи головою. — Моя мати зв’язала мене, наче я — якась лиха деградована істота, якій не можна довіряти, а сама поїхала до Африки!

— Твої батьки боялися Конгрегації.

— Дурниці. — У пальцях мені знову закололо, і я відігнала це відчуття до ліктів, намагаючись стримати свій гнів. — Не все можна пояснити тією бісовою Конгрегацією, Метью.

— Не все, але в цьому випадку — все. І для того, щоб це збагнути, не треба навіть бути відьмою.

Раптом переді мною з’явився мій білий стіл. На його поверхні були розсипані навмання події минулого та сьогодення. Шматочки головоломки складалися самі по собі: ось моя мати женеться за мною, а я, ляскаючи в долоні, лечу над вкритою лінолеумом підлогою кухні в Кембриджі, ось мій батько кричить на Пітера Нокса в своєму кабінеті, ось мої батьки розповідають мені казочку про хрещену матір та її магічні стрічки. Вони стоять у мене над ліжком, проказуючи заклинання і чаклуючи, а я лежу собі тихенько на стьобаній ковдрі. Шматочки головоломки клацнули, з’єдналися, і вистроїлися в певну схему.

— Казочки, що їх розповідала мені на ніч мати! — промовила я, ошелешено обертаючись до Метью. — Вона не могла мені відверто повідати свої страхи, тому перетворила все це на історію про лихих відьом, зачакловані стрічки та казкову хрещену матір. Вона розповідала її щовечора, щоб та збереглася хоч у якомусь закуточку моєї свідомості. Щоб я колись пригадала.

— А ти пригадуєш що-небудь іще?

— Перед тим як вони мене зачаклували, до батька приходив Пітер Нокс, щоб поговорити з ним. — Я здригнулася, пригадавши, як задзвонив дзвінок, яким був вираз на батьковому обличчі, коли він відчинив двері. — Та істота була в нашому будинку. Він торкнувся моєї голови. — Мені пригадалося, що коли Нокс поклав руку на мою маківку, в мене виникло моторошне відчуття.