Поки Болдвін розмірковував над словами брата, тривога Метью посилилася.

— Ну то як, захищатимеш Діану? — спитала Ізабо, перериваючи роздуми Болдвіна.

Той кивнув. Лише один раз.

— Дякую, — тільки й сказав йому Метью. — Якась відьма вихопила її прямісінько з-посеред саду. А на той час, коли ми виявили її зникнення, не залишилося жодних слідів та зачіпок стосовно напрямку, в якому її могли віднести. — І він дістав із кишені засмальцьовану мапу. — Ось де нам іще належить шукати.

Болдвін оглянув зони, де Ізабо та його брат уже провели пошуки, та широкі ділянки сільської місцевості ще не обшукані.

— Ти ретельно шукав? — спитав він.

— Звісно, — кивнув Метью.

Болдвін не зміг приховати свого роздратування.

— Метью, коли ти вже навчишся спершу думати, а вже потім діяти? Покажи мені сад.

Метью з Болдвіном вийшли надвір, а Марта й Ізабо лишилися в приміщенні, щоб їхні запахи не заважали пошукам і не забивали тих слабких слідів Діани, які ще могли зберегтися. Коли двоє братів вийшли, Ізабо затремтіла з голови до п’ят.

— Небезпека дуже велика, Марто. Якщо вони зробили їй зле…

— Ми завжди знали, і ти, і я, що цей день колись настане, — сказала Марта і співчутливо поклала руку на плече своїй господині. Потім вона пішла на кухню, залишивши задумливу Ізабо біля каміна.

А в саду Болдвін зосередив свій надприродно гострий зір на шматку землі, де біля невеличкої ділянки з густою рутою лежав огризок яблука. Ізабо мудро порадила Метью залишити яблуко там, де воно було. Розташування недоїденого яблука вказало Болдвіну на те, що не зміг помітити його брат. Стебла рути були злегка прим’яті й указували на ще одну ділянку трави із зім’ятим листям, за якою йшла ще одна ділянка, а потім — ще одна.

— Звідки був вітер? — спитав Болдвін, уже захоплений пошуками.

— З заходу, — відповів Метью, намагаючись здогадатися, куди хилить брат. А потім скрушно зітхнув: — Ми втрачаємо час. Треба розділитися, бо таким чином ми зможемо охопити більшу територію. А я ще раз перевірю печери.

— У печерах її немає, — сказав Болдвін піднімаючись із колін і струшуючи з рук травинки разом із їхнім запахом. — Це вампіри воліють користуватися печерами, а не відьми. До того ж вони подалися на південь.

— На південь? Але ж на півдні нічого немає.

— Так, справді — там більше нічого немає, — погодився брат. — Але щось там таки має бути, інакше відьма ніколи не понесла б її в тому напрямку. Спитаймо Ізабо.

Однією з причин, завдяки яким родина де Клермонів спромоглася вижити до нинішніх часів, було те, що кожен її член виконував у часи кризи певну функцію, що визначалася його здібностями. Філіп завжди був ватажком, харизматичною фігурою, здатною переконати вампірів, людей і навіть демонів битися за спільну справу. Їхній брат Гуго був гарним переговірником, який міг всадовити ворогуючі сторони за стіл переговорів навіть у розпал конфлікту. Готфрід, наймолодший із синів Філіпа, був їхньою совістю й умів передбачати і виокремлювати моральні наслідки кожного прийнятого рішення. На Болдвіна припадало завдання виробляти військову стратегію, і його гострий розум швидко аналізував кожен план, знаходячи в ньому сильні й слабкі сторони. Луїза була корисною як наживка або шпигунка — залежно від ситуації.

Як це не дивно, але Метью був найхоробрішим та найзапеклішим воїном у родині. Авантюри, до яких він вдавався в молодості на полі бою, доводили батька до сказу через брак дисципліни, але з часом Метью змінився. Тепер, тримаючи в руках зброю, він ставав холодним та розсудливим і пробивався крізь перешкоди з чіпкою упертістю, яка робила його непереможним.

А ще була Ізабо. Усі недооцінювали її, за винятком Філіпа, який називав її «генералом» та «моєю таємною зброєю». Вона нічого не пропускала, все помічала, а пам’ять мала кращу, ніж Мнемозину.

Брати повернулися до будинку. Болдвін гукнув Ізабо, а сам узяв жменю борошна з відкритої миски і розсипав її по столу, на якому Марта готувала їжу. На борошні він окреслив обриси провінції Овернь і тицьнув пальцем у точку, де розташовувався маєток «Сім веж».

— Куди б одна відьма забрала іншу в південному чи західному напрямку від нашого маєтку? — спитав він.

Ізабо наморщила лоба.

— Це залежить від того, навіщо вона її забрала.

Метью та Болдвін обмінялися поглядами, сповненими відчаю. Оце й була єдина проблема з їхньою секретною зброєю: Ізабо ніколи не давала прямої відповіді на запитання, яке вони їй ставили, бо їй завжди здавалося, що існує щось більш важливе, ніж слід зайнятися в першу чергу.

— А ви подумайте гарненько, маман, — палко закликав її Метью. — Відьми хочуть, щоби Діана більше ніколи мене не побачила.

— Ні, дитя моє. Річ у тім, що вас можна роз’єднати багатьма різними способами. Вдершись до моєї домівки і викравши мою гостю, відьми завдали нашій родині непростимої шкоди. Така ворожнеча — як гра в шахи, — проговорила Ізабо, торкнувшись щоки сина своєю холодною рукою. — Відьми хотіли продемонструвати, якими слабкими ми стали. Ти бажав Діану. А вони взяли й викрали її, і тепер ти ніяк не проігноруєш виклик, який тобі кинули відьми.

— Будь ласка, Ізабо, скажи — де вона?

— Між нами та департаментом Канталь немає нічого, окрім пустинних гір та козячих стежин, — сказала Ізабо.

— Канталь? — різко перепитав Болдвін.

— Так, — прошепотіла Ізабо, і її холодна кров стала ще холоднішою, коли вона подумала про можливі наслідки.

У тих місцях народився Герберт Оріякський. То була його, так би мовити, домашня територія, і якщо де Клермони наважаться вторгнутися туди, їм доведеться мати справу не лише з відьмами, а й з іншими створіннями, яких вони згуртують навколо себе.

— Якщо користуватися шаховою термінологією, то вони виголосили нам шах, забравши Діану до Канталю, — похмуро зауважив Метью.

— Для шаху ще зарано.

Болдвін кивнув на знак згоди.

— Тоді ми щось пропустили, щось не до кінця розуміємо.

— Там немає нічого, окрім руїн, — сказала Ізабо.

Болдвін скрушно зітхнув:

— А чому ця відьма сама себе не може захистити?

Марта увійшла до кімнати, витираючи руки об рушник. Вона обмінялася поглядами з Ізабо.

— Elle est enchantee, — хрипко кинула вона.

— Ця дитина зачаклована, — неохоче погодилася Ізабо. — Ми з Мартою в цьому впевнені.

— Зачаклована? — здивувався Метью. Він знав, що чаклування накидало на всяку відьму невидимі пута. І воно було так само неприпустимим і непростимим, які вторгнення на чужу територію для вампірів.

— Саме так. Річ не в тім, що вона не хоче користуватися своєю магією. Її відгородили від магії, причому навмисне, — пояснила Ізабо й аж скривилася від цієї думки.

— Але ж чому? — допитувався її син. — Це те саме, що повиривати у тигра кігті та клики і знову випустити його в джунглі. Навіщо було позбавляти когось здатності до захисту?

Ізабо знизала плечима.

— Багато охочих спадає на думку і багато причин — до того ж я не дуже добре знаю цю відьму. Зв’яжися з її родиною. Спитай у них.

Метью видобув із кишені телефон. Болдвін помітив, що номер у Медісоні стояв на швидкісному наборі. Не встиг пролунати перший гудок, як відьми на тому боці взяли слухавку.

— Метью, ти? — спитала відьма переляканим панічним голосом. — Де вона? Їй страшенно боляче, я це відчуваю.

— Ми знаємо, де її шукати, Саро, — тихо мовив Метью, намагаючись заспокоїти її. — Але спершу мені треба дещо у тебе спитати. Діана не користується своєю магією.

— Не користується відтоді, як загинули її батьки. А яке це взагалі має значення? — викрикнула не стримавшись Сара. Ізабо аж поморщилася від різкого звуку.

— А чи є ймовірність — хоч найменша, — що Діана зачаклована?

На тому боці лінії запанувала тиша.

— Зачаклована? — озвалася нарешті Сара, приголомшена цим запитанням. — Звісно, що ні!

Де Клермони почули легеньке «клац».

— То все Ребекка, — озвалася інша відьма спокійнішим тоном. — Я пообіцяла їй не розповідати. Я не знаю, як вона це зробила і що саме вона зробила, тому не питайте мене. Ребекка знала, що їм зі Стівеном не судилося повернутися з Африки. Вона щось бачила, щось передчувала, і це налякало її до смерті. Ребекка сказала мені тоді, що хоче убезпечити свою доньку.