Тим дужче я був здивований, коли через кілька тижнів одержав написаного плутаною мовою наших судочинців листа, в якому мене повідомляли, що засідання суду «у справі нелояльної конкуренції» відбудеться наступного четверга о 8-й годині 15 хвилин і що я зобов’язаний з’явитися на нього «під загрозою штрафу»; в разі, коли я не з’явлюся без поважної причини, поліція припровадить мене силоміць. Адвокат, видно, не зумів переконати своїх клієнтів у безпідставності й марності їхнього позову. А може, він цього й не пробував зробити, подумав я, може, він сподівався, що мої супротивники, — ці могутні об’єднання, представники яких сиділи в обох палатах нашого парламенту, — щиросердо вилають мене на суді, та й годі; адже адвокат — розсудлива й вольова людина.

В усякому разі, я був радий, що знову побачу його, і йшов на суд з якимось приємним відчуттям, хоч мені й довелося встати раніше, ніж це корисно для здоров’я. Але людина значно витриваліша, як звичайно гадають. У вас у лікарні, пане професор, нас щодня зганяють з ліжок у таку пору, яка, мабуть, більш підходить для тренувальних занять школи нічних сторожів, аніж для закладу, де лікують нервовохворих. І все ж таки моє здоров’я не зазнало тут ще майже ніякої помітної шкоди, окрім хіба того, що я почав кліпати очима.

Великий чудовий зал, до якого нас увели, був розділений дерев’яною перегородкою на дві половини. В першій на підвищенні сиділи судді й канцеляристи, займаючи місця відповідно до рангу; друга половина призначалась для обох сторін і досить численної сьогодні публіки. Я прийшов сам, хоч керівник нашого правового відділу й наполягав на тому, щоб я взяв його з собою. Адже я був особисто знайомий з адвокатом супротивної сторони і знав про його прихильне ставлення до мене. Тому мені й не хотілося приводити до суду його колегу і цим змушувати його зайняти надто тверду позицію. Крім того, своїм підкреслено недбалим поводженням і спокоєм я сподівався провчити суддю і моїх супротивників, показати їм, як недоречно зчиняти увесь цей галас заради розв’язання такої дрібниці.

Адвокат поважно кивнув мені головою, його супутники, два добродії в чорних костюмах, суворо поглянули на мене. Оскільки моя фірма була відома по всій країні, я не дуже здивувався, помітивши в перших рядах кореспондентів газет з блокнотами і олівцями в руках.

Суддя, — він сидів на найвищому місці, — відкрив засідання довжелезним вступним словом, у якому було багато само собою зрозумілих речей. Я тим часом роздивлявся вирізану з дерева фігурку Юстиції над його головою, оте жалюгідне створіння, що собі на горе і нам на шкоду навпомацки плентається крізь тисячоліття. Адже саме їй слід було б, перш ніж судити, добре придивитись до всього, а не тільки правити за підставку для власних терезів. Коли б я був начальником на Олімпі, то зняв би з її очей пов’язку і віддав Венері, її привабливій сусідці.

Суддя закінчив промову й надав слово адвокатові. Байдужа посмішка, з якою я мав намір просидіти весь процес, застигла у мене на обличчі. Я не впізнав цього доброзичливого чоловіка. Він сказав, що його клієнти двічі намагались порозумітися зі мною, але всі їхні пропозиції я відхилив, лиш нерозважливо знизуючи у відповідь плечима. Коли, мовляв, раніше успіхи моєї фірми були для нього загадкою, то відтоді, як він познайомився з моїми способами ведення справ, йому все стало абсолютно ясно. Далі адвокат заявив, що я забрав собі в голову, ніби можу поводитися в нашій країні як самодержець — нехтувати її закони і душити чесних конкурентів за допомогою найогидніших махінацій; причому мені, мовляв, байдуже, що завдяки цьому втрачали шматок хліба тисячі й десятки тисяч чесних громадян. Він готовий навести високому судові докази свого звинувачення. Поки говорив адвокат, суддя не зводив з мене ворожого погляду, а публіка витріщилася на мене, наче на лева в клітці.

Будучи об’єктивним, я мусив визнати, що адвокат має рацію. Адже звідки він міг знати про мої справжні наміри? Він дотримувався фактів і по-своєму вміло оперував ними. Говорив він так запально й красномовно, що мало не переконав мене самого в моїй підлоті. У всякому разі, в душі я змушений був визнати, що справжні імпульси моїх дій були не набагато кращі за ті, які він мені закидав. Завдяки його чудовій промові я побачив, як риса за рисою формувався мій характер, і усвідомив, як глибоко я загруз у багнюці гешефтмахерства і обману. Уважно слухаючи адвоката, я не зводив очей з його хвилястого волосся; мені навіть здавалося, що це — мій адвокат, який своєю пристрасною промовою і всією силою аргументації намагається звільнити мене від безплідного кружляння в топчаку, у який я дав запрягти себе, наче коня.

Процес, як бачите, проходив зовсім інакше, ніж я сподівався: замість тріумфу, яким мала увінчатися моя витримка і на який я збирався відповісти скромною гідністю, він, завдяки артистичному талантові адвоката, обернувся на суд проти мене.

Коли суддя надав мені слово, справа була вже майже програна. Я спробував правдиво розповісти, як усе сталося, і заявив, що ніколи не мав наміру заподіяти комусь шкоду. Продукція, яку випускала моя фірма, була, зрештою, зовсім абсурдна і, по суті, нікому не потрібна, і я вибрав її з сотні варіантів саме тому, що сподівався в такий спосіб значно підвищити видатки й дещо знизити прибутки.

Моя коротка промова справила на всіх приголомшливе враження. Адвокат враз підхопився і вигукнув:

— Передусім прошу зафіксувати в протоколі слово «абсурдна»! Ми не помилимось, якщо подамо на нього позов за намагання підірвати наш кредит. Тут твердили, ніби продукція, яку випускають мої клієнти, абсурдна і нікому не потрібна. — Він підняв правицю й став переді мною, величний і серйозний, наче статуя Свободи. — Ви, шановний, помиляєтесь, якщо гадаєте, що можете продовжувати свою непристойну й цинічну гру перед високим судом. Хвалити бога, наша справедлива держава знає, як захистити слабших від підступності властолюбців; наші громадяни, батьки й матері наших дітей, всі як один, незламним муром стануть на захист святості права і закону, якими, пане, ви нехтуєте з нечуваним зухвальством!

Після цієї чудової репліки обидва суворі представники конкурентних фірм потисли адвокатові руку. Кілька чоловіків у задніх рядах зааплодували, і я теж ледве не приєднався до них, так сподобався мені цей порядний добродій у всій своїй величі і так мало, здавалось, все це стосувалося мене.

Голова суду не слухав адвоката і, нахилившись до свого колеги, що сидів ліворуч, стиха розмовляв з ним. Коли знову запала тиша, він лагідно запитав мене:

— Ви не відмовляєтесь од своїх слів?

— Звісно, ні! — відповів я.

— Отже, ви запевняєте, що випускали продукцію лише з метою підвищення видатків і зниження прибутків? Так чи ні?

Я кивнув головою, але йому цього було замало, і він вигукнув:

— Скажіть виразно!

— Так, — відказав я.

— В такому разі нам не лишається нічого іншого, як передати справу до державної прокуратури. Факт умисного погіршення балансу з метою зниження податку встановлений.

Скажіть відверто, пане професор, — адже такого ви не сподівалися, правда ж? Ви кажете — приголомшливо? Так, це влучне слово! Приголомшливо! Мабуть, зайве говорити, що я програв процес і знову мусив сплатити кругленьку суму?

Присутні кидали на мене ворожі погляди, і коли б вони щойно не пересвідчились у м’якості й безглуздості наших законів, то, певне, розтоптали б мене на смерть. Героєм дня був адвокат; йому тиснули руку навіть судові чиновники, що сиділи по той бік бар’єра. Він виграв бій за справедливу справу, бій проти підлості (а саме такі перемоги допомагають людству зробити захоплюючий стрибок уперед, назустріч своїй далекій меті), виграв одну з численних битв на захист закону. Яка це хибність і однобічність оспівувати тільки грізних героїв війни, що сидять у воронках від снарядів, і не бачити також героїв-інтелігентів у чорних костюмах, які невпинно й невтомно борються за добро (коли це їм самим дає вигоду)!