Чоловік з начальницькими манерами увійшов у гараж в супроводі свого шофера і охоронника й одразу ж побачив солдата в освітленій машині. Він видер у солдата папір, в якому той щось писав.

Вайс вискочив з машини, виструнчився, завмираючи.

Чоловік у цивільному здивовано розглядав малюнок.

— Хто?

Йоганн доповів:

— Йоганн Вайс, шофер пана майора Акселя Штейнгліца.

— Це хто?

Йоганн подивився на малюнок.

— Не можу знати.

Чоловік похмуро, підозріливо втупився у Вайса.

— Хто? — повторив він.

І раптом Йоганн осміхнувся й, набираючи вільної, несолдатської пози, сказав зневажливо:

— Це, смію вам доповісти, жалюгідна мазанина. — Попросив з надією в голосі:— Я був би дуже щасливий показати вам мої малюнки.

Чоловік у цивільному ще раз уважно глянув на малюнок, повагався, однак повернув-таки його Вайсові, мовчки сів у свою машину й поїхав.

Вайс знав і машину, і її шофера. Вона обслуговувала тільки одного — оцього в цивільному. Кожного разу після виїзду на машині міняли номер, за короткий час двічі перефарбовували. Він розумів: у цього чоловіка професіональна пам'ять, і буде не так легко викрутитись під його уважним поглядом, що наче обшукує душу.

І коли Вайс лишився сам, він знав, що і машина, і її хазяїн повернуться.

Можна втекти від небезпеки, а можна й одважно кинутися їй назустріч. Вайс обрав останнє.

Дістав цупкого обгорткового паперу, поставив поперед себе книжку солдатського календаря з портретами фюрера, фюрерів, фельдмаршалів, генералів, прусських полководців і завзято кинувся малювати, тепер уже не криючись, не ховаючись ні від кого.

Йоганн дуже побоювався за долю своєї справи і власну долю, прагнув спокутувати непростиму помилку — ось які музи надихали його на творчість.

Він був досить обізнаний з напрямком, властивим мистецтву гітлерівської Німеччини.

Насамперед парадна помпезність. Портретист міг суперничати в майстерності лише з гримером із моргу, що шанобливо розмальовує обличчя мерців під живі, надаючи їм виразу величі — неодмінної ознаки кожного чиновного трупа.

Блиск базарних олеографій мерхнув перед крикливими громіздкими полотнами в масивних бронзових рамах. І всі художники старалися якомога фотографічно точно відтворити мундири: талант кравця був для цього необхідний так само, як і талант живописця.

Але був і другий напрямок у портретному живопису. Послідовники першого — чиновницького, догідливого, бюрократично педантичного — віддавали на портретах усі зовнішні атрибути величі, вважаючи за найвище досягнення вміння відтворити оболонку. Прихильники другого прагнули відобразити ідею особи. Їм здавалося, що чим несамовитіша, історичніша мазанини, чим більше на ній якихось таємничих, тільки їм зрозумілих містичних натяків, тим краще передає вона емоції на обличчях тих, кого вони силкувалися зобразити, бо вони створювали не портрети, а ідеї портретів, міфи. І якщо для представників першого напрямку потрібне було хоч і ремісницьке, але усе-таки вміння, то для прихильників другого будь-яке вміння було протипоказане, і чим зухваліше зневажалися прийоми, які навіть у малярів були за основу основ, тим більшої значимості досягав символічний ефект полотна.

Брак часу, надзвичайна схвильованість і разом з тим полика відраза до об'єкта — натури зображення — штовхнули Вайса на цей другий шлях.

В майорі умовній, зухвалій він перемалював зі солдатського календаря портрети імперських вищих діячів і, щоб не гаяти часу на мундири і регалії, задрапірував торси в римські тоги, пам'ятаючи про прагнення рейхсканцлера та його наближених наслідувати манери стародавніх імператорів.

Закінчивши перший комплект малюнків, Вайс одніс їх у гуртожиток і засунув під матрац на своєму ліжку. Другий комплект він виконав уже в іншому стилі, що скидався на той, де були намальовані всі зовнішні риси суб'єкта із кличкою Хрящ — ці риси вже самі по собі були доказами.

Накидав голови дресирувальника собак, повара, майора Штейнгліца, дівки-єфрейтора і все це теж поклав під матрац, спершу припорошивши кожен аркуш пилом.

До самого вечора Вайс не повертався в гуртожиток. А коли перед сном витяг з-під матраца свої малюнки, він з радістю переконався, що його завбачливість на цьому етапі цілком виправдана. На аркушах не було й слідів пилу. Значить, хтось цікавився ними. Значить, його догадка про те, що пан у цивільному не залишить поза увагою зустріч з «художником», підтвердилася. А оскільки тим, хто займається розвідувальною діяльністю, художній хист досить корисний і навіть необхідний для замальовування оборонних об'єктів і топографічних зйомок, то в пана у цивільному, безперечно професіонала, нічна Вайсова робота викликала природну підозру, і як наслідок — цей обшук.

Але портрети вищих імперських осіб, виконані у вільній манері, далекій від тих вимог, які ставляться до майстрів розвідки, могли захистити Вайса від підозр у тому, що він здатний точно виконувати розвідувальні завдання топографічної зйомки.

А зарисовки, зроблені в іншій манері, погано передавали портретну схожість і тому свідчили, що захоплення, якому солдат віддавав свій вільний час, цілком безпечне для вермахту.

Усе це Вайс встиг прикинути й оцінити. Та хоч як логічно Йоганн міркував, вночі він не міг заснути. Наступного дня він встиг сховати портрети терористів-диверсантів у тайнику на дорозі, однак тривога не покидала його.

Того ж дня Вайса викликали в штабний флігель, і там серед людей у цивільному він вперше за багато днів побачив свого хазяїна — майора Штейнгліца. Вайсові звеліли принести малюнки.

Він приніс аркуші й акуратно порозкладав на столі. Обличчя, зображені на них аркушах, вимагали пошани. І тому присутні шанобливо розглядали Йоганнові малюнки, не робили ніяких зауважень. Зате портрети дресирувальника, повара, дівки-єфрейтора вони зневажливо висміяли.

Йоганн сам вважав портрети за халтурні, однак дещо все-таки в них було. І, на мить забувшись, він щиро засмутився через таку зневагу до свого хисту. Його щирість була чудовим свідченням безкорисливого захоплення солдата малюванням і зміцнила до нього довір'я, що було похитнулося. А коли майор Штейнгліц згадав, як майстерно Вайс зумів знайти картину Ліотара на складі «Пакет-аукціону», підозра остаточно розвіялася. І всі присутні одностайно вирішили, що Вайс мусить зробити портрет генерала фон Браухіча.

Почали радитися. І Вайс довідався, що генерала фон Браухіча призначено командуючим великим угрупуванням і, можливо, найближчими днями він одвідає дане розташування. Його послуги зараз потрібні генералові. Щоправда, безпосередньо це розташування підлягає Берліну, та на Браухіча теж доводиться зважати, бо незабаром вони мають рушити на Схід разом з його угрупуванням.

Вайс спитав, на якому фоні найкраще зобразити Браухіча, і запропонував силует Варшави. Хтось із цивільних засміявся:

— Краще б московський Кремль.

Та його, осмикнули: якщо фюрер дізнається, що Браухічу піднесли такий портрет, це може викликати ревниве невдоволення.

Вайс усе зрозумів і запропонував зобразити Браухіча на фоні прапорів і зброї. З ним погодились. Тоді він нагадав, що потрібні будуть різні матеріали — полотно, фарби, пензлі, і йому дозволили з'їздити за всім цим у Варшаву.

Все складалося надзвичайно вдало: справа в тому, що наближалася дата, коли Йоганн, за домовленістю з Центром, мав виходити на місце зустрічі у Варшаві.

Через два дні (саме на кінець третього дня і мала відбутися ця зустріч) Йоганн добув велосипед і помчав у Варшаву. Не так просто було вмовити начальника зовнішньої охорони, що їхати треба саме велосипедом. Обер-єфрейтор хотів, щоб Йоганна одвезли мотоциклом. Але велосипед був єдиною можливістю спекатися проводиря, і Йоганн наполіг на своєму, пославшись на те, що слід берегти пальне, призначене для воєнних цілей. І навіть, осмілівши, звинуватив обер-лейтенанта в тому, що той марно витрачає засоби забезпечення дальших походів вермахту.

Багато районів Варшави було перетворено каральним нальотом авіації на руїни, каменоломні. Авіабомби, як дрючки, попровалювали черепи будинків. Цими авіадубинами гітлерівці намагалися вибити в поляків пам'ять про їхню славну, багатовікову історію. Ще 22 серпня 1939 року Гітлер за вечерею серед своїх наближених обіцяв: