— Ти це про маршала Германа Герінга?

— Він більше, ніж маршал. Він магнат. І Мартін Борман — теж, а з чого почав свою політичну кар'єру? Вступив у 1920 році в «Союз проти піднесення єврейства», й тут запримітили його здібності.

— А ти, виходить, промахнувся?

Пауль знизав повними плечима, згодився:

— Так, не вийшло а мене «бритого звіра».

— А що це означає?

— Ну, так ми навивали себе в партії.

— А твій брат, він як, заради фірми так і не вступив у наці?

— Він загинув під час нашого прориву в Арденнах.

— Виходить, тобі все-таки поталанило, — промовив Вайс.

— Авжеж, — згодився Пауль, — поталанило, але цей талан мені недарма дався. Я зобов'язався женитися.

— На кому?

— На нашій єфрейторці з допоміжного жіночого підрозділу. Це вона взяла мене сюди з маршової роти. Я їй багато чим завдячую.

— О, я з нею познайомився.

— А я не з ревнивців, — поспішив запевнити Пауль. — Вона жінка з головою і характером — це головне для сімейного життя.

Розмови з Паулем переконали Йоганна в тому, що товариськість, вміння за всіх обставин бути в доброму настрої, привітні манери — усе це часом швидше викличе безтурботну одвертість у співрозмовника, аніж хитромудрі викрутаси, які можуть викликати бажання змагатися в розумі та бажання приховати справжні свої думки, щоб вивідати таємні думки співрозмовника.

Йоганн умів заводити знайомства з найрізноманітнішими людьми, це допомагало йому пізнати середовище, в якому він змушений був діяти. Вивчення топографії душ давало йому змогу впевненіше пересуватися від однієї людини до другої. Він не прикидався, не вдавався до такої собі своєрідної мімікрії, до якогось захисного кольору, щоб злитися з особливостями особи співрозмовника; лишаючись до певної міри самим собою, він щиро цікавився життям кожного нового знайомого, і ця щирість приваблювала більше й була міцніша, проникливіша, результативніша, ніж брехливе прикидання і запевнення в однодумстві. Вдаватися до цього останнього засобу варто тільки в двох випадках: як до засобу вимушеної самооборони або нею завдати удару співрозмовникові і звинуватити в недостатній відданості рейхові.

Йоганн прийшов до висновку, що для одержання ширших відомостей корисніше удавати людину, яку ще треба переконувати. Наївний опір розпалює співрозмовника більше, аніж заохочувальне підтакування йому. Крім того, не можна втрачати суто людського інтересу до співрозмовника. Кожен, хто б він не був, інстинктивно прагне подобатись іншим. І коли інший має в його очах якісь позитивні якості, тим більше він намагається завоювати його прихильність до себе.

Отже, за всіх обставин треба вміти показувати товар лицем. Нехай то будуть професіональні знання чи обізнаність, яка стосується різних галузей знань, моральна сила переконання чи прихильність до твердих устоїв, доброзичливість, якщо вона не лицемірна, вміння гнучко користуватись обмеженим правом лишатися самим собою, зберігати порядність в умовах, коли для цього майже немає ніяких умов. Усе це немовби становило духовне озброєння в таборі противника. І чим краще Йоганн володів такою зброєю, тим надійніше захищеним він себе почував.

Уникати спілкування з низькими, підлими людьми — це тут для нього було недозволенними розкошами, і чим виразніше проступали в людях ці риси, тим енергійніше він мусив зближуватися з їх носіями, щоб вивчити не тільки безліч варіантів різноманітних підлот, але й простежити джерела, які їх живлять.

В поле зору потрапляли не тільки політичні концентрати націзму, але й розчини його; в крові тих, хто навіть не називав себе наці. З такими напівотруєними людьми треба було поводитись особливо вдумливо і обережно, бо вони могли стати водночас корисними і небезпечними.

Вайс розумів, що кожна людина дивиться немовби в дзеркало власних уявлень про саму себе.

Та для його діяльності було вкрай потрібно постійно відчувати, як сприймають його особу інші, і відповідно до цього уявлення виробляти в собі риси, які збігалися б з образом, що вже існував у свідомості інших. Замість того щоб підніматися вгору сходинками, займати дедалі вигідніше становище, просуватися вперед, треба дати відчути всім навколо себе і свою перевагу, але в такій мірі, щоб вона не викликала ревнивих заздрощів, а здавалася б такою, начебто він не вміє виявити свої здібності без поблажливої підтримки. Завжди знайдуться охочі підтримати людину з головою, ощасливити її такою підтримкою. А якщо не знайдуться самі, то можна їх знайти.

Йоганн відчував, що і Пауль, і єфрейторка з допоміжного жіночого підрозділу, хоч він і не прикидався їхнім однодумцем, а зберіг у стосунках з ними самостійні позиції, пройнялися до нього повагою. А тим часом обоє вони за своїм складом не звикли відчувати повагу до тих, хто не стояв над ними.

І в цьому немовби тренувальному своєму успіхові Вайс вбачав щось обнадійливе. Період його затяжного, тривалого фундаментального уживання протікає вдало, і це відчуття спокою ще більше розпалювало його тугу за активними діями, тоді як він усе ще продовжував здійснювати свій подвиг бездіяльності.

Одного разу літній солдат — батько нареченої Пауля Рейса — не звернув уваги на грузовик, що саме розвертався на подвір'ї, й попав під колеса. Солдата поклали в санітарну частину, яка була тут-таки, в господарському містечку.

Єфрейторка попросила Вайса тимчасово, як особисту для неї люб'язність, допомогти їй зберегти за батьком його посаду, поки він лежить у госпіталі. Вона сказала:

— Пауль лінивий і неохайний. Йому не можна довіряти.

Спочатку Вайс тільки замітав подвір'я, посипав піском доріжки, білив вапном тумбочки на узбіччях. У комбінезоні, надітому на мундир, і короткому клейончатому фартусі, які він узяв із шафки з спецодягом, що лишилась од старого, з мітлою і совком у руках Вайс поступово почав прибирати із сумною, ображеною міною не тільки у дворі, а й у внутрішніх приміщеннях комендатур, що охороняли проходи між окремими секторами розташування.

І скоро охорона звикла до Вайса. А коли фрейлейн-єфрейтор, з галіфеподібними стегнами і дрібними кучериками на голові, вручила Вайсові перепустку для того, щоб він міг привозити пісок з кар'єру, далеко за розташуванням, Вайс дістав змогу ходити не тільки між секторами, але й бувати в різних приміщеннях.

Заходячи у флігель, де жили люди в різномастих мундирах, він знайшов підтвердження своєї здогадки, що цих людей готують для закидання в Радянський Союз. Він встановив це з клаптиків чернеток, записів лекцій, що стосувалися топографії. З тих пам'ятних виписок, якими, перш ніж завчити напам'ять, вони користувалися; йому навіть вдалося визначити райони їхніх гаданих дій.

Йоганн ночував себе людиною, до рук якої несподівано потрапив скарб.

Поїхавши по пісок вантажною машиною, Вайс вибрав зручне місце для тайника і, повертаючись назад, біля телеграфного стовпа з номерним знаком 74/0012 закопав у консервній банці загорнуту в клапоть протиіпритної водонепроникної накидки, що додавалася до кожного протигаза, першу свою за час перебування тут шифровку й кілька портретів диверсантів.

Стовп із цим номером був указаний потім тайнописом у записці для Бруно, яку він вклав у листа до фрау Дітмар.

Так він налагодив зв'язок. Це було щастя. Тепер кінець самотності, гнітючому, безвихідному дожиданню. Адже хоч би що робив Вайс, всі його зусилля пропадали марно без надійного зв'язку із своїми. Та тішитися щастям Йоганн не міг, не кажучи вже про те, що оце розслабляюче волю відчуття щастя було тепер йому протипоказано.

І все-таки він трохи промахнувся.

Намальовані ним портрети інших терористів-диверсантів Вайс ховав всередині віддушини цегляного фундаменту гаража, попередньо обгорнувши клаптиком тієї ж самої протиіпритної накидки. Увечері він переглянув їх востаннє, збираючись завтра покласти в тайник біля телеграфного стовпа, і побачив, що портрет людини, яку диверсанти називали Хрящем, дуже потерся на згинах. Йоганн вирішив відновити зіпсований подекуди малюнок. Ввімкнувши світло в плафоні на стелі машини, сів у неї і взявся за діло. Дверцята машини він лишив відчиненими, щоб почути, коли хтось увійде в гараж. І… попався.