Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Нашим слідством встановлено, що ви Вайс і однофамілець загиблого під час катастрофи обер-лейтенанта Йоганна Вайса. — І крикнув: — Встати!

Вайс неохоче підвівся.

Двоє цивільних теж підвелися з своїх місць. Один з них взяв окуляри і прочитав на папірці:

— «На підставі статей законів (далі йшло перелічення) надзвичайний народний суд Третьої імперії Йоганна Вайса, пійманого в незаконному вивезенні золота за межі рейху, прирікає за зроблений злочин до страти на смерть через повішення». — Додав: — «Примітка. Керуючись незаперечними доказами і в зв'язку з тим, що злочинець не може бути доставлений до суду з тюремного госпіталю, де він перебуває, вирок винесено судом заочно».

— Але, мені здається, я зовсім здоровий, — сказав Вайс.

— Зараз це для вас уже не має значення, — сказав чоловік у цивільному, укладаючи окуляри в футляр.

Слідчий знову звернувся до Вайса:

— Я зняв з вас обвинувачення у лжесвідченні, бо встановлено, що ви справді носите прізвище Вайс.

Вайс вклонився й шаркнув ногою.

— Ви маєте що-небудь сказати? — спитав слідчий.

— Тільки два слова, — усміхаючись, заявив Вайс. — Одному з наших агентів у Берні я залишив лист на ім'я Вальтера Шелленберга; у листі я висловив думку, що така комбінація зі мною можлива і що мені загрожує небезпека від пана Мюллера. Про це мене попередив агент абверу майор Штейнгліц.

— Ну що ж, — сказав чоловік у цивільному, — тим скоріше, виходить, вам доведеться піти за паном Штейнгліцом.

Але Вайс помітив, що при цій його заяві всі троє суддів крадькома перезирнулися.

Хоч як Йоганн намагався про страту не думати, свідомість не корилася йому.

Він знав, що може бути страчений німцями, як радянський розвідник. І всю поведінку перед смертю він продумай до найменших подробиць. Він був впевнений у собі і знав, що до останньої хвилини зуміє зберегти гідність радянської людини, чекіста. І ця боротьба до останньої миті за свою гідність повинна була поглинути його цілком, заступаючи думку про саму смерть.

Але бути страченим в особі Йоганна Вайса — ні, до цього він не підготовлений. Найстрашніше, що навіть у ці передсмертні години він не може, не має права стати самим собою. Його стратять німці як німця. Гестапівці вб'ють німця, співробітника німецької секретної служби, і тільки.

Безглуздість такої смерті терзала душу, приводила в лють.

Даремно напружувати всі свої духовні сили, готуватися до смерті, мов до якоїсь вершини. Він може кричати, ридати, благати про пощаду. Він може робити це все скільки схоче. Це буде тільки природно для Йоганна Вайоа, що став жертвою боротьби двох секретних служб, нікчемною жертвою гризні між володарями рейху. І Вайсові немає потреби і немає для чого зберігати людську гідність перед смертю.

Та Олександр Бєлов все-таки вирішив відкинути логіку таких думок. Адже існує ще Вайс, той Вайс, яким він став. Адже цей теперішній Вайс багато в чому відрізнявся від того, попереднього, з яким він почав свій шлях. Він став особою своєрідною. І на цю особу, можливо, декому доводиться зважати.

Бєлов, зважуючи всі шанси на порятунок, прийшов до висновку, що коли б Йоганн Вайс, який живе у світі підлоти, і пішов на аферу, то це була б тільки нікчемна відстрочка, куплена ціною легкодухості. А саме до цього спонукали Вайса двоє людей, які по черзі з'являлись до нього в камеру. Перший, приторно чемний, як видно юрист за освітою, приходив один раз на тиждень. Терпляче, логічно й наполегливо він умовляв Вайса повідомити все, що він знає про діяльність у Берні агентів таємної дипломатії Шелленберга. За це він обіцяє йому помилування. З ним, вихованим і освіченим чоловіком, Вайс поводився зухвало, загрожував, що його покарає Вальтер Шелленберг. Юрист тихо й переконано відповідав:

— Навіть якщо вказаній вами особі стане відомо про місце вашого перебування, навряд чи вона тепер проявить до вас інтерес, бо знає, що тут вміють змусити людину розв'язати язик. І в силу цих обставин ви не становите вже ніякої цінності.

— Отже, якщо ви мене потім і випустите додому, ця особа зробить усе, щоб розправитися зі мною за довгий язик?

— Безперечно, — погоджувався юрист. — Але друга особа, яка зацікавлена в вашій інформації, має досить можливостей, щоб експортувати вас, припустімо, в Іспанію.

— Щоб там Шелленбергові хлопці розправилися зі мною?

— Це залежатиме від вашого таланту конспіратора.

— А що завадить мені повідомити з Іспанії Шелленберга, яку комбінацію ви зробили зі мною?

— Це безглуздо: Шелленбсргу будуть своєчасно подані ваші зізнання. Чому він може їм не повірити?

— А потім вони домовляться з вашою головною особою, і вони спільно вирішать прибрати мене.

— Це станеться не зразу. І дещо продовжить вам життя. — Юрист усміхнувся, спитав: — Сподіваюсь, ви помітили, наскільки я з вами відвертий? Гранично, правда ж?

— Ну ще б пак, — сказав Вайс, — далі нікуди!

Другий чоловік приходив до Вайсової камери тільки по п'ятницях — у той день, коли в тюрмі провадилися страти й екзекуції.

То був низький на зріст, з товстою шиєю, широкоплечий, з тугим, опуклим пузом і нерухомим, мертво застиглим обличчям.

Увійшовши до камери, він насамперед перевіряв, чи досить міцно зв'язані руки в'язня. Потім скидав з себе піджак, акуратно клав його на табурет, засукував рукава і, натягнувши рукавички з товстої шкіри, мовчки, досвідчено, так, щоб смертельно не покалічити, бив Вайса протягом двадцяти хвилин. Сідав, відпочивав, а потім повторював усе знову. Перед тим як виходити, питав:

— Ну? — І виходив, недбало кинувши: — До наступної п'ятниці.

Вайс змусив себе під час перерви між биттям розмовляти з цією людиною. Так, начебто розуміє її професійні обов'язки і вважає, що вони не повинні заважати спілкуванню.

Вайс пішов на це тому, що з кожним разом йому всё важче ставало поновлювати сили, готуватися до нового биття.

А вмерти від биття він не хотів. Попервах, використовуючи свій досвід занять у боксерській секції «Динамо», він, щоб ослабити биття, старався зм'якшити їх, відсахуючись у момент нанесення удару. Та низькорослий розгадав цю хитрість, і, б'ючи, став приставляти Вайса до стіни.

Поки кат відпочивав, присівши на ліжку, Вайс, знеможено спираючись на стіну спиною, боячись відійти од неї, щоб не впасти, ледве ворушачи розбитими губами, розповідав про випадки виняткової відданості собак своїм хазяям, про їхній розум і дивовижну здатність чуйно помічати настрій людини. Одного разу він побачив у кишені піджака свого мучителя собачий нашийник з поводком і надумав якось пом'якшити камінь його серця розмовами про тварин.

Але той тільки мовчки слухав, потім, зітхнувши, підводився і знову починав ретельно працювати над Вайсом.

Після трьох тижнів таких відвідувань низькорослий закінчив сеанс і оголосив:

— Ну-с, усе. — Простяг Вайсові руку, спитав пошепки: — Помітили, ніяких внутрішніх органів не пошкодив? А чому? Бо, як і ви, маю ту саму слабість. З усіх живих істот віддаю перевагу собакам.

Процедури биття на цьому закінчились, так само як і відвідини ввічливого юриста; він після своїх марних спроб схилити Вайса на відвертість поскаржився:

— Як психолог, я вас розумію. Ви так широко обізнані з нашою загальною методикою, що у вас повністю атрофувався комплекс довірливості, і в силу цього я позбавлений змоги контактуватися з вами.

На кілька днів Вайсові дали спокій, потім одного разу його збудили, наділи сорочку з відрізаним коміром, зав'язали на спині руки й повели. Спочатку стратили двох. Потім ще двох. І коли Вайс та скарлючений чоловік, мабуть, з пошкодженим хребтом, що стояв поряд з ним, підвели вже голови, щоб на них наділи мішки, їх обох розвели по камерах.

Потім ще й ще Вайса водили на страту. Він повертався до своєї камери живий, але з таким відчуттям, наче його вже тричі стратили.

І після цих трьох нездійснених, але пережитих страт Йоганн впав у стан цілковитої байдужості до всього. І коли він піймав себе на цьому, надумав із зневаги до себе самого знову зробитися найзразковішим в'язнем, щоб волею до дії перебороти свинцеву вагу пережитої смерті, яка давила його.

177
{"b":"251915","o":1}