Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Він усяко вивіряв свою діяльність радянського розвідника, то розглядаючи її з погляду Баришева, то дивлячись на неї збоку, з жорстокою проникливістю гестапівця або з витонченою підозріливістю своїх начальників, осіб німецької секретної служби.

Не раз йому спадало на думку, що він став жертвою таємної боротьби главарів секретних служб за першість, за владу. Думати так було все-таки втішно.

Найстрашнішим було тільки одно: він, як радянський розвідник, допустив десь колись будь-який промах, непростиму помилку. А що, коли помилку зробив хто-небудь з тих, з ким він був зв'язаний?

Він думав про тих людей, з яких склав ланцюжок у «штабі Валі». Кожного він повернув до життя, довіривши йому своє власне. У кожному з них немов була частка його самого. Ні, він не міг запоганити себе сумнівом у них.

Проте десь щось порвалось у цьому ланцюжку, якщо він тут…

Він думав про Зубова: той часто з самовпевненістю безшабашного сміливця зневажав запобіжні заходи. Але ця вада викупала в Олексія відчайдушну рішучість і спритність. Одного разу під час бойової операції у Зубова в м'якоті ноги застрягла куля. Зубов сів, видушив з рани цю кулю, підкинув її на долоні, і, вищиривши білі зуби, заявив:

— Ну, тепер можна йти порожнем.

І йшов, майже не шкутильгаючи.

Ні, Зубов завжди знаходив вихід з найнебезпечнішого становища.

Вайс із виключною дисциплінованістю виконував усі правила розпорядку тюремного життя і навіть здобув цим собі повагу наглядачів. Щіткою він до лакового сяйва натирав кам'яну підлогу, драяв ганчіркою стіни. Його тюремне майно — миска й ложки — блищало. Він тричі на день робив фізичну зарядку, обтирався рушником, змоченим у кружці з водою, робив по камері тривалі прогулянки в кілька тисяч кроків; «читав» улюблені книжки, поновлював у пам'яті прочитане.

Університетом тюремного буття були для Вайса улюблені книги про подвиги революціонерів. І ще розповіді батька, який просидів до революції багато років в ізольованій камері. Свою камеру батько обернув на подобу класу: він вивчав іноземні мови за самоучителем і прочитав те, що йому ніколи було прочитати іншим часом.

Даючи волю уявленню, Вайс у думці переводив себе в те минуле, з якого почався подвиг старшого Бєлова. Він ніби продовжував цей подвиг тут. Гестапівська тюрма ввижалася Вайсові царським застінком. Але для повноти реальності цього відчуття йому бракувало одного: Вайс не міг позбутися свідомості, що він лише по-ученицькому повторює подвиг старших — іде звіданим шляхом, вже навчений моральних правил, а порушення їх було б подібне зраді.

Тривожило його те, що, відторгнений ув'язненням від зовнішнього світу, опинившись наодинці із самим собою, він починав втрачати риси Йоганна Вайса. Олександр Бєлов дедалі виразніше проступав у ньому, все його недавнє німецьке буття розсіювалось, як міраж, як щось вигадане, чого ніколи не було.

І Бєлов змушений був почати самовіддану, кропітку роботу над своєю волею, всіма силами намагаючись зберегти в собі Вайса. Він змусив себе відмовитися від таких радісних для нього спогадів Саші Бєлова і обмежитися сферою спогадів німця Йоганна Вайса — співробітника німецької секретної служби, незаконно й безпричинно арештованого гестапо.

Тільки на другому місяці ув'язнення Вайса викликав слідчий, лисуватий, сутулий чоловік у цивільному. З байдужою ввічливістю він задав Вайсові лише кілька анкетних запитань.

Протести Вайса проти необгрунтованого арешту слідчий вислухав з деякою увагою, колупав при цьому у вухах сірником, потім, поклавши сірник знову в коробку, спитав:

— Чи є скарги на тюремну адміністрацію?

Вайс відповів:

— Поки що немає.

— Тоді підпишіть. — І слідчий підсунув до Вайса друкований бланк, в якому було сказано, що в'язень не має претензій до адміністрації тюрми. Вайс дошкульно усміхнувся:

— Я сказав: поки що, — і, нахилившись до слідчого, спитав: — Я з цими нашими методами досить добре знайомий: спочатку в'язень підписує таку штуку, а потім ми спускаємо з нього шкіру. Вірно?

Слідчий мовчки поклав бланк у папку, наказав охоронникові:

— Відведіть в'язня!

На другий день Вайса знову викликали на допит.

Цього разу слідчий мав зовсім інший вигляд. Але його змінив не тільки мундир гестапівця. Він був явно чимось піднесений. Огледівши Вайса з ніг до голови, потираючи задоволено руки, слідчий прочитав його зізнання і спитав, чи підтверджує їх Вайс. І, Вайс сказав:

— Так, підтверджую.

Обличчя слідчого вмить набрало жорстокого і владного виразу.

— Брешеш, ти не Вайс! — крикнув він.

— А хто ж я?

— А оце ми з тебе ще виб'ємо! — Забарився, тішачись тим, що викрив злочинця, урочисто оголосив: — Обер-лейтенант пан Йоганн Вайс — той, за кого ви себе видавали, — мертвий. Він загинув під час автомобільної катастрофи! — Слідчий порився у своїй теці, вийняв два фотознімки і простягнув Вайсові.

На першому були зняті уламки автомашини, лежав ницьма пронизаний стерновою колонкою знайомий Йоганнові кур'єр і поряд з ним другий труп з розтрощеним об вітрову шибку обличчям.

На другому знімку був тільки труп чоловіка з розтрощеним обличчям. Побачивши на ньому свій костюм, відібраний у перший день ув'язнення в тюрмі, Вайс відчув полегкість. Значить, усе підстроєно гестапо, і він узятий не як радянський розвідник, а як співробітник служби Шелленберга.

Вайс недбало кинув обидва знімки на стіл, сказав:

— Шкода хлопця!

— Якого саме? — підвів брови слідчий.

— Кур'єра, якого ви вбили. Другого, на якого ви наділи мій костюм, ви теж обладнали — не тільки я, рідна мати не пізнала б. Ну що ж, пізнаю традиційні методи служби гестапо. — Нахилився, спитав: — То чим викликані ці ваші турботи?

Слідчий зберіг на обличчі незворушний вираз, начебто Вайс говорив якоюсь незнайомою мовою і він нічого не зрозумів. Мить помовчавши, слідчий спитав:

— Тепер признаєте, що ви не той, за кого ви себе видавали?

— Не клейте зі мною дурня, — сказав Вайс.

— Ви на щось іще сподіваєтесь? — підняв на нього очі слідчий. Вийняв третю фотографію, подаючи її, усміхнувся: — Ось гляньте, і ви зрозумієте, що вам нема на що сподіватися. Зробіть із цього розумний висновок.

На фото — траурні носилки з урною, на урні табличка: «Йоганн Вайс», інші написи на табличці менші, їх розібрати не можна. Носилки несуть Генріх Шварцкопф, Густав, Франц. Четвертого чоловіка Вайс не знав. Позаду носилок — сам Шелленберг і поруч — Віллі Шварцкопф.

— Ну? — спитав слідчий. — Тепер вам усе ясно? Обер-лейтенант Вайс мертвий, і прах його замурований в урні. Йоганна Вайса більше не існує.

— Скажіть, — поцікавився Вайс, — а цей бідолаха, якого ви порішили замість мене, він і справді заслуговує такого почесного ескорту? Якщо бригаденфюрер будь-коли дізнається, що став іграшкою у вашій комбінації, багатьом з вас перепаде на горіхи, зокрема й вам.

На слідчого, видно, ці слова справили враження, в його очах пробіг переляк. Він підвівся і заявив офіціальним тоном:

— В'язень № 2016, ваша провина збільшується подачею брехливих показань, на чому я вас зараз і спіймав незаперечними фотодокументами.

За кілька днів слідчий знову викликав Вайса. Але тепер, крім нього, на допиті були ще двоє в цивільному. Слідчий вийняв з папки нову фотографію, де Вайс був знятий коло машини, на якій він їздив до Швейцарії, як кур'єр — перевожчик цінностей.

Слідчий спитав:

— Ви можете підтвердити, що на знімку саме ви?

— Здається, схожий.

— Так чи ні?

Вайс помовчав. Слідчий заявив:

— Це, безперечно, ви.

На другому фото Вайс, був знятий у Швейцарському банку, а на третьому був зафіксований документ з підписом Вайса й урядовця банку, що свідчить про те, ніби від нього, Вайса, прийнято десять кілограмів золота в двадцяти зливках.

— Це ваш підпис? — спитав слідчий.

— Але ж ви сказали, що Йоганн Вайс мертвий, а я не знати хто.

Слідчий проголосив виразно й голосно:

176
{"b":"251915","o":1}