«Благодатний серпню, благо дай!..» Благодатний серпню, благо дай! Улягання сонця у проміння, Догорання обрію у рай, Загусання яблук, мов каміння. Упокориш тишу — і підеш, Ледве-ледве, босий і байдужий, Яко ангел вигнаний, бо теж Камінь носиш в пам'яті. І дуже Сам на сам лишаєшся із ним. Ера вод. І ти в ній — майже Ноєм. Рай — за рай, а райський дим — за дим. Гріх — за гріх, бо й вас у світі — двоє… «Світанок обпікає, усенощна…»
Світанок обпікає, усенощна Скінчилася — для кожного потроху. Ми знову херувими, знову можна Вриватися в сади чортополоху. Щоб кожна відьма мала одкровення. Щоб кожну сьому спалено на площі. Душа немилосердна — як знамення Останнього притулку по всенощній. «Є чорна прірва — леза крутизна…» Є чорна прірва — леза крутизна. Ти перевізник, тим і йдеш по лезу. Прийми мене, як Каїн, що спізнав І дикий біль, і запекельний безум. І розкажи, куди мені іти, Щоб борг мій став тобі неопалимим? Ми слуги порожнечі — я і ти, Ми втомленого світу херувими. «Тут відлунює страх, тут зимівлі тривають вічність…» Тут відлунює страх, тут зимівлі тривають вічність. Затамоване сонце шукає у небі пари. Як найвища чеснота — сяйва важка обтічність. Перспектива води фільтрує навислі хмари. Наче надлишок світла, що аж пропіка зіниці, — Антарктична реальність, завжди достеменно біла… Узбережжя, і крига, і впіймані нею птиці Припадають до ока — вмерзлого в холод тіла. «Чи зміг би мене врятувати від доброї вісті…» Чи зміг би мене врятувати від доброї вісті, Яку, як лишайник, носила б на грудях своїх? В горі, мов у світі, в її серединному місті, В найглибшу криницю навпомацки випаде сніг. І ти з-перед часу ступатимеш — мною і ними — Не маючи сили (чи мудрості?) колами йти. І станеш присутнім — і сутнім, і снами своїми Позбавиш надії велике тепло самоти. «Не той, хто Бог, а той, хто пересмішник…» Не той, хто Бог, а той, хто пересмішник Не той, хто блазень, — той, хто херувим. Не будь святим, не вмівши бути грішним, Бо тільки дим вітчизни — ніби дим. Пробачити, молитися і знати Сліди пророків, вмочені у сіль. Чотири стежки на чотири хати, Вінки чотири з чотирьох весіль… Минає Бог, то як йому молитись? Минає світ, бо як йому текти? І тільки ти ідеш, аби спинитись, Бо тільки ти єдвабний, тільки ти… «Одягну сукню чорну, мов до страти…» Одягну сукню чорну, мов до страти, Піду любити похапцем і всіх. А серце тихне, серце каже спати. Віддавши тілу на поталу сміх, Немов повія. Хто ж мене зуміє, Мов Магдалину, шляхом провести? Сміюся, і не хочу, а радію, І ти моїй душі її прости. Бо то не радість. То оскома болю. Пекуча маска тисячі оском. Клену тобою, і клянусь тобою, Поволі захлинаючись піском. Бо ти мені один, тобі молитва. Хоч ти чомусь відштовхуєш мене. Піду любити. Наостанку — бритва Мені солоні коси обітне. «Розкажеш мені наш чорнильний пісок…» Розкажеш мені наш чорнильний пісок, наш освенцім Нічийної мудрості брості хмільного тепла. Я буду лежати, зіщулившись, майже на денці, Відбита, як місячний промінь від битого скла. Ти ж будеш відлуння відлуння відлуння, а значить, Тривання далекого крику чи зойку в імлі. Розкажеш мені про освенцім — і станеш ледачим, Як кожен месія, який опинився в землі. «Месія шукав посланців. Місце зустрічі втрачено…» Месія шукав посланців. Місце зустрічі втрачено. А скло, як і перше, — то пестить, то ріже пальці. Ми стрілися втрьох. І Месія сказав: «Побачимо, Котрий із нас ким — хто месією, хто зухвальцем». І навіть диявол стояв, як душа, притишено. Його лабіринт починався лише надвечір. Він був присягнув, та Месія сказав: «Залиш мене, А я тобі лишу уламки твоєї втечі». А я — як сурмач. Я не вміла сказати: «Вірую», Я навіть не знала, що мука — не мати болю. Месія мене доторкнувся своєю вірою, Месія сказав: «Заридай — і ходи зі мною». «Ти забудеш слова. Але ти не забудеш молитви…» Ти забудеш слова. Але ти не забудеш молитви — Так із руна на ложі у ніч обсипається тлін. Три тривання нарозтіж — дороги, любові, битви, Що рубає стебло сухожилля на час і на скін. Ти, одначе, збагнеш неминучість відторгнення з віри: Заважка домовина; по віку розсипана сіль… Три одвічні спокуси — любові, печалі й міри: Осягни мою тишу і вічність мою пересиль. «Любити тебе — неначе іти по цвяхах…» Любити тебе — неначе іти по цвяхах. Вода ще лежить, ще чекає свого месію. Седмиця потопу. Як серце, тріпоче птаха. Я маками нивку — вітчизну свою засію. Щоранку зійду — і тихо зайду надвечір. Палитиму хмиз, котитиму воза з неба. А потім росою присяду тобі на плечі, І ти мені скажеш: «Чого тобі, жінко, треба?» І трійко волів загорнуть своїми крильми Усе, що я мала — крім тебе — у цьому світі. Лиши мене так, тільки сонце з-під серця вийми. Як встояна кров, проступають крізь землю квіти. |
