«Витаю над безоднею, сповита…» Витаю над безоднею, сповита Молитвою, безжальною, як мова. Одна із бджіл в сонцестоянні літа Така ж, як я, — покірна і раптова. Не пити із джерел, яких немає, І не приймати хліба без любові… Моя душа до Господа вертає, Поза причастям наковтавшись крові. «Полювання за власним криком…» Полювання за власним криком. Тліють нетлі в очах свічад. За вузеньким тюремним віком Соломонова жде печать. Воскресіння моє велике, Замовляння на кров і віск. За вузеньким тюремним віком — Слід на небі холодних сліз. …А на страті або по страті (Шлях із нетрищ катівень душ) Я примушу себе спитати: Чий я голос? Куди я йду? «Мене лиш чутно. Кольору нема…» Мене лиш чутно. Кольору нема. Пороги слів увібгано у груди. Стою, безжально-зимна, як тюрма. Межа аскези — ліки від застуди. Не вір мені. Тихенько відпусти. Віддай усе, що мав би пригадати. Всю вічну душу найдорожчий — ти. Ціною небуття. Ціною страти. «Ніхто не повірить, якщо я тебе збережу…» Ніхто не повірить, якщо я тебе збережу. Ніхто не збагне, що відчуження наше уявне. Марнотність терпіння виводить нас ген за межу. Де тільки метелики, пави, й оголені фавни. А отже, не май порятунку у цій суєті. Люблю тебе здалеку, майже як Бога — малою. І хмари у небі нагадують лики святі, Примирені з вітром, із вічністю і зі собою. «Я не про те. Ми тільки листя…» Я не про те. Ми тільки листя, що мляво циркулює в часі. Трико, брунатне при краях, що шарудить шорстким екраном. Ми тільки листя. Он, у тебе маленький лабіринт сховався. Ці прожилки, ця архаїчність… Я почуваюсь майже паном… І що кому до нас учора? Хіба що мряч густа вечірня Подвоює нам існування у вимірах струнких алеї. Повітря наше вже не наше. Воно над нами гасить тіні. І скоро — прілість, чи зневага, чи просто вогкість колізеїв… Хоч будуть зойки пригасати… Хоч хто їх вчує серед міста? Зомління. Тиша, ніби втома, що не купити і не вкрасти. І горобчихи трансильванські, і наша суть — крихка й двоїста. Ми тільки листя. Ми — минуле: самотнє, тихе й невиразне. «Обителе моя, несправжня і химерна…» Обителе моя, несправжня і химерна, Де серце золоте у клітці золотій, Де голос золотий відлуннями осквернено. Де спогад золотий — і вже, мабуть, не мій. Ген вітер застогнав — засни і не вслухайся. Його дороги суть несправжні, як слова. Зблід вечір, перечах. Обителе, сховайся У зернятко дрібне — хай виросте трава. Я знов про щось забув, моя маленька мамо, Згадай мені усе, що я уперше знав, — Про те, що є печаль, що ми колись так само Травою проростем — посеред інших трав. «Любові домоткане полотно…» Любові домоткане полотно — Шорсткаве, недовибілене й тепле. Летить печаль в прочинене вікно, Де рання осінь приминає стебла. Люблю тебе. Подам тобі води, Коли в світлицю вступиш після втоми. Присядь зі мною пошепки. Сюди. Як в перший день творіння. Або в сьомий. «Я сонях сну. Тонке моє стебло…» Я сонях сну. Тонке моє стебло Під простору схилилося вагою… Люблю тебе, тож дай мені тепло Бодай у снах лишатися з тобою… Душа веселки, дерева, й ріки Пульсує в жилах ніби ненароком, А озеро торкається руки І западає в серце рік за роком. Знайди мене за іменем моїм У сутінках живих передпробачень, Коли за мною ластівка заплаче, Наткнувшись серцем на травневий грім. «Стиглі краплі дощу — або, може, уже переспілі…» Стиглі краплі дощу — або, може, уже переспілі. Надкусити — і все, як розлущити плід забуття. Білі хмари пливуть — майже білі чи начебто білі, — Сповиваючи сонце — своє позашлюбне дитя. У потовщеннях вітру — у зрубах, у зрізах і зламах — Спадкоємність відсутностей через відсутність імен. Я бажаю і вмію — і мушу замислити замах На єдину із назв, що її не згадає ромен. «Не вір мені, що я несамовита…» Не вір мені, що я несамовита. Я просто пташка — сіра — співу для. Судинні трелі на початку літа, А далі — в рану вкинута земля. Руками землю струшую, руками — І вічне небо дивиться у сни. Ніхто мене не прихистить гілками. Хіба що дика груша восени. «Мовчу — заради тебе. Ти апостол…» Мовчу — заради тебе. Ти апостол Мого минання в сутіні крихкій. Велика віра потребує посту Заради воскресіння. Голос твій Приходить в мене з іменем Господнім, Що над зникомим вічне вознесе. Мовчу. Мені відкрилося сьогодні, Що лиш мовчання означає все. |