«Будь собою, поки…» Будь собою, поки війни твої малі, Сірі твої полки стигнуть в сирій землі, Сльози твої скупі стануть іншими там, Де ти король собі, а не своїм полкам, Тож якщо ти король і якщо ти мудрець. Ти, зігравши цю роль, не зійдеш нанівець, І опинишся тут, а пізніше аж ген, Давши лік від облуд для колін і племен, Бо якщо ти мудрець, війни твої малі Відпокутує мрець насінині в землі. Будь собою, поки не опинишся тут, Сірі твої полки поміж бруду й облуд… «Вишиватиму шовком шрами твоїх знамен…»
Вишиватиму шовком шрами твоїх знамен. Помандруєш крізь битву, хапаючи тілом вітер. Опадатиме плащ із пологих твоїх рамен, І шолом обпече понад шляхом навислі віти. Дишеш потом коня. Протопростір вбере серця В передгроззя польоту, в жагу нависання леза… Так буває спочатку, коли ще немає кінця — Перед присмерком битви, допоки земля твереза. Вишиватиму шовком, а нитка ж така тонка! Знову губи пошерхли від страху з моєї вежі… Схарапуджений кінь залишає сліди вовкам — І лякають ворон золоті язики пожежі. «Ти прозорий, як я. Ти щоразу приходиш сюди…» Ти прозорий, як я. Ти щоразу приходиш сюди. Я вже вмію тебе відчувати між нами і ними. Ти іще молодий — так, як гори були молодими, Доки їх не навчили вмирати міста і сади. Ти молодший, ніж я, — і тотожний котромусь із трьох. Я не можу збагнути твого повсякденного міфу: Ти ж не камінь лишив двійникові своєму, Сізіфу. Що тебе воскресить? Хто нас вигадав, майже як бог? «Зненацька знерухомлені ліси…» Зненацька знерухомлені ліси Пускають корінь в землю, зела — в небо, Вдивляються в безодні, і за себе Благають Бога. Їхні голоси — Як сотні їхніх тіл, як сотні втеч, Як сотні сотень крил, що понад ними… А хмари — всюдисущі й невловимі — Лякають зела холодом предтеч. «Віруй, що світ цей білий — стрімкий, як вежа…» Віруй, що світ цей білий — стрімкий, як вежа. Мукою пахне у лісі. Воями. Кіньми. Спалення відьом. Довга, як смерть, пожежа. Душі підперто звугленими коліньми. Віруй, що бог, як вершник, спішиться раптом. Стане на попіл босим. Дівчина встане. І заридає кров'ю посліпла варта. Дим вознесеться в небо — і там розтане. «Я сьома сама. Наді мною — світила світів…» Я сьома сама. Наді мною — світила світів. І краплі дощу — не зупинені і недожиті. Я стигла, як магма, і я випромінюю спів, Розмірено й вільно читаючи знаки санскритів. У мовах таємних — порожня, як дар, голизна, Жага кришталева присутності, ніби печалі. Я сьома сама, а по сьомій ввірветься струна — І трісне плато, як розгорнуте тіло скрижалей. «Скорочую вічність між нами на тричі по три…» Скорочую вічність між нами на тричі по три. Багаття під ранок поволі освітлює плечі. І знаю, що в полі судомної тої пори Не буде ні Бога, ні птаха з очима Предтечі. Тому — перехрестя. Я вірю, що ти — звідусіль Прийдеш, щоб ступити на землю, роздерту на душі. Бредеш — і з торбини по краплі розхлюпуєш сіль — Єдину надію потопом надтятої суші. Скорочую відстань, та ти мене, мабуть, минеш, Як вітер минає пустелю — то тиху, то спраглу… Люблю тебе, рідний, — тобі осіянна, і все ж Тамую любов, щоб не відав, як я тебе прагла… «За стільки років — тільки два листи…» За стільки років — тільки два листи Із голосами, що належать мертвим. Я ж ящіркою був, і я не встиг Підвалини долонями підперти. Жага опівдні западала в кров. Були дві жінки, і обидві — грона. Солодкість їх п'янила, як любов. А та, що третя, — тиха й безборонна. Опівдні бджоли падали на віск. І камінь був розхристано-гарячим. А третій жінці бракувало сліз, Тож я її — удруге — не побачив. Вона пішла — і зникла назавжди В світах, де не надписують конвертів. А я тепер відшукую сліди — Підвалини долонями підперти. «Відчитаю світи із долонь пташенятам і птицям…» Відчитаю світи із долонь пташенятам і птицям, Відшепочу сліди замовлянь на незбутих стежках. Я не вмію мовчати, допоки росте кам'яниця, Укорінена в землю, як серце вкорінене в страх. Кожен скаже по рисці, і кожному риска воздасться. І спочинуть у морі усі, хто спочити не встиг. То неправда, що жах, то неправда, що тихе нещастя Проклинає прокльоном і гусне, як туга святих. Я любитиму знову, допоки любити зумію. Я шукатиму шляху до Бога кудись між сонця. Але маю печаль, як опівночі мала надію Зцілувати сльозу із єдиного твого лиця. |
